Після сьомої двосторонки в рамках літнього збору національної збірної України, яка відбулася минулої суботи, 6 серпня, нападник Євген Говорушко перебував у доброму настрої. Вразивши ефектним кидком у дальню «дев’ятку» з лівого кола для вкидання ворота Савви Сердюка, 22-річний гравець закинув свою першу, нехай і неофіційну шайбу в складі національної збірної. Після гри Говорушко поділився враженнями від перебування в головній команді країни, розповів, чому важко адаптовувався до українського хокею після п’яти років у США і чому побоюється приставати на пропозицію «Кременчука». Але почали ми все ж зі згадки про гол Сердюку.
– Ігровий момент, вийшло вискочити, побачив дальню «дев’ятку» і кинув – ніби нічого особливого, але, звісно, приємно, – бере слово Євген. – Та й загалом отримую від тренувань у лавах збірної велике задоволення. Хочеться ставати кращим, швидшим і сильнішим. Я дуже люблю хокей в усіх його проявах і маю велике бажання себе в цій грі проявити.
– Наразі ви, мабуть, не будете заперечувати, що тренери вас викликали авансом.
– Звичайно. Тренери вирішили мене переглянути. Тепер хочу зарекомендувати себе так, щоб отримати виклик наступного разу. В збірній чудова атмосфера: Я отримую задоволення від тренувань. Тим паче, в наш час, коли будь-яка можливість тренуватися на льоду сприймається по-особливому. Загалом адаптовуватися до колективу було не складно, адже майже всіх хлопців знаю особисто. З Максом Разумовим взагалі разом починали грати в хокей. Також постійно школярами грали одне проти одного з Богданом Ступаком, Андрієм Денискіним.
А грою Андрія Міхнова захоплювався ще в дитинстві. Пригадую часи, коли в Україні відкривалася Професійна хокейна ліга і я дивився на гру Андрія в київському Палаці спорту. Тепер приємно працювати з таким професіоналом пліч-о-пліч. Видно, що він лідер команди, справжній капітан.
– Максим Разумов під час гри приділяє вам особливу увагу, постійно щось підказує.
– Не можна сказати, що підказує. Він постійно обговорював якісь мікромоменти, Не знаю, що йому не подобалося, якщо чесно.
– Збір національної команди завершиться найближчої суботи. Що далі?
– Поки не знаю. Очікую на пропозиції. Маю запрошення від «Кременчука». Обдумую цей варіант, раджуся з сім’єю. Насторожує, що в це місто нерідко прилітають ворожі ракети. Вагаюся, приглядаюся до варіантів з європейськими клубами. Проте якщо нічого не вийде, продовжу виступи в Україні.
У минулому сезоні Євген виступав за “Білий Барс” і “Краматорськ”
– Шість років тому ви вже виступали в Європі, в системі чеського клубу «Зубр» із Пршерова.
– Контакти збереглися. Люди пишуть мені, цікавляться, як я. Пропонують допомогу, кажуть, щоб приїздив сам і привозив родичів, обіцяють допомогти і з житлом, і з працевлаштуванням.
– Думаю, повернувшись на початку війни з Краматорська, ви мали що розповісти чеським друзям.
-Так, досі не можу спокійно згадувати, як ми з хлопцями з «Донбаса» поверталися до Києва автобусом разом із «Білим Барсом». У Краматорську вибухи майже не вщухали, їх було чутно практично поруч. Правда, я схильний вважати, що на все воля Божа. Більше хвилювався не за себе, а за сім’ю – маму з татом, сестру. Вони були в нашому рідному місті, у Броварах. У перші дні війни там теж прилітали ракети.
– В Україну ви повернулися саме торік, після п’яти років виступів у США. Яким для вас був цей досвід?
– Неоціненним. Найперше відзначив би ту дисципліну, яку прищеплюють в американських командах. Також звик грати в жорсткий силовий хокей. Як на мене, наша гра й повинна такою бути. Тому трохи засмутився, повернувшись додому. В нас немає такого, що щоразу в’їжджають у тіло. Бракує справжньої силової гри.
– Від деяких легіонерів чув, що в Україні навпаки багато силової боротьби.
– На тлі того хокею, в який грав у США, це мізер. В Америці грають набагато жорсткіше, постійно можуть вдарити ключкою по пальцях, ззаду по нозі, щось «приємне» навздогін сказати. У США на льоду знаходишся в постійній напрузі. Та й загалом мені в Америці пощастило потрапити до класних тренерів. Коли я туди приїхав, то грав у європейський хокей, якому мене навчали з дитинства. Довелося пристосовуватися до того, що там усі біжать, кидають, зносять воротаря.
– В Україні ви працювали з трьома тренерами – Костянтином Буценком, Олегом Тимченком і Вадимом Шахрайчуком зараз у збірній. Всі вони – абсолютно різні.
– Це точно. Але всі – чудові спеціалісти, яких я дуже поважаю і як людей, і як тренерів. Кожен вніс у мою гру щось своє. Костянтин Леонідович взагалі сприяв моєму хокейному становленню з дитинства. Можна сказати, що він мене виховав. Вадим Валерійович – найспокійніший серед усіх. Але дуже класний спеціаліст. У дитинстві мені подобалася його гра, коли дивилися разом з татом матчі збірної України і «Сокола». Радий, що можу працювати під керівництвом такого тренера як Шахрайчук.
До речі, у США в тренерському аспекті трохи простіше, бо всі тренери працюють за однією системою – прокидаєш шайбу і біжиш. Вона не змінюється залежно від персони тренера. Хоча, може, в Україні так само. Я вдома відіграв лише сезон, ще до кінця не придивився.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
