Війна розкидала юних українських хокеїстів по всьому світу. Кожна історія – по своєму унікальна й драматична. І варта окремої уваги. Сьогоднішня наша розповідь присвячена 15-річному нападникові Володимирові Карпачову, який народився в Донецьку, але в 2014 році, після початку війни змушений був разом із батьками переїжджати до Києва. Наприкінці лютого 2022-го родина Карпачових змушена була рятуватися від війни вдруге. Доля занесла українців за океан. З осені Володимир Карпачов є гравцем юнацької команди клубу «Оттава Сенаторз» у дивізіоні U18 AAA.
Хокеєм Володимир почав займатися в рідному місті під керівництвом Володимира Карабаджака, вклад якого в своє спортивне становлення хлопець вважає дуже вагомим. Перебравшись до Києва, Карпачов потрапив у школу «Сокола», де вдосконалював майстерність спершу в групі Сергія Жарського, а потім – у Андрія Савченка та Олександра Матвійчука. Власне, з «Соколом» Карпачов вперше побував у Канаді. Це сталося в 2019 році, коли кияни взяли участь у найпрестижнішому дитячому змаганні дитячого хокею Pee-Wee Tournament, котрий відбувається в Квебеку. Відтоді Володимир закохався в Канаду, її хокейне середовище і мав мрію колись повернутися туди, аби стати професійним хокеїстом.
У 2019-му хлопець, звісно, не знав, що переїзд у Канаду буде вимушеним, пов’язаним з великою війною на Батьківщині. Власне, Канада пішла на зустріч біженцям з України, відкривши для українців програму CUAET. За нею й потрапив за океан Володимир Карпачов. І відразу подав заявку на трайаут. Усе склалося, Володимира помітила юнацька команда «Оттави Сенаторз». Правда, дебют довго відтерміновувався через травму нашого хокеїста.
Щоб дебют був пам’ятним, Карпачов вирішив зашнурувати ковзани один синьою, другий жовтою шнурівками. Так він з того часу у цих барвах і грає. Також Володимир обрав собі 22-й ігровий номер і розраховує під ним провести всю кар’єру. Щоб завжди нагадувати собі й оточуючим про страшний для України 2022 рік. Так само, як це робив і робить легендарний чех Яромір Яґр у випадку з №68.
В одному з матчів юних «сенторів» Карпачов закинув чотири з п’яти шайб команди. Зрозуміло, що за підсумками гри Володимир був названий найкращим гравцем і отримав у тимчасову власність згідно з командною традицією ось цей золотий долар, нагороду, яку приміряють на шию MVP поєдинків (на фото).
«В Оттаві нам дуже допомагають добрі, відкриті канадійці, – каже мама Володимира Аксенія Карпачова. – Це не просто слова. Канадійці дійсно є дуже відкритою нацією. У сина дружні стосунки з партнерами за командою, дуже фахові тренери. Володя почувається щасливою дитиною».
Пані Аксенія також згадала випадкову зустріч, яка її дуже вразила. До неї підійшов чоловік, канадець. «Ви ж мама Володимира Карпачова? – запитав. – А його в Україні тренував Алекс Матвійчук? Ми були знайомі, коли він виступав у Канаді, за «Норт-Бей Контенніалз».
На підтвердження чоловік показав ось це командне фото з сезону-1994/1995.
Аксенія Карпачова каже, що її Володя постійно контактує з Олександром Матвійчуком, радився з тренером перед переїздом у Канаду. І сильно хвилюється, коли з тренером, який зараз перебуває на передовій, по кілька днів не буває зв’язку.
Мама юного гравця нещодавно виграла в Оттаві арт-конкурс.
«Переможними стали мої ескізи для стін офісу INVEST OTTAWA, – каже пані Аксенія. – Ми з Володею виголошували промову на відкритті цих стін. Подія була приурочена до ювілею цієї компанії. Там ми сказали про те, що дізнавшись про грошову винагороду, вирішили відправити частину коштів Олександрові Матвійчуку. Чекаю, коли отримаю премію і буду видумувати, як це зробити. Хочеться бодай якось допомогти людині, яка виховувала сина, а зараз боронить нашу країну».
…Карпачови мріють, що колись зможуть повернутися в Україну. Володимир вірить, що зможе заграти на тому рівні, аби отримувати запрошення від тренерів національної збірної.
«З кожним роком більше усвідомлюємо, наскільки Україна для нас дорога, – стверджує Аксенія Карпачова. – Коли в 2014-му війна прийшла у наш Донецьк, я дуже переймалася за всіх друзів і родичів. Чимало з них тоді виїхали в росії. Тоді я підтримувала це рішення і навіть вмовляла їхати куди завгодно, подалі від війни. Але коли почалося вторгнення 24 лютого 2022-го, обірвала всі контакти і не хочу мати з цими людьми і родичами, які є в росії нічого спільного. Це дуже особисте. Сумніваюся, що вони це здатні зрозуміти. Але мені достатньо того, що розумію я. Я зробила свій вибір. Не думаю, що росіянам вистачить життя, щоб випросити в українців пробачення і взагалі зрозуміти, що вони накоїли».
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ, Христя Чуджак (фото)
