Він міг підсилити нашу збірну на чемпіонаті світу в польських Тихах. 20-річний Євген Ратушний протягом року знаходився в обоймі Вадима Шахрайчука, але не зміг прибути на головний для цього циклу збір, який наша національна команда проводила в Угорщині. Протягом тривалого часу Євген знаходився в окупованому рашистами Херсоні і змоги безпечно вибратися звідти не мав. Нині, коли вже все позаду, хокеїст поспілкувався з прес-службою ФХУ. Поговорили не лише про той моторошний відрізок, а й про доволі успішний для капітана херсонського «Дніпра» сезон загалом. Ратушний розповів про спілкування з колишніми легіонерами «щук» на тлі війни і поділився планами на майбутнє.

– З початку війни ми були не в самому Херсоні, а за містом, у батьківському будинку моєї дівчини Ірини, – розповідає Євген. – Пробули там 45 днів в очікуванні варіанту, щоб вибратися кудись, де безпечніше. Проте без власного транспорту це зробити важко. Раніше вдалося виїхати тим, хто мав свої автівки. Через півтора місяця нам допоміг директор клубу «Дніпро» Євген Грищенко. Він попіклувався, щоб нам надали машину з водієм і в колоні інших бажаючих виїхати ми подалися в дорогу.

Добиралися з Херсона до Одеси через поля й ліси 11 годин, зупиняючись на численних блок-постах. Думаю, нам ще пощастило, бо знайомі розповідали, що їх перевіряли значно ретельніше. В нас вийшло, що подивилися лише мій та водія паспорти, а речей не чіпали взагалі. І в телефони не заглядали. Хоча нас попереджували, щоб з месенджерів повилучати переписки, приховати власні сторінки у соцмережах. У будь-якому разі, в дорозі, щоб не привертати уваги, телефонів ми майже не виймали. Радий, що все це вже позаду, що вдалося добратися до рідної Вінниці. Нині ми вже в заміському будинку. Тут почуваємося в спокої. Хоча в перші дні війни у Вінниці теж було невесело – і в телевишку влучили, і у військову частину. Так, є повітряні тривоги й зараз. Але до них за ці два з половиною місяці вже звикли.

– Що за цих 45 днів було для вас найжахливішим?

– Нам поталанило жодного разу не контактувати з окупантами. Безпосередньо поруч із нами жодних перестрілок, авіа- чи ракетних ударів не було. Але в 15 кілометрах від нашого будинку – Чорнобаївка. Ось там дуже сильні вибухи не вщухали іноді по кілька годин. Особливо – в перших кілька днів війни. Звісно, ніхто з нас раніше з таким не стикався, тому було дуже страшно. Не знали, чого очікувати в найближчий час і як цьому зарадити. Але поступово звикли. Звуки вибухів стали звичними. В підвалі спали лише раз. Були тоді з дівчиною вдома вдвох і вирішили, що безпечніше буде перебратися у сховище.

Безпосередньо в Херсон виїжджали за весь цей час лічені рази. За продуктами. Ціни на них там зараз страшенно високі. В місті дуже багато військової техніки. Для нас найголовнішим в той час було те, що окупанти не чіпали мирних людей. Власне, ми теж намагалися не звертати на себе уваги, довго на одному місці не затримувалися. Речей теж із собою брали мінімально. Фактично лише паспорти. Але нам пощастило жодного разу їх не показувати. Так само, на щастя, не було проблем у всіх наших херсонських друзів та рідних дівчини. Більшість досі там перебуває.

– Виходить, найбільшою втратою для вас наразі став пропуск чемпіонату світу. Ваші одноклубники Сергій Писаренко і Кирило Бондаренко вибратися змогли. Не без пригод, якщо вірити тому, що Сергій розповідав нам в інтерв’ю. Але все ж. У вас не було змоги приєднатися до них?

– Ні. Кількість місць в автівках була обмежена, а мені не хотілося залишати на самоті дівчину. До того ж не було куди дівати хокейної амуніції. Я і зараз її практично всю залишив у Херсоні. Нам сказали брати лише найнеобхідніше. Вклалися у дві валізи. Форма залишилася. Забрав лише одні ковзани.

– Матчі чемпіонату світу вдалося переглянути?

– Так. На той час я вже був удома, з батьками. Дивився весь турнір і шкодував, що я не там. Було дуже цікаво. Вважаю, третє місце – гарний для нас результат. Дуже сподобалася гра у виконанні збірної України. За хлопців вболівав як за рідних. Ми вже стільки разів перетиналися на зборах і під час матчів, що по-іншому бути не може.

