Володимир Трошкін: «Я дуже радий, як складався кожен етап мого хокейного життя. Якби не було хоча б одного з них, це був би не я. Протягом всієї своєї кар’єри не було ні дня, коли я хотів закінчити. Все склалось органічно і вчасно»

Позаду 15-річна карʼєра хокеїста, три чемпіонати світу, золота медаль юнацьких Олімпійських ігор. Попереду – карʼєра хокейного агента. В інтервʼю ексоборонець Володимир Трошкін детально розповів про свою карʼєру: завдяки кому він встав на ковзани, про клуби, збірні, чемпіонати Швейцарії та Швеції та чому прийшов час завершувати карʼєру. 

Тому почнемо з найбанальнішого питання. Чому хокей і як ти на нього прийшов?

Значить, як це все було? Це було в сім років. У моєму місті, в Донецьку, відкривалася льодова арена. Тренери тоді ходили по школах і запрошували дітей в академію «Донбасу». Пам’ятаю, що говорили з батьками, що я піду і спробую, якщо не сподобається, забудемо про це.

І ти пам’ятаєш своє перше враження, коли тебе привели на каток?

Я погано пам’ятаю, що конкретно було, але точно незабутні враження. Хокей і зараз не є чимось добре знайомим в Україні, а тоді це взагалі було фантастикою для нас.

Загалом для хокею 7 років — це не пізно?

Ні, взагалі база починається в 6-7 років. Мені виповнилося 7, я одразу пішов. Взагалі інших варіантів, аби раніше, й не було: ковзанку відкрили, і я пішов. Скажу більше, що навіть у думках жодного хокею не було, ніхто в сім’ї не спортсмен. Але тренери поставили мене на ковзани і дали мені хорошу базу, тому жодного «пізно» в 7 років сказати не можу.

Олександр Мнікін ставив мене на ковзани і допомагав йому Олександр Селютін. Саме вони заклали всю ту базу, якою я користувався протягом усієї своєї кар’єри. Перший рік ми каталися повністю без шайб, тоді працювали лише над катанням. Усе, що було пов’язане з катанням протягом усієї моєї кар’єри, мене ні разу не підвело, за це я їм дуже вдячний.

Ти пам’ятаєш, скільки років і взагалі як ти вибирав своє амплуа?

Раніше я хотів бути воротарем, але, слава Богу, не вийшло. Я завжди любив грати в обороні, руйнувати атаки, тому моє амплуа знайшло мене само. Я пробував і там, і там, але в обороні мені подобалося більше. Пам’ятаю, що  Костянтин Буценко пробував мене ставити в атаку, і я це дуже сильно не любив. У мене ніколи не було страху, що залетить шайба, постійно блокував кидки. Від цього були і тріщини, і переломи, на жаль, але такий спорт.

«Тут мені було важливо не зупинятися, розвиватися, й так і сталося»

До 2014 року ти грав у Донецьку в академії «Донбасу», але початок війни на сході України точно змусив усі плани на життя змінити. Що було далі?

Почалася війна, ми зібралися з батьками і переїхали до Кривого Рогу. І там продовження моєї спортивної кар’єри стояло під серйозним питанням, бо не могли знайти спортивну школу.

А потім ми вийшли на ДЮСШ «Кривбас». І там був тренер Геннадій Запорожченко, який мене взяв. Дякую тренеру за всю його довіру до мене, бо там, у команді, я дійсно відчував себе лідером завдяки всій покладеній відповідальності.

Завдяки Геннадію Володимировичу згодом я повернувся в систему «Донбасу», коли команда переїхала до Броварів.

Я перейшов у «Донбас», і там тренерами вже були Андрій Савченко, який перейшов із «Сокола», і Володимир Карабаджак. Там ми грали найсильнішим складом в Україні й обігрували з фантастичними рахунками 10:0, 20:0, 30:0. Щобільше, були команди, де в нас не просто стояло завдання виграти — це було очевидно, а закинути не менше ніж, наприклад, 20 шайб. Якщо ми робили менше, то ми потім бігали навколо арени.

Однак для мене цей період був не найкращим: я отримував мало ігрового часу, скажімо так, щось тренерові не сподобалося. Я грав не так, як він це бачив.

Як склалася доля «Донбасу» в Броварах?

