Недавній збір жіночої національної збірної України у словацькому Кошице став для захисниці Ірини Ратушної першим у лавах головної команди країни. Правда, представляла вона не свій рідний клуб «Дніпровські Білки», а латвійський «L&L», в якому разом з іншою дніпрянкою Вікторією Ценовою опинилася з огляду на обставини. Рашистське вторгнення змусило хокеїстку перебиратися у Латвію. Там, аби заробити на життя, вона змінила офісну роботу на нелегку фізичну працю. Але в хокейному розумінні, можливо, зробила крок угору. Що в розрізі інтересів національної збірної – фактор позитивний. Про карколомні зміни в своєму житті Ратушна розповіла в цьому інтерв’ю.

– З рідного Дніпра у столицю Латвії Ригу переїхала 16 квітня, – згадує Ірина. – З міркувань безпеки. Певності в тому, що зможу в іншій країні займатися хокеєм, не було. Але нову команду таки знайшла: граю за клуб «L&L». Підписала з ними контракт на сезон. Керівництво клубу зацікавлене, щоб я за них виступала. Скажімо, мені пішли на зустріч, коли треба було відлучитися і повернутися в Україну для отримання візи. Через те пропустила стартовий матч чемпіонату Латвії. Клуб зацікавлений, щоб у його складі був гравець рівня національної збірної.

– Якщо співставляти рівень жіночого чемпіонату Латвії з Україною довоєнного зразка, кому віддасьте перевагу?

– Мабуть, трохи сильніший рівень у Латвії. Усе тому, що там хокеєм займається значно більша кількість дівчат. Відповідно вища конкуренція, більше команд. Лише наш клуб «L&L» має команди в двох групах.

– Як хокей з’явився у вашому житті?

– Несподівано. Вважаю себе спортивною дівчиною, є кандидаткою в майстри спорту з бадмінтону. На ковзанку вперше потрапила випадково, радше для розваги. Після других відвідин стало якось сумно. Просто кататися по колу не цікаво. Вирішила знайти тренера, щоб навчив зупинятися на ковзанах, їхати спиною вперед тощо. Щоб це вже не виглядало просто як масове катання. І вийшло, що першим знайденим номером був телефон хокейного фахівця Сергія Зубкова. В принципі, коли приходила до нас на Льодову арену на Червоному камені, бачила, що проводиться набір дівчат у секцію хокею. Але такого варіанту не розглядала взагалі. Вважала, що хокей для дівчат – то надто грубо.

І ось, прийшовши на тренування до Сергія Володимировича, почула фразу: «В нас серед дівчат у «Білках»…» Відразу збагнула, що «Білки» – та сама команда з оголошення. Вирішила, що походжу на тренування лише для того, щоб навчитися кататися, а про хокей не буде й мови. Та на третьому занятті на мене вдягли шолом і дали в руки ключку. Спробувала і почала ловити себе на думці, що мені це починає подобатися. А через тиждень домовилася з тренером про покупку форми. Коли вперше вдягла хокейну амуніцію, вже зрозуміла, що з цього виду спорту мене не виженуть дуже довго.

– Не лякало, що хокей то не лише голи, передачі, біг на ковзанах, а й силові прийоми, травми розсічення, шрами на обличчі?

– Вперше про це задумалася, лише коли з’явилася перспектива виступати в дебютному для себе чемпіонаті України. До того більше боялася мама. Вона постійно бідкалася: «Це ж чоловічий вид спорту! Навіщо воно тобі? Там можуть забити». Я постійно виправдовувалася тим, що спробую, а якщо буде погано, покину. Зрештою, я з дитинства була бойовою дівчинкою. Виросла поряд з хлопцями, грала з ними в футбол. Загартувалася, тому й у хокеї мене не злякало нічого.

– Настільки, що доросли до рівня національної збірної.

– Було приємно отримати запрошення від Євгена Аліпова на недавній збір у Словаччині. А сам колектив загалом знайомий. З більшістю дівчат, викликаних у збірну, вже була знайома особисто. Ми або грали одна проти одної, або виступали за одну команду – в «Білках» і за «Україночку». Познайомилася лише з кількома зовсім юними дівчатами. Проте колектив колективом. А збірна – то інший рівень. Мене приємно вразило чимало речей.

