«Він – справжній герой», – так про 19-річного голкіпера висловився лікар національної збірної України Володимир Секретний. Док має рацію, адже далеко не кожен гравець наважиться вийти на лід з переломом пальця. До того ж переломом зі зміщенням. Дмитро Кубрицький натомість у заключному матчі чемпіонату світу в польських Тихах не просто відіграв, а відстояв ворота в протистоянні з естонцями «на нуль».
У цьому інтерв’ю, окрім найсвіжіших тем, говоримо про «Сокіл», сезон, у якому в Кубрицького були блискучі відрізки, але не обійшлося й без спадів, про війну і пов’язану з нею непевність у завтрашньому дні.
– Дмитре, лікар Секретний сказав, що не радив вам виходити на матч проти Естонії. Ризикували, не послухавши його?
– Не лише Володимир, переглянувши знімки, не рекомендував, а й лікарка команди Олександра Христич, котра знаходилася поряд. Але ми вирішили зняти гіпс, накласти тугу пов’язку, щоб палець не згинався. Перед грою тренери збірної Вадим Шахрайчук та Костянтин Сімчук ще раз перепитали, чи готовий я грати. Відповів, що так. Хотів грати, бо залишалося відчуття недосказанності. Звісно, ризик ускладнити травму існував. За добу до того палець вправили, шматочок кістки відламався. Травма непроста. Я досі не знаю, чи буде палець згинатися в майбутньому. Але тоді, напередодні матчу з естонцями, я був сильно мотиваваний. Хотілося допомогти команді стати третьою.
– Під час гри були миті, коли палець турбував аж так, що хотілося попросити заміну?
– Лише спочатку, на розминці, коли було багато кидків. Іноді інстинктивно прибирав руку від шайби. Проте я пам’ятав, що нам говорила Олександра Слатвицька: «No excuses, not to be well prepared», «Жодних виправдань, щоб бути не готовим». Розумів, що травма не повинна бути виправданням. Треба виходити і грати. І не допускати навіть думок, щоб не піймати шайби через зламаний палець. В підсумку в ході першого періоду, вдало зігравши кілька разів, набув впевненості, навіть піймав кураж. І решту матчу відіграв спокійно. Зрештою, завдяки знеболювальному, яке мені вкололи перед матчем, не відчував болю взагалі. Певний дискомфорт створювала велика пов’язка.
– Ту ситуацію, яка призвела до травми, аналізували?
– Максимально чітко пам’ятаю, як усе було. Ще перед чемпіонатом світу ми детально аналізували всіх гравців команд-суперниць. Найперше тих, від кого можна очікувати проблем. Я найбільше приглядався до тих, хто вміє атакувати. Зокрема звернув увагу на оборонця японців Юшіро Гірано, який виступав в АХЛ. Вказувалося, що цей хлопець має дуже сильний кидок. Ось він мені його й продемонстрував уже на другій хвилині перебування на льоду, коли я замінив Сергія Писаренка. Власне, не скажу, що кидок був якимось особливим. Так, стало боляче, відчув удар, але так буває нерідко. Вирішив про всяк випадок перевірити, чи немає крові. Зняв рукавицю і помітив, що палець «дивиться» в інший бік. При цьому, відправившись у роздягальню, ще мав думку, щоб продовжити матч і, якщо тренери довірять, повернутися на лід. Але вчасно себе зупинив. Користі з мене в такому стані могло бути мало. Думки по зламаний палець заважали сконцентруватися на грі психологічно. Після того корив себе, що таки не повернувся на лід. Але, мабуть, то було правильне рішення.
– Загалом на прем’єрному для себе дорослому чемпіонаті світу ви відіграли два повних матчі, 122 хвилини і не пропустили жодної шайби. Є підстави для позитивних емоцій.
– Наче й так. Але я ж не грав у поєдинках з поляками і японцями, нашими основними суперниками. Добре, що ми стали третіми. Але всім нам хотілося більшого. Не вважаю, що то якийсь видатний результат. Ні мій, ні команди. Воротар збірної Польщі Джон Мюррей, з яким я конкурував за першість по статистичних показниках, пропустив у трьох матчах дві шайби, обидві – від українців. Але в цій він виграв буллітну серію, а матчі проти естонців і японців провів «на нуль». Тобто Джон рятував команду в насичених матчах. А мої «шат-аути» – то 7:0 і 8:0. Великої своєї заслуги в тих перемогах не бачу.
Чи могли ми боротися за чемпіонство? Так, але для того треба було стрибнути вище голови. Матч із майбутніми чемпіонами поляками ми провели на рівних. Могли виграти. Суперники були кращими за статистичними показниками, але ми теж боролися, терпіли, забивали шайби. Нам трохи не пощастило. Не для виправдання також скажу, що трохи вплинули на підсумок гри окремі суддівські помилки. Але їх не бракувало не лише в цьому матчі. І не лише в поєдинках з нашою участю…
2:8 з Японією, звісно, стало для всіх шоком. Але такий підсумок обумовила неймовірно велика кількість травм, які виводили наших хокеїстів з ладу протягом усього матчу. Хоча японці, звісно, зіграли свій найкращий матч.
– Дмитре, відійдемо від цього чемпіонату світу і спробуємо підбити підсумок сезону загалом. Для вас він запам’ятається, мабуть, двома першими трофеями в складі «Сокола» – Кубком України і затвердженим 12 травня Радою Федерації чемпіонством. Але як оціните власну гру?