Ми поїхали на World Select, де нам сказали, що ми залишаємося в Броварах до закінчення школи, ми мали свій хокейний клас і цим складом мали його закінчити, тобто ще 2-3 роки. Повертаємося і дізнаємося, що в батьків термінова нарада з керівництвом і команду перевозять до Дружківки. Зрозуміло, що частина гравців переїжджати відмовилася, когось Савченко з собою привів із «Сокола», когось Запорожченко з «Кривбасу», та навіть частина наших донецьких переїжджати відмовилася. Моя сім’я до Дружківки переїжджати теж не збиралася.

Відповідно далі починаються пошуки нової команди і твій перехід у «Білий Барс». Розкажи більше про цей період?

Тут я знову хочу подякувати Геннадію Володимировичу, бо саме він мені допоміг вийти на Олександра Бобкіна. З цього й почався мій перехід до Білої Церкви.

Значить, приїхав я перший раз на збори. Збори в нас були в Терезине. Терезине з того часу стало для мене дуже страшним місцем. Тому що в нас були близько тритижневі збори, кожен рік у Терезине.

А ще щороку мій день народження випадав на період цих зборів. І десь за два дні до нього я вичитую інформацію, що, виявляється, у Бобкіна теж день народження 2 серпня. І настав цей день, але я був ще таким скромним у той час і майже нікому не говорив. Потім увечері приїхали мої батьки привітати мене. І тут Бобкін такий: «О, а чого ти не сказав?» Може, це день народження так впливає, але я завжди знав, що тренер до мене по-особливому ставиться.

У «Білому Барсі» відчував подібну історію, як і в «Кривбасі»: мені довіряли й давали багато ігрового часу, я грав навіть за старших у свої перші сезони. Тут мені було важливо не зупинятися, розвиватися, й так і сталося: перші мої «кроки» в Білій Церкві згодом дозволили впевнено почуватися й серед дорослих гравців.

Зробимо тут невелику паузу перед переходом до наступних етапів твоєї кар’єри. «Донбас» у Донецьку та Броварах, «Кривбас» та «Білий Барс» – що дала тобі кожна з твоїх команд?

Перші роки в «Донбасі» мені дали повністю всю базу і сформували мене як хокеїста, показали справжню конкуренцію, те, як у ній працювати, і навчили її вигравати. Криворізький період дав мені впевненість, навчив бути лідером і виправдовувати надану довіру. Тут я вперше відчув справжній командний дух. Далі перехід у «Донбас» – це знову про серйозну конкуренцію, бо тут зібралися найкращі з усієї України. Постійна боротьба за місце в складі і формування характеру.

«Білий Барс» показав мені дорослий хокей. Там я працював зі старшими за себе хлопцями, як тільки перейшов туди, і саме там я почав чітко розуміти, чого я хочу. Там я почав повноцінно грати за дорослу команду, то ж Біла Церква для мене про досвід.

В історії про «Донбас» ти згадував двічі про конкуренцію. Чи пам’ятаєш, з ким серед гравців ти конкурував найбільше?

Скажу, що це були всі захисники. У Донецьку я когось виділити не зможу точно. Тут цікавіше щодо Броварів, бо всі, кого тренери вважали лідерами, всі, кого я вважав основними конкурентами, закінчили свої кар’єри. Частина з них ще в період переїзду «Донбасу» до Дружківки.

Особливістю основної команди «Білого Барса» був дуже молодий склад у чемпіонаті України з невеликою кількістю досвідчених хокеїстів. Скільки років було тобі, коли вперше зіграв за основний склад?

Я був наймолодшим гравцем  чемпіонату. На той час мені було, здається, 15 років і 9 чи 10 місяців, щось таке. Взагалі нам дуже пощастило, що ми отримали досвід у дорослому чемпіонаті, мало гравців мого віку з інших клубів отримували стільки ж ігрової практики.

З ким із титулованих українських гравців ти перетинався на тренувальному та ігровому льоду?

Я грав із Сергієм Бабинцем і Ромою Благим. Їх би я і хотів виділити.Вони дуже любили розказувати класні історії зі свого дитинства в роздягальні. Бабинець завжди підтримував молодих. Мене в тому числі. Тобто він підбадьорював нас, пояснював, коли ми не розуміли на тренуваннях. Ми відчували, що він дуже відкритий до нас.

Складається враження, що Олександр Бобкін мав великий вплив на твою кар’єру.

