З 21 по 26 листопада видавець THN Грем Рустан мандрував з заходу України до декількох кілометрів від східної лінії фронту у війні з росією, щоб дізнатися якомога більше про стан хокею в Україні у стані війни. Пропонуємо вам прочитати переклад матеріалу «The Hockey News» про подорож Грема Рустана Україною

Видавець THN Грем Рустан та президент Федерації хокею України Георгій Зубко прибувають на залізничну станцію Краматорськ, найсхіднішу залізничну станцію в Донецькій області України. «Reuters» повідомило, 8 квітня 2022 року, що Україна та її союзники звинуватили росію в ракетному ударі, який забрав життя щонайменше 52 людей на цій залізничній станції, переповненій жінками, дітьми та літніми людьми, які тікали від загрози російського наступу на сході.

Повномасштабна війна в Україні триває з того часу, як росія вторглася в демократичну сусідню країну 24 лютого 2022 року. На мою думку, ця війна має спустошливий вплив на Україну, зачепивши також гру, яку ми всі любимо, хокей. З 21 по 26 листопада я подорожував від одного кінця України до декількох кілометрів від східного фронту війни з росією та назад, щоб дізнатися якомога більше про стан хокею в спустошеній війною Україні. Ось мій звіт з місця подій.

Марі Мігус була моєю бабусею, і через кілька років після закінчення Першої світової війни, 27 січня 1923 року, вона вирушила на кораблі з порту Данцига, сучасний Гданськ у Польщі. Вона пересіла в Саутгемптоні, звідки вирушила до Канади на сестринському кораблі Титаніка, RMS Olympic, який вирушив 29 січня 1923 року.

Сто років потому, у листопаді 2023 року, я вирушив у подорож, яка повернула мене туди, де вона народилася і провела 21 рік свого життя на зламі 20-го століття. Вона та інші члени її сім’ї втекли зі спустошеного війною регіону, де вона виросла, включаючи Львів, який зараз є частиною України.

Влітку 2023 року Федерація хокею України запропонувала мені приїхати і на власні очі побачити стан хокею в Україні та дізнатися про крах хокейних програм, причиною якого є, як людські жертви, так і руйнація інфраструктури з 24 лютого 2022 року, коли росія вторглася в Україну. Було абсолютно неможливо відмовитися від запрошення від зустрітися з гравцями та відвідати льодові арени. Я прийняв запрошення та приділив тиждень в листопаді.

Команда федерації є першокласною на кожному її рівні. Перше запитання, яке вони поставили, було про те, скільки днів я виділив на цю поїздку, відтак було розроблено та представлено детальний маршрут навколо того, що я хотів побачити. Серед них зруйновані війною льодові арени від одного кінця країни до іншого. Зокрема, у східному регіоні Донецька, за 10 кілометрів (шість миль) від лінії фронту, була льодова арена, яку було знищено російською артилерією. Я хотів побачити це на власні очі.

Спочатку мені відмовили через велике занепокоєння щодо моєї особистої безпеки. Було вирішено, що якщо я погоджуся подати заявку в Міністерство оборони України на перепустку для преси, який звільняє український уряд від відповідальності за мою особисту безпеку, та не відмовлюся від супроводу військових, дозвіл буде надано. Я отримав свої документи до того, як вирушив у аеропорт Торонто. Як пілот, я завжди волію бути над хмарами, однак, мені також довелося подорожувати моїм другим улюбленим транспортом, потягом, через закриття неба над Україною з моменту вторгнення росії з міркувань безпеки. Це мала бути дуже довга поїздка з Торонто до східного фронту України та назад за сім днів.

ДЕНЬ 1

20 листопада я вилетів з Торонто авіалініями LOT Polish, прибувши до Варшави, Польща (WAW), 21 листопада, де пересів на літак до Жешува (RZE), найближчого польського міста до українського кордону, яке обслуговує LOT. Загальний час польоту становив трохи менше 12 годин.

Там мене зустрів Назар, український водій, який приїхав зі Львова, щоб забрати мене та разом повернутися, залишивши мене у львівському готелі о 10 вечора. Звивисті дороги до кордону нескінченною мережкою пролягали через ліси та села. Вони нагадали мені фільм “Велика втеча” зі Стівом МакКуїном. Раптом, на просіці попереду, пробиваючись крізь дерева, замайоріли яскраві вогні прикордонного переходу, тієї миті я подумав, що про це потрібно розповісти Джеррі Брукхаймеру. Оскільки він є нашим передплатником, я, власне, це і роблю.