– Маю змішані емоції. Почав сезон я не дуже вдало. Ми тоді конкурували з Артуром Оґанджаняном. Зате добре відіграв у жовтні в матчах Континентального кубка. Величезного досвіду набув завдяки постійній участі в складі національної збірної в Єврочелленджах. Натомість повністю провалив юніорський чемпіонат світу U20 в дивізіоні 1В. Для мене то був болісний удар. Певен, ми могли ставати першими. Майбутніх чемпіонів французів переграли, але розгубили своє в інших матчах. Звісно, я аналізував, що зробив не так. Ми конкурували з Семеном Майком. Можу сказати, що з мого боку на тому чемпіонаті світу то був максимальний непрофесіоналізм. Я мав бути лідером команди. Але не став ним. Не буду шукати винних. Сам винен. У мене є певні думки, але озвучувати їх не буду. Для мене та невдача стала корисним досвідом.
– Судячи з усього, той спад вас зачепив і додатково мотивував. Бо на початку року в фіналі чотирьох Кубка України ви відіграли блискуче. Надто – в матчах проти основного суперника «Кременчука»…
– Справді. Я побачив ті недоліки, які накопичилися протягом певного періоду часу. Повернувшись додому, зробив висновки і добре попрацював, готуючись до кубкових матчів. І на льоду, і в психологічному аспекті. Тоді в Кременчуку нарешті почав показувати ту гру, на яку здатен.
– Які матчі протягом завершеного сезону вважаєте для себе найкращими?
– Найперше згадується поєдинок Континентального кубка з угорським «Ференцварошем». Після стартової поразки від латвійського «Олімпа» всі пророкували «Соколові» в матчі проти господарів розгромну поразку. А ми вийшли і зіграли вдало в усіх розуміннях. Виграли 4:1. Прикро лишень, що пройти далі нам у підсумку завадила єдина шайба, пропущена «Ференцварошем» на передостанній хвилині гри проти «Олімпа» в заключному турі (угорці перемогли 3:1, тоді як «Сокіл» влаштовувала виключно перемога угорців 3:0 – авт.). Також відзначу фінальний матч Кубка України проти «Кременчука» («Сокіл» переміг 4:1 – авт.). Для нашого клубу то було вагоме досягнення і неймовірні емоції. Згадується також поєдинок юніорського чемпіонату світу проти французів, у ході якого я замінив Семена Майка і ми перемогли 7:6. І, звісно, до активу запишу згадуваний вище матч з естонцями на дорослому чемпіонаті світу.
– Попередній сезон – уже історія. Про майбутнє з огляду на війну в нашій країні навіть лячно питати…
– Так. Після повернення з чемпіонату світу я поки залишився у Львові. Найближчим часом збираюся їхати до рідного Києва. А що далі – сказати неможливо. Майбутнє туманне. Ми всі нині в невизначеності. Не знаємо, чи буде в нас чемпіонат, чи існуватиме «Сокіл». Будемо молитися, щоб Україна перемогла і наш національний чемпіонат з хокею восени теж розпочався.
– Світанок 24 лютого 2022 року запам’ятається кожному українцеві на все життя. Яким він був для вас?
– Моя дівчина з Херсона. У них вибухи пролунали швидше. Софія зателефонувала мені о п’ятій ранку. «Війна почалася», – каже. Хвилин через 20 ракети полетіли уже до нас, на Бориспіль. Звісно, було моторошно. Не знав, з якими словами будити маму. Коли це зробив, вибухи лунали вже й у Києві.
– Про що тоді думали?
– Був розгублений. Коли розвиднілося, пішов скупитися якимось продуктами та бензином. У Києві тоді панував апокаліпсис: великі затори на дорогах, численні сигнали швидких. Бензину тоді так і не купив, а їжі у маркетах було ще повно. Правда, люди згрібали з прилавків усе. Я теж накупив багато. Може, не все потрібне, але то через відсутність життєвого досвіду. Як знав, так і робив.
– Дівчина встигла вибратися з Херсона до того, як москалі його окупували?
– Не без проблем, але так. Софія розповідала історії з міста, в яке зайшли окупанти. Історії, від яких моторошно. Їй складно було виїжджати. Допоміг корисними порадами Сергій Писаренко, який виїжджав трохи раніше. Вибравшись з Херсона, Софія не захотіла виїжджати з України. Правда, у Київ поки теж не їде. Хтозна, що в нас ще буде?
– З російськими легіонерами «Сокола» суперечок на тлі війни не виникало?
– Наші росіяни тривалий час залишалися в Києві. Тоді ми трималися купи, допомагали одне одному. А коли хлопці виїхали… Не буду коментувати, яке в мене до того ставлення… Якщо коротко, то не їх країна. З того часу зі мною спілкувався лише Даніл Давидов. Інші зникли. Сподіваюся, хлопці, поживши в Києві у найважчий період, трохи змінили ставлення до своєї країни. Вони ж бачили, що їхні співвітчизники тут робили.
– Дмитре, вже думали над тим, коли поновите тренування?
– Наразі заліковую палець. Та й у будь-якому разі, після такого чемпіонату світу потрібно трохи перевести подих. Для мене то були перші змагання такого рівня. Я набрав відмінну форму, тому було навіть прикро, що доводиться йти на відпочинок. Цей чемпіонат світу точно надасть мені натхнення для подальшої роботи.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