Я можу сказати, що він мені дав впевненість. Це один із тих тренерів, який дійсно допоміг мені повірити в себе і зробити ось цей найголовніший крок від переходу з юніорського в молодіжний і з молодіжного в дорослий хокей.

Взагалі я насправді вдячний усім своїм тренерам, усім тренерам «Білого Барса» і Костянтину Буценку, і Віталію Литвиненку, коли він до нас прийшов. Взагалі з ним у мене пов’язана ціла історія. Я жив десь у 200 метрах від «Терміналу», де ми тренувалися, а тренування в нас починалися о 7 ранку. Типу о 7 розминка і о 7:30 починався лід, тому я сильно не спішив і приходив десь о 6:55. Але Віталію Івановичу я дуже сильно сподобався, і мені довелося приходити за півгодини до розминки, а якщо ні, то він давав мені балон. І не просто балон, а в мене було своє напівтракторне колесо. А я, у принципі, не приходив за півгодини, тому що я любив спати вранці. Я приходив сюди за 5-10 хвилин. Кожного ранку він: «О, Трошкін, підемо зі мною». Ми йшли з ним. Він віддавав мені це тракторне колесо. У мене кожного ранку, стабільно, була розминка з цим колесом. Я одягав його на шию або брав як круг для плавання. І отак бігав із ним по арені.

«Ця Олімпіада дала мені такі контакти, з якими я досі на зв’язку»

Перейдемо до Олімпіади. Як з’явилася пропозиція, як формувалася команда і згодом проходили матчі?

Тоді проводилися всеукраїнські тести. З кожної команди чемпіонату, а їх наче було 8, запрошували двох найкращих гравців. З «Білого Барса» Бобкін відправив мене і Арсенія Кісельова. Це все було на арені «Шалетт» в Києві. Пам’ятаю, що з «Крижинки» був Олексій Дахновський, а з «Кривбасу» Денис Пасько.

Загалом це був тест на швидкість і спритність, промахуєшся – плюс секунда до твого часу. Загалом рейтинг складався за результатами двох спроб. І лише один проходить на Олімпіаду. Такий тест здавали в усіх країнах із метою відібрати найкращих. Тоді в мене був найкращий час з відривом від другого місця в дві секунди.

Спочатку я мав їхати один, але представник якоїсь із країн відмовився і Денис Пасько, який зайняв друге місце, поїхав теж. Ідея була в тому, що в кожній команді були різні національності. До речі, зі словенцем, естонцем та італійцем, з якими ми були в команді, я й досі підтримую контакт, ми часто бачилися на чемпіонатах світу.

На Олімпіаді ми були близько 10-12 днів. Нас розподілили за командами, і вже за першими тренуваннями я зрозумів, що в нас дуже класна команда. А всі тренери, до речі, були представниками з IIHF. Спочатку ми зіграли товариські матчі, а вже потім розпочався турнір.

Було 8 команд по 11 гравців. Перша трійка завжди грала, а дві четвірки змінювалися по одній людині, плюс два воротарі. Розпочали ми турнір дуже впевнено, у нас було 6 перемог поспіль. Наша команда обігравала всіх і «Червоні» теж обігравали всіх. І до того моменту ми йдемо без поразок, а потім ми програємо команді «чорних». Наступного дня починається плей-оф і ми знову виходимо на лід проти «чорних», а там дуже потужна команда була, хлопці й досі грають у непоганих лігах. Ми виходимо, я забиваю їм три шайби і продовжуємо рухатися по плей-оф. В результаті виходить так, що у фіналі ми зустрічаємося з командою «червоних», де грав Пасько, тоді ми змогли їх обіграти і забрати своє «золото».

Чим для тебе була та медаль?

Знаком усім, хто в мене не вірив. Знаєш, це було дуже класно, коли з’являється можливість зіграти на такому рівні і тим паче привезти золоту медаль. Там були всі найкращі гравці зі своїх країн, які проходили ті ж тести і показали найвищий рівень.

Я хочу одразу сказати про Олімпіаду, що ця Олімпіада дала мені такі контакти, з якими я досі на зв’язку. Завдяки Олімпіаді я познайомився з норвегом, який мені потім дав контакти тренера з U20 Nationell. Через цього тренера я знайшов собі команду. Граючи за «Альмтуну», я зустрічався на льоду з норвегом Патріком Даленом, який тоді грав за «Муру». Завжди зупинялися поспілкуватися після ігор.

