Тиждень тому цей 18-річний хлопець отримав змогу вперше в кар’єрі попрацювати в лавах національної збірної України. На неофіційному зборі, та все ж. На цей виклик від наставника першої команди країни Савва Сердюк заслужив великою мірою завдяки вдалій грі на недавньому чемпіонаті світу в дивізіоні 1В в складі юнацької збірної. Вадим Шахрайчук запросив воротаря після рекомендацій наставника команди U18 Олександра Бобкіна.

В цьому інтерв’ю Сердюк поділився першими враженнями від роботи в збірній, згадав чемпіонат світу, за підсумками якого українці підвищилися у класі, розповів про свій досвід гри за океаном і про підтримку України і українців у різних країнах.

– Насправді входити в тренувальний процес мені входити непросто, – бере слово Савва. – Рівень тут набагато вищий, ніж у командах U18 чи U20. Також накладають свій відбиток чотири тижні відпочинку. Проте імпонує, що в команді гарна атмосфера – хороший колектив, грамотний тренерський штаб. Поки мені подобається все.

– Минулої суботи ви провели першу в складі збірної двосторонку. Виглядає, що до швидкості прийняття рішень і кидків досвідчених хокеїстів ви лише адаптовуєтеся.

– Для мене ця гра особлива. Нехай вона неофіційна і радше тренувальна, але все ж перша в складі національної збірної. Вважаю це черговим щаблем у своїй кар’єрі. Не скажу, що було аж надто важко, бо з частиною цих хокеїстів минулого літа тренувався в «Соколі». Труднощі полягали в тому, що до матчу я провів лише два тренування. Зрозуміло, що змагального тонусу ще не відчув. Буду допрацьовувати, повертати оптимальну форму.

– У нинішній збірній є лише один хокеїст, молодший, ніж ви за віком – 15-річний Гавриїл Сімчук. Як прийняли вас старші хлопці?

– Доброзичливо прийняли. З більшістю гравців я хоч і ситуативно, але перетинався. Окремих знаю зовсім добре. Скажімо, з Сімчуком-молодшим ми зналися й раніше, а нещодавно виступали на чемпіонаті світу U18. Після того ми подружилися. Зрештою, позитивні тут усі хлопці. В мене немає проблем у спілкуванні. В нашому колективі до кожного тренування підходять з піднесенням.

– З Дмитром Кубрицьким за цей невеликий відрізок вже встигли стати цілісною воротарською бригадою?

– Комунікуємо і з Дімою, і з Сергієм Люльчуком. Але враховуючи, що я в команді недовго, ми ще не встигли скомунікувати повноцінно. Наразі ми постійно спілкуємося, тренуємося разом, але такого, щоб працювали спільно на одних воротах, поки немає. Сподіваюся, це ще попереду.

– Савво, давайте згадаємо недавній юнацький чемпіонат світу. Збірна України посіла на ньому друге місце і отримала право підвищитися до дивізіону 1А. Мабуть, за підсумками того турніру задоволені і собою, і командою?

– Звичайно. Вважаю, ми гарно підготувалися до цього чемпіонату світу завдяки тому, що зібралися разом більше, ніж за місяць до старту турніру, спершу в Чехії, а потім у Швейцарії. Нам створили відмінні умови. Тренери мали змогу переглянути велику кількість кандидатів. Їх упродовж зборів було близько 50-ти. Ми плідно працювали в тренувальному режимі, щодня проводили з урахуванням роботи на землі по два-три заняття, грали контрольні матчі. Звідси така зіграність, згуртованість колективу. Звідси друге місце.

Хоча об’єктивно ми заслуговували стати першими. Єдиної поразки ми зазнали від угорців. В цій зустрічі результативну помилку допустила суддівська бригада. За рівної гри, яка завершується рахунком 1:2, одне вилучення в той чи інший бік може стати вирішальним. Та головне, що ми відчули, що здатні перемагати як угорців, так будь-якого іншого опонента. Спробуємо переграти Угорщину наступного разу. Враження від чемпіонату світу в мене якнайкращі. І від нашої гри, і від рівня хокею, який там був. Він дуже високий навіть у дивізіоні 1В. А тим хлопцям, які через рік гратимуть в дивізіоні 1А, буде ще цікавіше. Ми ж, сподіваюся, зможемо підняти у групу 1А вже збірну U20. З нетерпінням очікую цього чемпіонату світу. Зроблю все, щоб підійти до нього в найкращій формі.

– Судячи з того, що Олександр Бобкін рекомендував вас Вадимові Шахрайчуку, спільну мову з емоційним наставником юнацької збірної ви знайшли.

