Два дні тому він закинув першу шайбу молодіжної збірної України на чемпіонаті світу в дивізіоні 1В в польському Битомі. В той час Богданів батько, 44-річний екс-хокеїст і дитячий тренер Олег Панасенко з 24 лютого перебуває на фронті і боронить українську землю від московських окупантів. Такі реалії нашого сучасного життя.

В цьому інтерв’ю Панасенко-молодший розповів і про тата, і про маму з братом, які зараз поряд. Але спершу поділився враженнями від старту нашої збірної на чемпіонаті світу і пояснив, чому невдовзі змінить США на Європу.

– Результат перших двох матчів чемпіонату світу не може не тішити, – бере слово Богдан. – Ми здобули дві перемоги, посідаємо перше місце. Проте гру вдосконалювати треба. Скажімо, могли не пропускати двох шайб у матчі з поляками. Але головне – перемога.

– Ви особисто своєю грою задоволені?

– Граю начебто непогано. Поставив би за свою гру «шість» з «десяти». Перед чемпіонатом світу розумів, що Олександр Бобкін поставить мене в одній трійці з Данилом Царковським. Ми давно граємо разом. Також грали вже в поєднанні з Артемом Грабовецьким. Тому партнерів Олександр Васильович обрав для мене очікуваних. Думаю, нашій трійці ще є куди рости.

– Бобкін не приховує, що у нього всі чотири ланки мають однакові функції. То справді так?

– Так. Олександр Васильович готує нас до того, щоб підсумок матчу змогла вирішити кожна з п’ятірок.

– Збірна України переграла суперників з Італії та Польщі. Перед чемпіонатом вважалося, що саме вони й будуть нашими головними конкурентами…

– На такому турнірі не варто розділяти суперників на основних і другорядних. Просто не можна втрачати очок. Ми на те й налаштовувалися. Так, переграли сильні команди. Але попереду ще три матчі. Будь-яка втрата очок може коштувати першого місця.

– Серед трьох наступних суперників – збірна Японії. З представниками цієї країни наші хокеїсти останнім часом грають виключно невдало. Згадується зокрема домашній чемпіонат світу-2018 у дивізіоні 1В. Його Україна виграла, але саме Японії перший матч на турнірі програла. Національна збірна на цьогорічній світовій першості взагалі поступилася японцям з непристойним рахунком 2:8…

– Додайте, що ми торік з молодіжною збірною теж програли Японії матч чемпіонату світу. Ця команда – швидка і непередбачувана. На цьому чемпіонаті вони вже програли в овертаймі італійцям. Але від того їх не треба недооцінювати. Японці завжди сильно мотивовані, завжди боряться до кінця. В них такий стиль гри, що вони завжди біжать, ніколи не знижують темпу. Але нічого. Якщо би виконаємо тренерську установку, зіграємо наполегливо, в силовий хокей, будемо лізти на ворота, то все буде гаразд. В хокеї завжди перемагає той, хто здатен нав’язати свою гру.

– Зараз молодіжна збірна України має унікальну нагоду посісти перше місце. Зі схожими амбіціями ми їхали на чемпіонат світу і торік. Але тоді команда зіграла нерівно: перемогла майбутніх чемпіонів французів, але розгромно поступилася словенцям. Що тоді не вийшло?

– У словенців тоді була сильна команда. Вони нас об’єктивно переграли. А ось на японців ми трохи не налаштувалися. І за це поплатилися. Але ця невдача стала для нас уроком. Ті хлопці, які виступали на торішньому чемпіонаті світу, не допустять схожих помилок зараз. Й інших попередять.

– Богдане, ви приїхали на чемпіонат світу зі США. Вам, на відміну кількох інших хокеїстів, які виступають у Північній Америці, вдалося вирішити проблему з візою. Серед тих, хто не зміг приїхати, є й ваш одноклубник за «Danbury Jr. Hat Tricks» Арсеній Палійчук…

– Колишній одноклубник, бо я за цю команду більше не виступатиму. Та й Арсен теж уже знайшов собі іншу команду, з тієї ж NAHL (Північно-американської хокейної ліги). Палійчук хотів виступити на чемпіонаті світу, але через проблеми з документами залишився у США. Я мав схожі труднощі, але зміг виїхати майже випадково. Повертатися наразі не збираюся. Саме через те мені й дозволили виїхати. Хочу грати в Європі, у професійний хокей. Виступати в Америці на рівні коледжів вже не хочеться. Нової команди ще не знайшов. Розглядаю варіанти. Рішення прийму після чемпіонату світу.

