Цей 19-річний хлопець вже увійшов в історію українського хокею. Як перший наш гравець, якому вдалося стати чемпіоном Фінляндії. Поки – серед молоді до 20-ти років у складі клубу «Лукко». Однак важлива суть: вихованець українського хокею став чемпіоном країни, яка нещодавно вперше в історії виграла Олімпійські ігри і так само вперше в історії очолила рейтинг IIHF, випередивши родоначальників гри канадців. У цьому інтерв’ю прес-службі Федерації хокею України дніпрянин Данило Трахт згадав про перші кроки в хокеї і чемпіонство в зірковій компанії «Придніпровська», шлях до країни Суомі через Естонію, підтримку фінами України, особливості тренувань у школі «Лукко» і свої хокейні мрії.
– Я пройшов довгий шлях до головної молодіжної фінської ліги, до цього рівня. Сприймаю нинішню перемогу як винагороду за вже пройдений шлях. Дуже приємно виграти такий чемпіонат, – бере слово Данило.
– Торік ви вже на стабільному рівні виступали за дорослу команду другого фінського дивізіону ГАКА. Зараз повернулися на молодіжний рівень.
– Другий дивізіон – то лише за назвою. Насправді ГАКІ виступає в четвертій за силою лізі Фінляндії. Зрештою, для мене, молодого гравця, то був гарний досвід. Виступ на тому рівні дозволив мені почуватися комфортніше у найвищому дивізіоні молодіжної ліги. Коли отримав запрошення від «Лукко», не вагався з прийняттям рішення ані секунди. Розумів, що то великий шанс. «Лукко» – великий клуб, який має команду в головній лізі Фінляндії. Сам варіант з переходом виник після того, як тренер «Лукко U18» Тоні Ненонен завітав до свого рідного міста Гар’юн К’єкко, міста, в якому квартирується клуб ГАКІ. Він подивився кілька наших матчів. Йому сподобалася моя гра.
– Різниця між ГАКІ і «Лукко» суттєва?
– Так. Вона полягає в організації справи. Це інший рівень, інша внутрішня конкуренція. Усі хлопці, які потрапляють у «Лукко», мають великі амбіції і прагнуть пробитися в основний склад. Чимало гравців «Лукко», з якими доводиться конкурувати мені, пройшли збірні Фінляндії до 16-ти і 18-ти років. Зараз наших хлопців запросили на збори збірної Фінляндії U20 для підготовки до чемпіонату світу.
– Враховуючи нинішній рівень фінського хокею, легіонерам у молодіжні ліги Фінляндії пробитися вкрай складно…
– Особливо це помітно впродовж двох останніх років, коли іноземних хокеїстів там стало набагато менше. У нас в «Лукко U20», крім мене, грає один словацький хлопець і два чехи. Також у ході сезону в нас виступав гравець із Латвії. Мова спілкування у «Лукко» – фінська. Для легіонерів асистент головного тренера робить переклад англійською. Я фінської мови ще не знаю. Навчаюся в коледжі і активно її штудіюю. Розумію фінську вже доволі добре, намагаюся якомога частіше спілкуватися, але цих знань мені поки бракує, щоб почуватися у розмовах вільно. Фінська мова – складна. Попервах мені було дуже непросто. Рятувало те, що всі хлопці з «Лукко», а раніше й ГАКІ вільно володіють англійською. Я англійську, до слова, вивчив доволі добре ще в Дніпрі. І в школі приділяв цьому предметові серйозну увагу, і репетитора батьки винаймали.
– З цього можна зрозуміти, що до виїзду в Європу чи за океан ви готували себе ще тоді.
– У підсвідомості розумів, що англійська мова мені дуже потрібна. Якби її не знав, закріпитися у Фінляндії було б дуже складно. Хокей мені почав подобатися з раннього дитинства. Почалося все з того, що в той час, коли мені було три з половиною роки, ми з батьками пішли подивитися на гру їх друзів у «Метеорі». Я стояв біля бортика і був вражений. Батьки тривалий час не могли забрати мене з льоду. Після того вони вирішили віддати мене на хокей. Тренувався на тому ж «Метеорі», а потім потрапив у юнацьку команду «Придніпровська». В нас там тоді було чимало талановитих хлопців – Влад Сушков, Дмитро Кобильник, Богдан Панасенко, Олександр Філімонов, Артем Портний. Разом ми здобули чимало пам’ятних перемог, стали чемпіонами України серед 16-річних.
