Діана Пташкіна: «Перед першим матчем відчувала, що я тут, у збірній, саме там, де завжди мріяла бути»

Жіноча збірна України взяла участь у дебютному для себе етапі Європейського кубка Націй.

Разом із нападницею національної команди Діаною Пташкіною, для якої цей збір став першим у кар’єрі, обговорили матчі, емоції від дебютного виклику та підбили підсумки турніру.

Це був твій дебютний збір у складі національної команди. Розкажи, як ти дізналася про запрошення?

Взагалі, я була в школі, коли мені написала мама й повідомила, що менеджерка жіночої збірної хоче зі мною поговорити. Тоді мені й написала Яна та розповіла, що тренерський штаб хотів би запросити мене на турнір.

Чесно кажучи, ще з 11–12 років я чекала на такий дзвінок. Я дійсно старалася показувати себе, ставати кращою та робити все, аби потрапити до команди. Це була моя мрія – стати гравчинею рівня національної збірної.

Як так сталося, що ти обрала хокей у місті, де цей вид спорту не надто поширений?

У мене є два старші брати, які теж грали в хокей. Я постійно спостерігала за ними й сама захотіла спробувати. Уперше вийшла на лід приблизно у 2017 році, коли мені було п’ять років. Відтоді я захопилася хокеєм і продовжую грати досі.

Взагалі розпочинала свій шлях в хокеї як захисниця і в Україні грала в цьому амплуа, а після переїзду тренери вирішили спробувати мене як центральну нападницю, так вже два роки граю в центрі.

Шлях від луцької «Спарти» до «Унії» з Освенцима: яким він був?

Так, дійсно, розпочинала я у «Спарті», але, як і багато хто з дитинства в Україні, встигла пограти за різні команди. Серед них «Патріот», за який виступала в дитячо-юнацьких змаганнях, і «Пантери» у жіночому чемпіонаті України.

Коли почалася повномасштабна війна, я переїхала до Польщі і почала грати в хокей за Унію Освенцим. Там на той момент жили та навчалися мої брати, які вже грали за польські команди. Я провела там чотири місяці до закінчення навчального року у школі та повернулася в Луцьк, бо дуже сумувала за домом, хоча в хокейній команді мене прийняли дуже добре.

Далі обставини склалися так, що вдома довго не відкривали ковзанку. Спочатку лід мали залити у вересні, як завжди, потім терміни перенесли на жовтень, згодом на листопад. Зрештою ковзанку відкрили лише наприкінці листопада. Тоді ми вирішили, що, аби не втрачати навички й час на очікування, варто знову повернутися до Освенцима.

Як це зазвичай буває, спочатку ми думали, що їдемо лише на кілька місяців, почекаємо, поки в Луцьку відкриють лід, і повернемося. Але польська система вимагала, щоб я продовжувала навчання у школі, аби мати змогу й надалі займатися хокеєм. Тож я пішла до місцевої школи й залишилася там до кінця сезону. У команді були хороші тренери, мене чудово прийняли й були раді, що я залишилася.

Після виступів за «Пантери» у тебе вже були знайомі дівчата у складі збірної. Розкажи про перше враження від команди: як тебе зустріли та наскільки комфортно ти почувалася в колективі?

Так, дійсно, у мене вже були знайомі дівчата. Думаю, якщо порахувати, то майже половину команди я вже знала: з кимось грали разом, з кимось – одна проти одної.

Я б узагалі не сказала, що відчувала якусь різницю у ставленні до себе порівняно з дівчатами, для яких ці збори були не першими. Різниця, мабуть, полягала лише в їхньому досвіді в певних ситуаціях, які для них були звичними, а я переживала їх уперше. Тішить те, що мені в усьому допомагали. Дійсно, усі були дуже відкритими.

Цього разу склад жіночої збірної був доволі молодим. Чи додавало це легкості у спілкуванні між гравчинями?

Точно було простіше хоча б тому, що ми всі плюс-мінус на одній хвилі, розуміли, хто чим цікавиться, мали схожі проблеми та погляди на їхнє вирішення. Звісно, були дівчата, які брали на себе роль лідерок. І це те, про що я розповідала раніше: їх було цікаво слухати з огляду на їхній досвід виступів у збірній.

Перед стартом турніру команда провела лише одне тренування. На чому зосередили увагу під час нього?

Ми провели на льоду 50 хвилин. Спочатку кілька хвилин розминалися, звикали до льоду та кидали шайбу. Далі відпрацювали кілька вправ на передачі й попрацювали над різними варіантами виходу із зони.