– У США ви провели півтора роки. Здається, ви не зовсім у захваті від отриманого там досвіду…

– Та будь-який досвід корисний і робить нас сильнішими. Я особисто не жалкую ні про півтора роки у США, ні про ті сезони, які провів в Естонії та Латвії.

– Річ у тім, що в юнацький американський хокей ви пішли після того, як уже мали досвід виступів на дорослому рівні за латвійську «Лієпаю» і херсонський «Дніпро»…

– Перебираючись за океан, я робив крок на перспективу. Хотілося після NAHL потрапити в USHL. Однак не вийшло. NAHL – це пряма дорога в NCAA. А я там грати не хочу. Тому й повернувся в Європу. Але в Америці отримав добре загартування. Загалом прижився там нормально. Хоча англійською володію погано. Мабуть, це трохи завадило розкрити свій потенціал. Так важче адаптуватися і розуміти досконало, чого від тебе хочуть тренери. Коли приїхав у США, англійської не знав взагалі. В Естонії та Латвії потреби в цьому не було. В Америці вивчав мову з репетиторами, але вільно розмовляти одначе не міг. Зрештою, з партнерами за командою спілкувався. Крім того, постійно зв’язувався з українськими хлопцями, які виступали за інші американські команди. Відчував у цьому потребу, бо в американців інший менталітет, до нього треба звикати.

– Тепер ви знову збираєтеся закріпитися в Європі. Може, це було б зробити легше, якби однієї миті пішли тим же шляхом, що й ваш колишній партнер за «Придніпровськом», а зараз за збірною Данило Трахт…

– Ми й справді разом переїхали з Дніпра до Естонії, виступали за «Пантер» у юнацькому чемпіонаті Фінляндії. Це був гарний досвід. Після того був варіант з переїздом у Фінляндію, в академію ГАКІ. Туди вирушили чимало наших хлопців, зокрема й Трахт. Проте щоб там знаходитися, треба було платити кругленьку суму. За умови, що чемпіонат, у якому виступала команда ГАКІ, не надто сильний. Тому вирішив пристати на варіант з Латвією і перейшов у «Лієпаю». Там мені відразу пообіцяли перспективу потрапляння в дорослу команду, що для мене, 16-річного, було серйозною мотивацією. В підсумку я насправді виступив у своїх 17 за «Лієпаю» в чемпіонаті Латвії. Тому шкодувати про свій вибір було б неправильно.

– Богдане, давайте трохи змінимо тему. Вашого тата прославив на весь світ «твіт» легендарного чеського воротаря Домініка Гашека. Як хокеїста, котрий залишив професію, бо пішов на війну. Як зараз батько? Він має можливість дивитися матчі сина на чемпіонаті світу?

– Дивився. Перебуває на фронті, але знаходить можливість дивитися. Ми з татом постійно на зв’язку. Слава Богу, з ним все гаразд. Коли зідзвонюємося, в основному розмовляємо про життя. Тему хокею теж зачіпаємо. Обговорюємо мої помилки… Звичайно, хвилююся за тата. Зараз уже реагую трохи спокійніше, не так, як на початку великої війни. Але все ж. Коли виходжу на лід, то абстраговуюся, зосереджуюся на тому, що від мене вимагають тренери. Мені вдається під час гри відмежовуватися від емоцій. А ось у повсякденному житті постійно думаю про те, що робиться у нас, в Україні, майже постійно. Наш будинок у Харкові, на щастя, цілий, хоча вікна від вибухів повилітали. А в дім, який поряд, влучила ракета, загинули люди… Слава Богу, всі мої рідні цілі. Тата не бачив уже майже рік. Сподіваюся, в нас буде нагода перетнутися. А мама с братом зараз підтримують мене на чемпіонаті світу. Ярославу – 14 років, він теж займається хокеєм, зараз живе і тренується в Чехії.

– У США після початку війни відчували якусь особливу підтримку?

– Коли виступав за «Anchorage Wolverines» – так. Там дуже гарна організація. Мене підтримували і морально, і матеріально, щоб нічого не потребував. Потім, коли переїхав у «Danbury Jr. Hat Tricks», не відчував абсолютно жодної уваги. У цьому клубі навпаки організація слабка. Власне, матеріальні труднощі й стали однією з причин мого від’їзду зі США. Грошей я витрачав набагато більше, ніж вдавалося заробляти. Батьки намагалися помагати, але в них теж можливості не безмежні.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