– Емоційний – м’яко сказано (сміється). Але то хороша емоційність. Він заряджав нас своєю енергією. І не лише нею. Олександр Васильович продемонстрував, що є грамотним спеціалістом. Якби було інакше, ми не змогли б вийти в дивізіон 1А. Треба враховувати, що перемогли ми австрійців, словенців, італійців, поляків, країни, в яких стан хокею трохи ліпший, ніж у нас. Також приємно мені працювалося з тренером воротарів Олександром Федоровим. Ми з ним познайомилися менше року назад і за цей час спрацювалися дуже добре. З цим фахівцем у мене пов’язано багато приємних спогадів. Федоров глибоко знає предмет і є доброю людиною. Він проводив з нами багато часу, прислуховувався до нас, воротарів. Його підказки дуже допомагали й під час чемпіонату світу.

– Що в чеському Брумові-Бильнице, що в швейцарському Луґано, що в італійському Азіаґо українців зустрічали дуже тепло. Ваші партнери за командою стверджують, що таке ставлення теж надихало.

– Це правда. Все почалося з Чехії, де ми відразу відчули, що до нас ставляться по-особливому саме тому, що ми українці. І це стосується не лише побуту чи спілкування. Виникали ситуації, коли нам був додатково потрібен лід. Чехи завжди знаходили нагоду і надавали нам ковзанку. Безкоштовно. Так само доброзичливо нас прийняли і в Луґано та Азіаґо. Ми почувалися там, немов удома.

– Уже понад три роки ви виступаєте у США. Зокрема в сезоні-2021/2022 представляли клуб «Ogden Mustangs» у лізі USPHL Premier. Наскільки успішним цей відрізок для вас був?

– Успішність нехай оцінюють тренери. Мені було цікаво. Емоційний період. Думаю, я отримав чимало користі від виступів за «Ogden Mustangs». Виступав за команду до 21 року, тобто був одним із наймолодших у складі. Сезон вийшов дуже довгим. Для мене то був гарний досвід, бо працював з воротарями вищого калібру. Марко Дуроніо і Антоніо Тарантіно, американці з італійським корінням, один з Каліфорнії, інший з Детройта, вже отримували виклики з молодіжних збірних США. Ми з ними гарно спрацювалися.

Взагалі, за сезон у нас змінилося шість воротарів. Своє право на місце в складі треба було доводити постійно. Конкурентів треба було вибивати ледь не кожних два тижні. Тренери весь час знаходилися в пошуках найнадійнішої, з їх точки зору, трійки голкіперів. Боротися за своє місце протягом всього сезону важко емоційно. Але це загартовує. Загалом я дуже задоволений. Прикро тільки те, що в плей-оф ми зупинилися в першому раунді, хоча вважалися претендентами на чемпіонство. Думаю, нам трохи не пощастило.

– Колишній голкіпер, а нині тренер національної збірної Костянтин Сімчук вважає, що для молодого воротаря досвід виступів у Північній Америці – найкорисніший. В Європі, за словами Костянтина Миколайовича, так не загартуєшся ніде.

– Згоден з тренером. За океаном школа воротарів набагато сильніша. У США і Канаді велика історія хокею. Розвиток голкіперів там дуже ефективний, бо є багато вузькопрофільних спеціалістів, які готують гравців нашого амплуа. Крім того, в Північній Америці є дуже багато команд. Графік матчів дуже щільний, є постійна ігрова практика, що для воротаря безцінно. Мені з тренерами в Америці дуже щастило. Тренер «Ogden Mustangs» Кенні Орландо ставиться до підбору воротарів надзвичайно прискіпливо. Зрештою, селекція польових гравців не менш ретельна. Увагу звертають на кожну дрібницю. Тому й команда в нас була сильна.

– Ці збори збірної триватимуть до 10 липня. Збираєтеся пройти їх до завершення?

– Сподіваюся, що так і буде. А далі буду розглядати варіанти. Хочеться повернутися в США чи Канаду. Та для початку треба, щоб ми перемогли ворога і українські кордони відкрилися для всіх українців. Варіанти з продовженням кар’єри є, але реалізувати їх важко, бо не можу виїхати.

– Ваші рідні зараз у безпеці?

– На щастя, з початку війни не постраждав ніхто. Мій тато – військовий за професією. Він не воює, бо не підходить за віком. Але дуже багато його побратимів знаходяться на передовій. Мушу сказати, що попри те, що в Києві зараз бойових дій немає, постійна напруга відчувається – лунають сирени повітряної тривоги, багато людей у військовій формі. З жахом уявляю, як страшно тут було два місяці тому, коли активна війна тривала на околицях столиці. Був тоді з батьками і дівчиною на постійному зв’язку, в форматі 24/7, дуже за них хвилювався.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