– Сподіваюся, у вас ще буде змога зіграти не на одному чемпіонаті світу. Але для того, щоб туди пробитися, треба гарно проявити себе на клубному рівні. Як це зробити з урахуванням, що майбутнє нашого хокею та й ситуація в країні загалом непрогнозовані?

– Хотілося б, звісно, щоб у нас все було гаразд і наступного року ми знову виступали в Українській хокейній лізі. Принаймні, щоб внутрішній чемпіонат просто був. Але треба залишатися реалістом. Через те я вже звернувся до тренера, з яким впродовж сезону-2019/2020 співпрацювали під час моїх виступів за угорський «Дьор». Тоді грав там за молодіжну команду. Зараз запитав тренера, чи є варіанти працевлаштування в «Дьорі» чи якомусь іншому угорському клубі. Розмовляємо. Тренер пообіцяв допомогти.

– За рік в Угорщині ви встигли прижитися, враховуючи, що мадярська мова – дуже важка?

– Важка. Я вивчив лише обмежену кількість слів. Та й їх вже встиг за ці два роки призабути. Зрештою, в «Дьорі» мені було не важко, бо майже всі хлопці знали англійську, а тренував нас словак Владимир Матейов. Він навіть вміє говорити ламаною українсько-російською. В роботі у мене проблем не було взагалі. Розумів, що від мене хочуть і, здається, все правильно виконував.

– Євгене, попередній сезон у вас був другим у складі «Дніпра». Хоча ще влітку розуміння, чи існуватиме команда, не було, а ви проходили міжсезонні збори з «Соколом». Як для себе підсумуєте кар’єрний відрізок-2021/2022?

– Як загалом дуже непоганий. Період, проведений у лавах «Сокола» дав мені розуміння, над чим треба працювати. Отримав новий досвід, побачив, які у киян пріоритети. Повернувшись у Херсон, отримував багато ігрового часу, допомагав команді. Я відчував довіру від тренерів. Також було приємно отримувати виклики з національної збірної. Вадим Шахрайчук і Костянтин Сімчук теж у мене вірили. За цей рік шкодую лишень про те, що не зміг виступити на чемпіонаті світу. Але з точки зору хокейного росту то був гарний сезон. Мав багато прикладів і на чимало речей почав дивитися по-іншому. Сподіваюся, це допоможе мені прогресувати в майбутньому.

– Чи спілкуєтеся з тими росіянами, які грали за «Дніпро» в минулому сезоні? Останнім часом вони дуже балакучі…

– Тому й не маю бажання контактувати з цими людьми і щось від них слухати. Після початку війни мені писав лише один росіянин, з яким грали в позаминулому сезоні – центральний нападник Євгєній Гасніков. Буквально на тижні він запитав, як у нас справи. І висловив свою позицію, яка нам, українцям близька. Щодо всіх інших у мене думка дуже змінилася. Після всього, що вони наговорили, навіть не маю бажання чути від них слів підтримки.

Легіонери з інших країн поводяться інакше. Нещодавно списувалися з білорусом Дмитром Саврицьким, з яким ми грали в одній парі оборонців. Якихось гострих тем у тій розмові не зачіпали. Дмитро запитав, які в мене плани. Розпитали одне одного про життя. В нас були хороші стосунки, коли були в одній команді і залишилися вони такими зараз. Те саме стосується й Віталія Кірющенкова. Він теж цікавився, як я. І теж не зачіпав тих тем, які могли б викликати суперечки. Думаю, хлопці розуміють нашу позицію проти їх країн, через які власне й розпочалася війна.

Також добре поспілкувалися з казахстанцем Рамазаном Алдамжаровим, який раніше грав за «Дніпро», а в попередньому сезоні представляв БСФК. Про свою чітку громадянську позицію він висловився навіть у соцмережах. Тому я не здивувався, що Рамазан нас підтримав і в особистій розмові. Розповів йому, що в нас відбувається, як є. Власне, він і сам усе добре розуміє, читає правильні ресурси в інтернеті.

– На завершення скажіть: покидаючи Херсон, розраховували туди повернутися?

– Звичайно. Ми з першого дня війни віримо, що Херсон як був, так і залишиться українським. Вся Україна захоплювалася мужністю херсонців, які виходили на мітинги з українськими прапорами попри те, що в місті повно озброєних окупантів. Росіяни можуть там вмикати своє телебачення, блокувати інтернет, але позиції херсонців це не змінить. Херсон був і залишиться Україною.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