Перш ніж пропустити мене до їхніх українських колег, польські прикордонники швидко оглянули мої канадські та американські паспорти. Хоча між двома постами лише кілька метрів, це було як ніч і день, оскільки одна країна перебувала в мирному, а інша явно у воєнному часі.

Уявіть собі найкремезніших, найміцніших і найсерйозніших чоловіків, яких вам доводилося зустрічати у житті. Вони все одно будуть не до порівняння з цими воїнами. На тлі вторгнення, ці хлопці серйозно ставляться до справи дорученої їм. Це настільки серйозно, як життя і смерть. Однак, попри все, мене допитували професійно. Після того, як обшук мого автомобіля було завершено, шлагбаум піднявся, і мені повернули мої паспорти. Найкремезніший хлопець, який перевищував мій 6-футовий зріст на 2 дюйми, дивився мені прямо в очі і сказав: “Дякую за вашу допомогу”, і підморгнув.

Я перетнув польський кордон в Україну 21 листопада о 19:30 на прикордонному переході Будомеж-Грушів та попрямував до центру Львова. Коли я вийшов з автомобіля та став на бруківку, яка лежить тут століттями, я відчув присутність моєї бабусі, яка ходила цією самою бруківкою, якою тепер йду я, більше ніж 100 років потому. Львів – найбільше місто західної частини України, офіційно засноване у 1256 році королем Данилом Галицьким на честь його сина Лева. Для порівняння, Торонто було засноване в 1793 році, тож ми говоримо про різницю в віці понад 500 років. Львів у 2022 році мав населення трохи більше 700 тисяч, а разом із передмістями загальна кількість сягала 1,1 мільйона людей. Однак загадковим фактом для мене, поціновувача хокею, є те, що у місті немає жодної критої льодової арени. Як таке можливо, що найбільше місто західної частини другої за величиною країни в Європі не має місця для гри в хокей?

Зараз я звернуся до всіх хокейних мам і тат, які встають о 5 ранку, щоб відвезти своїх дітей до місцевої льодової арени: ви – об’єкт заздрості батьків у Львові, яким доводиться їхати годину за місто, до єдиного хокейного майданчику у всій західній частині України. Це неприйнятно, і це потребує змін.

Я відвідав найзахідніший льодовий палац в Україні, який знаходиться в Новояворівську, домівці команди ”Галицькі Леви”. Непримітна будівля обабіч дороги, де, проходячи крізь двері, долинає той унікальний звук удару шайби об борти та ковзанів по льоду, які є музикою для моїх вух. Я зустрівся з президентом клубу, Миколою Романюком, який відкрив будівлю 14 років тому. Він був настільки привітний, що вивів мене на лід, щоб познайомити з деякими хлопцями та дівчатами під час тренування, і я почувався  як вдома. Я дуже хочу зустрітися з ними ще раз.

ДЕНЬ 2 

Фундація «UNBEROKEN» зі штаб-квартирою у Львові – це, на жаль, необхідна програма, яка задовольняє потреби поранених воїнів від наслідків вторгнення та окупації України росією. Вона розміщена в найбільшій загальній лікарні західної частини України, яка зазнала значної реконструкції та переформатування для задоволення зростаючих потреб з фізичного та психічного оздоровлення героїв України.

Мар’яна Свірчук, генеральна директорка, провела екскурсію закладом та познайомила мене з багатьма найкращими представниками України, як з поля бою, так і з системи охорони здоров’я. Цей досвід мене змінив, я став вдячнішою людиною завдяки цьому. Чоловіки та жінки, які втратили кінцівки, деякі з них зір, не зі своєї волі – все це відняла у них війна. Вони усі члени «UNBROKEN».

Я мав нагоду поспілкуватися з кількома їхніми лікарями, які проводять ампутації та операції, а також з Олегом Березюком, керівником психологічного напрямку та психосоціальної реабілітації, який керує всіма питаннями психічного здоров’я, які занадто численні та складні, щоб говорити про них тут. Для мене важливо, щоб ви знали,  що шкода, завдана тілам і розумам цих мужніх молодих чоловіків та жінок-героїв України, є вражаючою.

Переважна більшість з них до 24 лютого 2022 року були просто громадянами, які жили своїм життям, як ми в Канаді та США, перш ніж їх покликали захищати свою країну. Я розмовляв з чоловіками та жінками-солдатами, які до війни були спортсменами, адміністраторами та художниками, якщо згадати лише декілька фахів. Тепер, коли вони – люди з ампутаціями та герої України, віддані працівники працюють цілодобово, щоб повернути їх усіх до суспільства.