– Як після того ви опинилися в нехокейній Естонії?
– Країна, може, нехокейна, але то був, не виключено, єдиний шлях, щоб пробитися у Фінляндію. У сезоні-2018/2019, який провів за клуб «Пантер» з Таллінна, ми паралельно виступали в чемпіонатах Естонії і Фінляндії. Що вихідних ми, добираючись на матчі, здійснювали переправу на паромі. Власне, естонський хокей завдяки зв’язкам з фінами теж з кожним роком стає сильнішим. Це стосується як внутрішнього чемпіонату, так й збірних. Власне, рік у складі «Пантер» допоміг мені адаптуватися до того хокею, який сповідують у Фінляндії. Тренером у нас був естонець Ілля Киричевський, але ми сповідували фінський стиль гри. Я отримав ті навики, з якими зміг швидко адаптуватися, перейшовши в ГАКІ, і які використовую понині.
– Крім того, у фінів і естонців – схожий менталітет. Це теж важливо з точки зору адаптації до життя в новій країні.
– Не сказав би, що аж надто схожий. В Естонії все ж багато етнічних росіян. Це накладає відбиток. У фінів менталітет зовсім інший. Спершу він для мене був трохи незрозумілим. Але зараз уже звик. Ми у порівнянні з фінами відкритіші. Відразу, незалежно від того, наскільки добре знаємо людину. Фіни ж спершу до тебе довго приглядаються, не підпускають близько до себе. Їхню довіру треба заслужити. Але коли заслужиш, то все буде гаразд. В мене серед фінських хлопців уже чимало друзів. У нас в «Лукко» взагалі був прекрасний колектив. За яким сумуватиму, бо в наступному сезоні склад суттєво зміниться.
– Система підготовки хокеїстів у Фінляндії нині вважається однією з еталонних у світі. Про це говорять результати збірних усіх вікових категорій. Що виділили б у роботі з юними хокеїстами у країні Суомі ви?
– Дуже велика увага приділяється роботі в зоні оборони, побудові оборони з середньої зони. Запам’яталася одна із фраз наших тренерів: «У сучасному хокеї існує не більше п’яти постатей, яким не потрібно оборонятися в своїй зоні (вони назвали зокрема Овечкіна і Панаріна). Те, що вони роблять в атаці, компенсує відсутність руйнівних дій. Іншим потрібно захищатися. Тим, хто не вміє оборонятися, в сучасному хокеї буде дуже важко». Також багато уваги на тренуваннях приділяємо єдиноборствам «два в два», «два в один», «три в три» на невеликих ділянках льоду.
– Власне, останні крупні турніри, зокрема Олімпійські ігри в Пекіні демонстрували, що Фінляндія довела мистецтво дій в обороні майже до еталону. Якщо вони закидали першими, зламати хід поєдинків суперникам було вкрай складно…
– Так. І це дає результат. Фіни рідко випадають з топ-3 на чемпіонатах світу чи Олімпіадах. Не буду приховувати: такий раціональний хокей мені подобається. До збірних Фінляндії ставлюся з симпатією і вболіваю за них на крупних змаганнях. Гарний командний хокей. Хоча серед моїх улюблених хокеїстів все ж не фіни. Останнім часом захоплююся грою Остона Метьюза, Нейтана Маккіннона. Їх стиль гри дуже імпонує.
– Матчі основного cкладу «Лукко», який цьогоріч дійшов до чвертьфіналу фінської ліги, часто відвідуєте?
– Щойно випадає така нагода. Якщо немає наших ігор, то залюбки йдемо на першу команду. Для себе відзначаю там не стільки індивідуальностей, скільки відмінність між дорослим хокеєм і молодіжним. Вона полягає найперше в точності виконання усіх компонентів – передач, кидків. На дорослому рівні браку в хокеїстів значно менше.
