У нинішнє міжсезоння найстаріший хокейний клуб України київський «Сокіл» повернув до своїх лав відразу кількох знакових для себе і вітчизняного хокею загалом особистостей. Мова про Сергія Бабинця, Романа Благого і, звісно, восьмиразового чемпіона України, 35-річного оборонця Володимира Алексюка. Володимир виступав за перший склад «Сокола» ще в 2006-2010-му, коли команда грала в чемпіонаті країн, назви яких у цивілізованому суспільстві нині називати непристойно. Ставши з киянами чемпіоном України в 2010-му, Алексюк подався в довгі мандри, які розпочалися з Казахстану, продовжилися п’ятьма чемпіонствами в складі «Донбасу» і одним за «Кременчук», виступами за білоцерківський «Білий Барс», легіонерськими вояжами в Польщу, той же Казахстан і Румунію. І ось тепер після «Маріуполя» в попередньому сезоні – знову «Сокіл».
– Коли повертаєшся в рідну команду, не можна не відчувати позитивних емоцій, – каже Володимир. – Навіть за умови, що повертаюся в такий складний для нашої країни час, коли спорт загалом і хокей зокрема відійшли на другий план. Дуже сподіваюся, що допоможу «Соколові» в найближчому сезоні.
– Влітку ваше прізвище тривалий час фігурувало серед новачків польської «Енерґи». Але в серпні клуб з Торуні оголосив, що змушений розірвати з вами та ще одним українцем Іваном Савченком контракти…
– Поляки самі на мене вийшли і повноцінний контракт ми підписали ще в травні. Проте перетнути українсько-польський кордон у ті строки, які були прийнятні для «Енерґи», мені не вдалося. Спершу торуньці розраховували, що я з’явлюся в тренувальному таборі 1 серпня. Коли не зміг приїхати, дату появи продовжили до 15-го. Але потім попередили, що в разі, якщо 12 серпня не буду на тренуванні, мій контракт розв’язується. Так і сталося. Не знаю, чому так. Я робив спроби, приїжджав на різні пункти пропуску, але отримував відмови. Іншим нашим хлопцям дозвіл дали, мені – ні. Не знаю, якими були критерії пропуску.
– Враховуючи, що за спиною у вас великий досвід виступів за кордоном, мабуть, були й інші варіанти продовження кар’єри саме за межами України…
– Так. Мав пропозиції вже після торуньської. Але в іншому ключі. Мені запропонували спершу перетнути кордон, з’явитися в команді, а лише після цього піде мова про підписання контракту. Повторювати шлях «Енерґи» і ризикувати не хотів ніхто.
– Таким чином ви знову опинилися в «Соколі», клубі, з яким уже були чемпіоном України, за який відіграли 231 офіційний матч. Які спогади про той перший період перебування у київському клубі?
– «Сокіл» – то моє дитинство й юність. Заняття хокеєм я розпочав у «Крижинці», під керівництвом В’ячеслава Лепехи, а потім перейшов у «Сокіл», де ми разом із Бабинцем та Благим тренувалися в Олега Ісламова і Раміля Юлдашева. То був яскравий період переходу з дитячо-юнацького в дорослий хокей. «Сокіл» дав мені дорогу в професійний спорт. Досі пам’ятаю перші матчі на серйозному рівні в чемпіонаті білорусі, СЄХЛ, Континентальному кубку. То був великий досвід, який заклав фундамент на всю подальшу кар’єру.
– Оскільки тренери «Сокола» долучали вас до виступів за основний склад з 18-ти років, мабуть, була змога залишатися в рідній команді й надалі, виходити на лідерські ролі?
– Була. Але то був час, коли «Сокіл» переживав кризовий період. У клубу не було грошей, а мені запропонували гарні умови в казахстанському «Бейбарисі» з Атирау. Окрім матеріального стимулу, для мене то був новий досвід. Вперше спробував себе у закордонному чемпіонаті.
– В тому ж чемпіонаті-2010/2011 ви повернулися в Україну, в «Донбас», і з того часу впродовж наступних 12-ти років грали проти «Сокола». Для вас то були якісь особливі матчі?
– Може, спочатку. А з часом кияни стали черговим суперником, на якого налаштовувався так само, як на будь-кого іншого. З тієї миті, як провів останній поєдинок за «Сокіл», минуло надто багато часу. Я професіонал і роблю все для успішного виступу тієї команди, яку представляю.
– В нинішній команді не бракує людей, з якими ви перетиналися і колись у «Соколі», і в інших командах. Проте більшість хлопців – молоді. Вже знайшли з ними спільну мову?
– Мені ніколи не було складно вливатися в новий колектив. Особливо тепер, коли за плечима стільки досвіду. З молоддю знайомимося в процесі роботи. З комунікацією на льоду і в роздягальні не виникає жодних труднощів. У нас всі однаково рівні. Ми виконуємо одну роботу.
– В національній збірній України ви виступали з 2012 року, представляли країну на чотирьох чемпіонатах світу. Проте торік навесні ви, за словами тренерів, самі прийняли рішення покинути тренувальний табір першої команди країни, бо начебто почувалися неготовим. Це означає, що ви завершили виступи за збірну чи все ж розраховуєте туди повернутися?
– Я справді тоді відмовився. Мав на це об’єктивні причини, про які не хочу говорити публічно. А надалі все залежить від мене. Якщо демонструватиму гру, яка дотягуватиме до рівня національної збірної, то чому б не повернутися? В будь-якому разі, то тренерському штабові збірної вирішувати, чи я їм потрібен.
– Наразі всі ми очікуємо старту національного чемпіонату. Яким він вам бачиться в умовах війни і відтоку великої кількості провідних хокеїстів за кордон?
– Тренери всіх клубів проводять щоденну кропітку роботу, щоб вкомплектувати склад якомога краще і крізь тренувальний підвести команди до чемпіонату в найліпшому стані. Кожен з хокеїстів, певен, теж зробить все можливе, щоб проявити свої найкращі риси. Хотілося б, щоб цей чемпіонат відбувся без збоїв, щоб ми відіграли згідно з наперед затвердженим календарем усі матчі від початку регулярної першості і до заключного фінального поєдинку серії плей-оф.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