ДЕНЬ 3

Я зустрівся з мером Львова Андрієм Садовим у його офісі після відвідин лікарні «UNBROKEN» напередодні. Він повернувся з Вінніпегу спеціально для того, щоб зустрітися зі мною, поки я перебував у Львові. Мер є дуже популярним чиновником, який займає цю посаду з 2006 року, керуючи муніципальними справами цього історичного міста.

Він розповів мені, що наплив поранених воїнів, які прибувають із східного фронту, був величезним для його західного міста. Однак уся громада взялася за активну підтримку героїв. Своїм першочерговим завданням він бачить щоденну допомогу та повернення їх до цивільного життя.

У зустрічі з мером взяв участь Георгій Зубко, президент Федерації хокею України, який наразі служить у війську та воював на передовій на початку вторгнення. Зубко, як і більшість українських чоловіків у віці від 25 до 60 років, перебуває на активній військовій службі і, у багатьох випадках, служить країні як у військовому, так і у цивільному статусі.

Спільно з багатьма іншими посадовцями в Україні та за допомогою численних організацій з усього світу вони запустили програму, яка сприяє як фізичній реабілітації, так і покращенню психічного здоров’я їхніх поранених воїнів. Як частина більшої програми, вони вирішили побудувати хокейну арену на території лікарні як частину їхньої стратегії реабілітації, використовуючи гру в хокей, взявши за основу хокей на санях (следж-хокей). Вони вважають, що чим швидше вони зможуть повернути поранених воїнів на лід, тим краще буде для них як з фізичної, так і з психічної точки зору.

Хокей на санях вимагає значно більшого, ніж звичайний хокей, і зокрема величезної фізичної та психічної витривалості, тому він ідеально підходить для поранених воїнів, адже вони є втіленням витривалості.

«UNBROKEN» розпочали планування будівництва арени, розробленої з нуля для потреб поранених воїнів. Я будую, експлуатую та володію льодовими аренами більше 30 років, тому я був переконаним, що досі чув і бачив практично все, але помилявся. Я ніколи не бачив і навіть не чув про ідею будівництва громадського льодового майданчика з точки зору следж-хокею. Єдине, про що мені відомо, це те, як зробити наявні та майбутні проекти більш інклюзивними для тих, хто грає в следж-хокей. Ця ідея кардинально змінює ситуацію в багатьох аспектах, вона також є інноваційною, коли йдеться про громадські льодові арени.

Коли міський голова Садовий показував відеопрезентацію, мені спало на думку, як було б чудово, щоб Львів став європейською столицею следж-хокею. Я також почав складати в голові список моїх друзів, які люблять гру в хокей, які дуже переймаються долею поранених воїнів і, природно, хотіли б бути частиною цього революційного підходу до гри.

Західні регіони України є безпечнішими територіями, оскільки вони не так часто піддаються нападам росіян через надзвичайну віддаленість від російського кордону. Це головна причина, чому «UNBROKEN» розташовані на заході, і чому так багато громадян зі східного регіону переїхали сюди, щоб уникнути небезпеки. Очевидно, що залишається ризик того, що росіяни будуть цілитися в будь-які громадські ковзанки в майбутньому, як це вже траплялося, але українці дотримуються історичних слів Вінстона Черчилля: зберігайте спокій і продовжуйте працювати.

ДЕНЬ 4 

СХІДНИЙ ФРОНТ

Після зустрічі з героями України, пораненими воїнами, а потім із мером Садовим і, дізнавшись більше про «UNBROKEN», я поїхав на вокзал, де о 23:00 сів на потяг у ніч на 3-й день мого перебування в Україні зі Львова до Києва, де згодом пересів на інший напрям, який доставив мене до східного кінця лінії в Краматорську. Загальний час у дорозі двома потягами зі Львова до Києва, а потім до Краматорська становив 16 годин, долаючи 1200 кілометрів (750 миль), щоб перетнути практично всю країну.

Коли два потяги рухалися із заходу на схід, чоловіки та жінки в уніформі постійно сідали в поїзд на кожній зупинці у великих містах, маленьких містечках і селах. Коли ми дійшли до останньої зупинки, у поїзді, крім мене, не залишилося жодного цивільного. Потяг був заповнений сотнями солдатів у повному спорядженні.