Єдине, в перших кілька днів було важко тренуватися. То не дивно, адже через роботу в Латвії якийсь час не мала змоги повноцінно тренуватися. За місяць перед зборами провела лише три тренування. Але поступово втягнулася. Коли все почало виходити, була в захваті. Вдячна Євгенові Леонідовичу, що запросив мене і дав змогу відчути цю атмосферу з середини. Мені дуже імпонує, що Аліпов підтримує дисципліну в команді. Я сама така людина, якій не подобається, коли щось робиться не за розкладом. Крім того, відзначу, що Євген Леонідович на тренуванні приділяє увагу кожній гравчині. Такого, щоб ти каталася і ловила себе на думці, «що я тут роблю?», не було жодного разу. Увагою була не обділена жодна дівчина.

– Збір у Кошице збірна України завершила впевненою перемогою 8:1 у товариському матчі з місцевою командою. Здається, такий результат приємно здивував навіть нашу команду, не кажучи вже про сторонніх прихильників хокею.

– Лише умовно. Ми гарно підготувалися. У команді Кошице є непогані, швидкі молоді дівчата. Вони добре готові індивідуально, але їм бракувало колективної роботи. Суперниці наче й добігали, але в завершальній фазі необдумано кидали в сторону воріт. І найчастіше не влучали.

– Ви вже сказали, що росли серед хлопців. А в жіночих колективах приживатися не складно?

– (Сміється). Буває непросто. Але якщо говорити про збори національної збірної, то там простіше, бо є графік і більшу частину часу займають тренування – на льоду чи з загально-фізичної підготовки. В збірній ми, мабуть, просто не встигаємо набриднути одна одній. Якщо ж говорити про «L&L», то там спочатку було важко, бо попервах нас із Вікою Ценовою ніхто не знав. Місцеві дівчата приглядалися до нас. Ми теж нікого не знали. Дівчата розмовляли між собою латвійською, ми їх не розуміли. Лише через тиждень одно- чи дворазових тренувань на день поступово рознайомилися і почали спілкуватися. Більшість дівчат знає російську, це полегшує ситуацію. Зараз ми знайшли спільну мову. Латвійські хокеїстки сильно нас із Вікою підтримують. І не лише дівчата, бо окремі тренування ми проводимо разом із чоловіками. Коли вони дізналися, що ми приїхали з України, в усьому допомагають.

– У Ризі ви займаєтеся лише хокеєм?

– Якби ж то. В «L&L» грошей я не отримую. У нас – напівпрофесійний клуб. Так само, як у нас, в принципі, все на ентузіазмі дівчат. Вдома, у Дніпрі, я працювала головним бухгалтером, мала великий стаж – десять з половиною років. Втратила роботу, бо підприємство після початку війни закрилося. В Латвії, звісно, через незнання мови влаштуватися за спеціальністю не можу. Тому, щоб заробити на життя, шукала якусь фізичну працю. Зараз мию вікна. Коли керівник дізнався, що я займаюся хокеєм, сказав: «Будеш працювати з хлопцями, мити ззовні». Ця робота фізично важка: стоячи на асфальті, ми можемо мити вікна до сьомого поверху.

– Наскільки складно перелаштовуватися з офісної на фізичну працю морально?

– Нелегко. Особливо в перші дні. Розуміння, що стільки років була бухгалтером, а зараз змушена працювати руками, трохи пригнічувало. Але звикла. Тим паче, хлопці, дізнавшись, що я з України, підтримували мене.

– Латвійську мову вчите?

– Вчили разом із Вікою, поки не було роботи. Зараз бракує часу. Судіть самі: прокидаюся о 5:30 ранку, о сьомій вже треба бути на роботі. В серпні замовлень було дуже багато – працювали до одинадцятої-дванадцятої ночі. Повертаючись додому, встигала лише повечеряти і мала години чотири на сон. Тепер, із початком хокейного сезону, буду поєднувати роботу з графіком матчів і тренувань. Не виключаю, що іноді тренування доведеться пропускати. Але не матчі. Це не обговорюється. В ігрові дні буду пропускати роботу. Зрештою, керівник іде мені на зустріч, ставить мене на замовлення по місту, щоб я встигала швидко добиратися до ковзанки.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