– Марко Віртанен, тренер першої команди «Лукко», має намір випробувати вас під час літніх зборів?
– Поки таких розмов не було. Наразі ми лише оговтуємося від святкування чемпіонства. Погуляли ми так, що навіть не знаю, що з того можна розповісти (сміється). Думаю, всі бачили у соцмережах, як фінські хокеїсти гуляли після здобуття олімпійського золота. В нас було щось схоже. Думаю, дехто з хлопців ще досі не може відійти від переможної ейфорії. Але нічого, отямимося. Буквально через два тижні починається підготовка до сезону-2022/2023. У мене з «Лукко» ще рік контракту.
– З України вітань отримали багато?
– В Instagram написало багато гравців, з якими перетинався, виступаючи в попередніх командах. Також привітали тренери, в яких починав заняття хокеєм – Олексій Короткий і Микола Остяков. Приємно було отримати вітання від Олександра Бобкіна, під керівництвом якого у грудні виступали на чемпіонаті світу в дивізіоні 1В. Шкода, що там не змогли реалізувати свого потенціалу. Думаю, нам у деяких моментах забракло дисципліни. На льоду. І не лише на ньому. Це позначилося на результаті (обігравши чемпіонів, французів, Україна посіла третє місце – авт.). То був мій перший досвід виступів на турнірах такого рівня серед збірних. Сподіваюся, в майбутньому зіграю за збірну знову. Не лише за молодіжну. І, звісно, сподіваюся, що грати ми будемо успішніше.
– Ваше життя у Фінляндії заповнене лише хокеєм чи маєте час на якісь розваги?
– Здебільшого весь час забирає хокей. Клуб винаймає нам квартири. Я живу з хлопцями з Чехії – Ондреєм Кубо і Домініком Петром. Кожен має окрему кімнату. В житлі є все необхідне. Харчуємося ми разом, усією командою. Місто Раума, де живемо, тренуємося і граємо, маленьке, там проживає менше 40 тисяч мешканців. Розваг там обмаль. На вихідних, коли є час, ми з хлопцями ходимо в лазню. Фіни люблять цю справу.
– На молодіжному рівні у Фінляндії хокеїстам платять зарплату?
– Так, але не всім. Мені не платять. І преміальних теж. Я в «Лукко» приходив не для заробітків, а щоб розвиватися, як хокеїст. Клуб забезпечує всі умови для проживання, харчування, навчання, вдягає. Наразі маю все, що потрібно.
– Звісно, час для заробітків ще буде. Мабуть, не помилюся, що вашою головною мрією є потрапляння в НХЛ.
– Це мрія кожного хлопця, який займається хокеєм. Наразі ще рік виступатиму в «Лукко», а далі буде видно.
– Другою за силою донедавна вважалася російська Континентальна хокейна ліга. Припускаєте, що могли б там грати?
– Після 24 лютого – ні. Хоч я зараз не в Україні і стежу за тим, що відбувається вдома з новин та спілкуючись з рідними та друзями, але всі думки пов’язані з війною. В те, що зараз відбувається, важко повірити. В голові не вкладається, що в наш час не можна вирішити конфлікту дипломатичним шляхом. Дякую нашому народу і нашій армії, що чинять агресорам такий опір. Ми не просто не здаємося, а даємо бій. Це захоплює. Впевнений, що з такою армією ми невдовзі знову будемо жити в мирі, а ця війна зробить наш народ і нашу країну сильнішими. Наразі ж втішає те, що всі мої близькі люди жіночої статі та діти знаходяться в безпеці. В Україні, у Дніпрі в мене залишилися лише двоє дядьків і бабуся, яка працює лікаркою. Їх, на щастя, війна не зачіпала.
– Що говорять про війну у вашому оточенні в Фінляндії?
– Клуб «Лукко» підтримує мене з перших днів російського вторгнення. Коли ми стали чемпіонами, всі казали, що ця перемога – на честь України.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