Коли я вийшов з вагону, я ніби потрапив у інший світ, узятий прямо з кіно. Я подумав, що так це виглядало для військовослужбовців Другої світової війни, які покинули Канаду та США і поїхали воювати в Європу, коли ті висаджувалися з воєнних поїздів. Я просто стояв і спостерігав, як усі сотні облич, сповнених рішучості, проходили повз мене, деякі впізнавали мене й усміхалися, коли бачили прапори Канади та США, вишиті на моїй зеленій куртці кольору хакі.

Платформа була переповнена найкращим представниками України, її борцями за свободу, готовими померти за свободу, яку вони хочуть зберегти для своїх родин зараз і в майбутньому. Ці воїни сідали в мікроавтобуси, позашляховики, автомобілі та вантажівки, які ми всі бачимо на вулицях Канади та США, з однією відмінністю: усі вони були пофарбовані у захисний колір.

Зі Львова я їхав разом із Зубком, дізнавшись, що він виконував подвійну службу – цивільну і військову. Оскільки ми були приблизно за годину до кінця черги в Краматорську, він зник на кілька хвилин і повернувся у військовій формі. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб звикнути до нього в цьому новому для мене світлі. Я запитав його, чи на бейджі написане його прізвище Зубко українським шрифтом, бо я його не впізнав, а він відповів, що там багато солдатів використовують свої прізвиська на випадок захоплення росіянами. Я запитав його, як його звуть інші солдати, і він сказав, що його позивний – «Хокей».

Коли ми двоє йшли платформою серед сотень інших солдатів, кожен зі своїм рюкзаком, а більшість з солдатів курили цигарки після довгої дороги, нас зустрів наш військовий ескорт, Андрій і Ярослав. Разом із Зубко вони служили на передовій, і, судячи з щирих обіймів, разом провели не один довгий день і ніч на передовій в окопах. Андрій був водієм, Ярослав їхав на пасажирському сидінні, а ми з Зубко розмістилися на задньому сидінні цього переробленого позашляховика. Сцена була дикою, оскільки десятки цих цивільних транспортних засобів, які були переобладнані в транспортні засоби, були завантажені морем солдатів, і всі вони залишали залізничну станцію одночасно, роз’їжджаючись у всіх можливих напрямках. Це був організований хаос, але виглядало так, ніби це була хореографічна програма, яка виконується щодня.

Коли шум двигунів усіх транспортних засобів і голоси всіх солдатів, які змагалися між собою за повітряний простір, розвіялися, звук артилерійської стрілянини та вибухів наповнив повітря. Я хотів би сказати, що це було схоже на те, що можна побачити чи почути лише у фільмі, але це було б неправдою, адже тут, у Краматорську, на Донеччині, це настільки реально, наскільки це буває.

Дороги вкриті кратерами від вибухів, повсюди валяються уламки, які засмічують дороги та ландшафт. Пробираючись дорогами та полями, тобто, об’їздними дорогами, яких уже немає, ми попрямували до Дружківки, щоб відвідати найсхіднішу хокейну арену України на території, яка зараз не окупована росіянами. Після жахливої екскурсії зоною бойових дій, яку я ніколи не забуду до кінця свого життя, ми нарешті прибули до будівлі, де єдиним елементом, що міг нагадувати громадський хокейний майданчик, було те, що воно було прямокутної форми та з високим дахом – тобто, це все, що від нього залишилося.

За своє життя я побував на сотнях льодових арен, деякі з яких були в досить поганому стані, але ніщо не могло підготувати мене до того, що я побачив і відчув, як по спині пробігли мурашки. Коли я пишу це під час повернення до Торонто з Варшави через кілька днів, мені все ще важко описати те, що я побачив. Важко описати, як виглядає всередині розбомблена хокейна арена, тому ми зробили багато фотографій.

Дивлячись на світлини, можна побачити обгорілі залишки лавок для гравців і штрафного майданчика. Видимий кратер у цементі в центрі льоду, куди влучила ракета, спричинивши всі ці руйнування, ось що робить усю цю атмосферу такою рідною і зрозумілою для мене. Так, рідною, оскільки дух мій завжди був на ковзанках по всьому світу. Це місце, де я завжди був найщасливішим і де, будучи хлопцем і дорослим чоловіком, я завжди почувався у найбільшій безпеці. Чи почуватимуться тепер діти України на ковзанках так само безпечно, як я все життя? Можна лише сподіватися, що так.

