20-річний нападник Ярослав Панченко, який попередній сезон розпочинав у складі київського «Сокола», а завершував на правах оренди в команді Броварського спортивно-фахового коледжу, є одним з тих хокеїстів, у кого не було змоги тренуватися на льоду з того часу, відколи в Україні розпочалася війна. Не дивно, що в перші дні неофіційного відновлювального збору національної збірної Панченку було складніше, ніж більшості інших хлопців.
– Наразі повернення на лід дається справді непросто, – каже Ярослав на початку інтерв’ю прес-службі ФХУ. – Тривала пауза не могла минути безслідно. Звісно, весь цей час, коли не було змоги вести хокейну підготовку, я займався індивідуально, бігав, тягав залізо, підтримував загально-фізичний стан. Але навіть при цьому перший тиждень тренувань на льоду був дуже важким. Зараз потихеньку втягуюся. Зрештою, навіть при цьому враження від перебування у збірній найпозитивнші. За цих три з невеликим місяці встиг скучити і за хокеєм, і за хлопцями. Дуже сподіваюся, що війна завершиться якомога швидше і ми знову зможемо тренуватися й грати у звичному режимі.
– Наскільки важко з моральної точки зору жити з розумінням, що у вашій країні війна?
– Дуже важко було впродовж першого місяця, коли бойові дії точилися майже під Києвом, постійно було чути вибухи. Я нікуди з рідного міста не виїжджав, залишався вдома. Не скажу, що панікував, але шок був. Слава Богу, ніхто з рідних не постраждав.
– З тренерами «Сокола», БСФК, збірної України в цей час контактували?
– Так, підтримував зв’язок. Звісно, десь глибоко в душі сподівався отримати запрошення зі збірної України, але на збір в Угорщину перед чемпіонатом світу мене не викликали.
– Попередній сезон ви розпочинали в «Соколі», а завершували в БСФК. Причому звістка про оренду в клуб з Київщини з’явилася відразу після вашого повернення з Різдвяного турніру в польському Битомі, де ви провели три матчі і заслужили на позитивні відгуки як від головного тренера Вадима Шахрайчука, так і від капітана Андрія Міхнова. Не здивувалися, коли почули про рішення Олега Шафаренка?
– Змога дебютувати в складі національної збірної, звісно, додавала натхнення. Перед виходом на лід у першому матчі хвилювався, але після першої зміни мандраж спав. Я грав з великим бажанням і намагався виконувати те, що від мене вимагають тренери. Мене ставили на позиції центрфорварда. Так, граю в такій ролі не дуже часто, але в «Соколі» мене час від часу теж використовували в центрі. Тому призвичаїтися було не важко. Шкода лишень, що в Битомі не змогли виграти жодного матчу. Шанси були, бо кожен з трьох поєдинків ми провели непогано. Це був гарний досвід.
А до ситуації з орендою поставився з розумінням. У БСФК мене відправили, щоб міг отримувати більше ігрового часу. І для мене це був справді корисний досвід. Я багато грав і мав змогу проявити себе різносторонньо. При цьому тренери Шафаренко і Бобкін – абсолютно різні. У них відрізняються підходи як до підготовки команд, так і до тактичних аспектів. Олег Леонідович робить акцент найперше на тактичних тонкощах, а Олександр Васильович сповідує швидкий комбінаційний хокей.
– За темпераментом ці фахівці, здається, схожі.
– Теж різні. Так, емоційними можуть бути обоє, але Бобкін все ж темпераментніший.
– Нинішній збір національної команди триватиме до 10 липня. Що буде потім? Уже маєте якесь розуміння, де продовжите кар’єру?
– Важко щось планувати в ситуації, коли триває війна. Хотілося б, щоб до осені в нас знову запанував мир. В ідеалі хотів би продовжити кар’єру вдома. Якщо ж такої можливості не буде, шукатиму варіанти за кордоном.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