На жаль, часу дійсно було мало, тому фактично ми встигли виконати лише дві вправи на передачі та зробити по кілька повторень виходів із зони.

Перш ніж перейти до матчів, розкажи про свої емоції від моменту, коли ти вперше одягла форму національної збірної.

Це навіть важко описати. Було одночасно хвилююче й захопливо. Я навіть не очікувала, що відчую настільки багато емоцій. Розумію, що це був лише турнір, і навіть не хочу уявляти, наскільки сильними могли б бути ці переживання перед чемпіонатом світу. Сподіваюся, ще матиму змогу їх відчути.

Ще в роздягальні в мене був дуже сильний тремор від усвідомлення того, що я тут, у збірній, саме там, де завжди мріяла бути. Але на лід я виходила вже з думкою, що раз я тут, то заслужила на це місце й можу впевнено виконувати свою роботу. У той момент хвилювання вже відійшло на другий план, натомість з’явилося бажання якнайкраще проявити себе на льоду.

Перший матч проти збірної Литви. Як би ти охарактеризувала цю зустріч для нашої команди?

Сказала б, що це була дуже швидка гра. Дівчата з обох команд демонстрували хороший темп. Було багато вдалих передач, кожна команда намагалася нав’язати суперницям свій малюнок гри.

Це був хороший стартовий матч для нас на турнірі. Було цікаво зіграти з литовками, особливо з огляду на те, наскільки мало часу ми мали на підготовку.

Матч завершився в овертаймі з мінімальним рахунком – 2:1. Чи є такі зустрічі більш напруженими для команд, ніж ті, у яких, умовно, закидають по п’ять шайб?

Чим менше закинутих шайб, тим більша інтрига в матчі. Ціна кожного гола в таких зустрічах зовсім інша, ніж у матчах, де команди закидають багато шайб. Тоді починаєш розуміти ціну окремої помилки, адже знаєш, що наступний гол суперниць може стати тим, який уже не вдасться відіграти.

Дуже близьким за рахунком був і матч проти Туреччини, у якому ми пропустили вирішальну шайбу після 50 хвилини. Чи можна порівняти ці дві зустрічі?

Не сказала б, що матчі були дуже схожими, але й назвати їх кардинально різними теж не можу. Туркені також були швидкими, мали хорошу техніку та демонстрували командний рух на льоду. Складність гри з ними полягала в тому, наскільки добре вони були зіграні як команда.

Останніми суперницями стали господарки турніру – збірна Румунії. Це був єдиний матч, у якому різниця в рахунку перевищила одну шайбу. Що стало визначальним фактором у цій зустрічі?

Мені здається, що й цей матч ми могли виграти. Але, чесно кажучи, наприкінці турніру вже відчувалася певна втома. До того ж, такий формат був незвичним після внутрішніх чемпіонатів, у яких ми не граємо три дні поспіль. Думаю, цей фактор теж відіграв свою роль. Над цим потрібно працювати й індивідуально, вже після повернення до клубу. Цей матч дійсно це показав.

Шанси в нас точно були. Не скажу, що ми виглядали слабшими за суперниць. Думаю, фактор везіння також відіграв свою роль.

Якщо підбити загальні підсумки турніру, чи назвала б ти його вдалим для України?

Думаю, що так. Це був хороший турнір і важливий крок для здобуття досвіду. Особливо якщо говорити про гравчинь, які, як і я, вперше опинилися у складі збірної. Команду зібрали в незвичний для неї час і дали можливість провести досить насичений турнір. Думаю, такий досвід точно матиме позитивний вплив на команду.

Ще один позитивний момент – це можливість зігратися з дівчатами, провести більше часу разом і краще зрозуміти одна одну. Думаю, це дуже цінний результат.

Звісно, хотілося б мати хоча б кілька днів спільних тренувань, аби більше попрацювати з тренерським штабом і краще зрозуміти всі завдання, які перед нами ставлять.

Як вважаєш, чи вдалося тобі проявити себе достатньо добре, щоб отримати запрошення на наступний збір команди?

Хочу в це вірити. Збір показав, над чим мені потрібно більше працювати, і зараз я зосереджуся на цьому в клубі. Хочу додати у швидкості та відпрацювати точність кидків. Буду старатися, працювати й готуватися. Сподіваюся, що мені вдасться ще не раз проявити себе у складі збірної.

Вас може зацікавити