Ми всі залишили зруйновану ковзанку і сіли на мілітаризований позашляховик, який вісім годин прямував до Харкова. Більшу частину першої години ми всі мовчали, перетравлюючи те, що щойно пережили. Коли ми рухалися на північний захід, двосмугове шосе було заповнене зустрічними військовими транспортами, які годинами безперервно перевозили танки, бойові машини, паливо, воду та запаси. По дорозі було багато блокпостів. З міркувань безпеки я не можу сказати, скільки та де вони були, скільки солдатів було на блокпостах або паролі, які вони використовували на кожному з них, щоб нам дозволили продовжити дорогу до Харкова.

Але що я можу вам розповісти, це те, що коли нашу машину обшукували та пропускали на кожному блокпості, я відкривав свій великий військовий чорний рюкзак і роздавав усім наші термокамуфляжні шапки з логотипом The Hockey News. Обличчя усіх цих дуже молодих чоловіків, яких я зустрів на контрольно-пропускних пунктах (я не бачив жодної жінки), одразу змінювалося з суворого на широко усміхнене, коли я давав їм шапки, а навіть деякі сказали мені, що вони все ще грають у хокей і навіть читали The Hockey News.

Один молодий чоловік навіть назвав наше видання «Хокейною Біблією». Це стало ще одним свідченням того, яку відповідальність покладена на мене у якості керівника The Hockey News. Навіть у час війни на східному фронті захисту України від вторгнення Росії, де молодий чоловік може заплатити найвищу ціну, The Hockey News на короткий момент викликав посмішку на його обличчі. Кілька солдатів дали нам дозвіл їх сфотографувати, що ми і зробили.

ХАРКІВ – КИЇВ

Від хокейної арени в Дружківці ми добиралися вісім годин, і це була дорога руйнації, коли ми їхали через обвуглені залишки Слов’янська та Ізюма по дорозі до Харкова. Після швидкого обіду, який складався з пари піц і супу мінестроне, які ми поділили між собою, Андрій і Ярослав повезли мене і Зубка на 20:20 на Харківський вокзал, на нічний поїзд до Києва. Хоча жоден із цих двох чудових чоловіків не говорив англійською, вони спілкувалися зі мною дуже короткими й прямими жестами по дорозі. Вони були там не для того, щоб бути екскурсоводами чи друзями в подорожі. Їх надіслали, щоб захистити мене від будь-якої небезпеки, яка трапилася б на моєму шляху, коли я прямував до лінії фронту за перепусткою, виданою Міністерством оборони.

Я просив Федерацію хокею України та Міністерство оборони України, щоб вони надали мені повноваження для ЗМІ, щоб я міг написати цю історію, ніби моя медіакомпанія була на рівні з CNN, і вони це зробили. Мені довелося підписати документи для мого допуску та дотримуватися усіх правил, щоб забезпечити безпеку українських військових, і я виконував і продовжуватиму виконувати свою обіцянку зберігати таємницю. Саме завдяки процесу отримання повноважень ЗМІ я чітко усвідомив, що Андрій і Ярослав виконували свій обов’язок захистити мене, ризикуючи своїм життям. За це я безмежно вдячний їм обом, хоча й не знаю, чи це їхні справжні імена.

ДЕНЬ 5

КИЇВ

Коли потяг під’їжджав до Києва о 3:10 ночі, лунали сирени повітряної тривоги. Дороги були порожні, з півночі до 5 ранку комендантська година, але нам із Зубко дозволили бути на вулицях, оскільки він мав посвідчення військового, а я був представником ЗМІ за попереднім погодженням. Наш водій підвіз мене до готелю перед тим, як відвезти Зубка додому. На рецепції я обрав високий поверх з видом на річку. Вони погодилися, але нагадали мені, що через сирени я повинен негайно йти до бомбосховища, чого я не зробив.

За кілька хвилин після того, як я зайшов до кімнати, червоно-білий вогонь осяяв темряву міста Києва. Над головою лунали хаотичні вибухи, а на горизонті було видно помаранчеве сяяння, яке відбивалося в хмарі диму. росіяни здійснили найбільшу одночасну атаку на місто Київ з початку вторгнення 24 лютого 2022 року. Повідомлялося про атаку з використанням 75 безпілотників і ракет, надісланих з кількох російських баз, а я був прямо там, посеред атаки, маючи місце з видом на неї у першому ряду біля вікна. Незважаючи на те, що захисники України відбили всі безпілотники, крім одного, інтерв’ю з президентом Володимиром Зеленським і мером Києва Віталієм Кличком, про які я прохав, тепер того дня точно не мали жодних шансів відбутися.

Після кількох годин сну я відвідав Бучу, Ірпінь та Бородянку, щоб побачити руйнування, спричинені вторгненням, перш ніж піти до Київського палацу спорту в центрі Києва. Матч чемпіонату Української хокейної ліги між командами «Сокіл» і «Київ Кепіталз» розпочався о 18:00, і мене запросили вкинути шайбу.

Уряд України направив Матвія Бідного, міністра спорту, зустрітися зі мною та відповісти на запитання в рамках цієї статті. Крім того, я зустрівся з Олександром Годинюком, колишнім захисником НХЛ Торонто, Калгарі, Флориди та Хартфорда та нинішнім скаутом Vegas Golden Knights, який також зголосився поділитися з нами своєю історією. Зрозуміло, що в цей день, коли Київ зазнав найбільшої атаки росіян, президент і мер Києва були недоступні.

Після гри я пішов до роздягальні та відвідав єдиного гравця, який народився в США (канадців не було), Коліна Вітта з Техасу, який грає за «Київ Кепіталз». Він, як і будь-який американський чи канадський хокеїст, весь час ввічливо називає мене «сер», щасливий, що грає в хокей, і передає всю заслугу своїм товаришам по команді. Це звучить шаблонно, але це правда. Мені довелося швидко згорнути розмову, і я повернувся на лід, щоб закинути шайбу для матчу жіночого чемпіонату, який слідував за чоловічим.

Київський Палац Спорту – арена на 6500 місць у центрі міста, але з часів вторгнення глядачам заборонено збиратися в такій кількості на хокейний матч. Лише друзі та сім’я гравців можуть бути присутніми, а це понад 500 осіб. Це явна ознака того, що йде війна, і можливість ракетного обстрілу з російської території завжди в думках громадян України.

ДЕНЬ 6

Шлях додому

Наступного ранку я знову прокинувся після перерваного сну через сирени, які спорадично вмикалися вночі, і попрямував на залізничний вокзал у Києві, щоб вирушити звідти об 11:00. Протягом наступних 11 годин я повертався потягом до Львова, а потім продовжував рух на захід через Львів і до кінця лінії в Перемишлі, Польща. Звідти було півтори години їзди автомобілем до аеропорту RZE, де я заселився в готель поблизу аеропорту об 11 вечора. Наступного дня я попрямував своїм маршрутом назад до Торонто.

По ходу того, як проходив день і змінювався пейзаж за вікном, я дивився на всі ці пагорби та величезні території України, я думав про всіх хлопчиків і дівчаток, які колись із задоволенням грали в гру, яку ми всі з вами любимо, але сьогодні вони змушені жити в страху зайти всередину будівлі, бо в них можуть поцілити.

ВИСНОВОК

Я провів шість днів в Україні, проїхавши шлях від західного кордону з Польщею аж до 10 кілометрової зони (шість миль) біля лінії фронту, де українські борці за свободу зіткнулися з росіянами, і повернувшись назад. Я побував на найзахіднішій і найсхіднішій відкритій хокейній арені, а також на найбільшій хокейній арені в центрі країни в її столиці Києві.

Значну частину шляху я проїхав зі своїм новим другом і президентом Федерації хокею України Георгієм Зубко і тісно співпрацював з його командою. Я дізнався про плани будівництва десятків льодових майданчиків перед вторгненням, які були призупинені, коли росія вторглася в Україну, оскільки кошти були перенаправлені на оборону країни. Я також дізнався, що мільйони членів сімей були переселені, а хокейні програми знищені, як і фізична інфраструктура льодових арен.

Я зустрівся та поговорив з героями України та з перших рук дізнався про надзвичайну потребу повернути в суспільство десятки тисяч тих поранених воїнів, які отримали ампутації, де санний хокей може стати вихідною точкою. Нові льодові майданчики є центральною частиною процесу відновлення як програми Unbroken, так і всієї України.

По хокею в Україні, як і по життю, завдано нищівного удару, датою якого можна назвати 24 лютого 2022 року, коли росія вторглася в Україну по всій території. Хокей і вся країна борються за своє життя, і після шести днів, проведених в Україні, я вірю, що і хокей, і життя в Україні віддзеркалюють одне одного в тому, що вони повернуться сильнішими, ніж були раніше. Їм просто потрібна допомога хокеїстів і людей з усього світу, які вірять у своє право грати в хокей на свободі.