Що для тебе є ціннішим: ця медаль чи одна з медалей Чемпіонату світу?

Я думаю, медалі з чемпіонатів світу цінніші.

Тобто ось ці контакти, які дала Олімпіада, я вважаю ціннішими за медаль. Чемпіонати світу – про команду, друзів, країну, а тут же я отримав те, чим можу користуватися й зараз.

І щодо «Білого Барса», ніколи не забуду своє повернення додому після Олімпіади. Бобкін зібрав весь тренерський штаб, команду, людей із коледжу. І всі вони приїхали в «Бориспіль» мене зустріти з плакатами.

Перейдімо до збірної. Розкажи про свої перші збори

Я дуже добре пам’ятаю свій перший виклик. Це був кемп U20, коли титульним був 2002 рік. Туди мене і Арсенія Кісельова викликали, ми були наймолодшими гравцями. Пам’ятаю, що готувалися до турніру Чотирьох націй, де грали проти Польщі, Японії та Угорщини.

Ми готувалися тоді в Угорщині, і я добре пам’ятаю те відчуття, коли вперше вдягаєш джерсі збірної і відчуваєш цю атмосферу, яка точно відрізняється від клубної. Тоді я ще дивився на всіх старших, шукав, чого від них я можу перебрати, і паралельно збирав шайби після тренувань (сміється).

Пройшло вже досить багато часу, то ж давай згадаємо, що відбувалося на кемпі збірної в час розколу ФХУ. Тоді ж паралельно з національною збиралася й U18

Ми приїхали на збори в Бровари, і пам’ятаю, як у роздягальню заходить якийсь гравець із «Донбасу» і при всіх хлопцях каже, що нам керівництво сказало поїхати, ми прийняли рішення, що залишаємо розпорядження збірної. Тоді була команда «Молода Гвардія», і вся вона поїхала разом із дорослим «Донбасом», окрім Віталія Ляльки, думаю цей момент багато памʼятає. А після ми поїхали на турнір у Криницю-Здруй.

Пам’ятаю, що нам казали не їхати в Польщу, але Бобкін нас там вже чекав, тому й ми цим складом й зіграли. По поверненню почалося найцікавіше: з’явився БСФК. Нам дали вибір: залишитися в «Білому Барсі» чи перейти в БСФК. По суті, це був вибір перейти до Бобкіна чи залишитися в Буценка. Олександр Васильович завжди був мені ближчим, тому переді мною вибір і не стояв. Скажу відверто, що БСФК – найкращий колектив за всю мою кар’єру. Найкращі хлопці, найкращий тренерський штаб.

На жаль, довго пограти команді не вийшло, почалось повномасштабне вторгнення, а я зіграв ще менше, бо в одному з матчів проти «Берсерків» у Харкові я зазнав пошкодження, тріщина в ключиці. Тоді допомагав як міг і поза льодом, робив відеонарізки для команди, рахував + та – у мікроматчах із трибун.

«Рівень був абсолютно іншим: у деталях, у точності кидків, у передачах»

Вже багато разів говорили про початок повномасштабного вторгнення і про тодішні збори U18. Тому лише коротко згадаємо той період

У п’ятій ранку мені дзвонить Ілля Собченко зі словами: «Вова, нас бомблять». А я думав, що це в нього такий гумор специфічний, вимкнув телефон і пішов далі спати, а потім чую якісь дивні звуки. Думаю, машина сміття вивозить, а потім згадую, що живу на 15 поверсі і жодного разу ту машину не чув. Дивлюся у вікно, весь Броварський проспект у заторах, вмикаю телевізор, і там промова путіна про початок спецоперації.

Ми побули ще декілька днів у Броварах, ніколи не забуду приліт по військовій базі. А потім вирішили з мамою їхати до Словаччини. Побули там тиждень, і я поїхав на збори до Чехії, де ми провели 21 день, і тоді ще на два тижні перебратися до Швейцарії. І якраз із Лугано я почав моніторити європейські ліги на свій майбутній сезон.

У мене була своя схема пошуку команди: я моніторив топові ліги Швейцарії, Швеції, Фінляндії, тоді заходив на сторінки гравців, наприклад, Расмуса Даліна, який грав у Швеції, і дивився, де він грав на молодіжному рівні. І, відповідно, по цій лізі переходив і дивився команди. Тобто я собі поставив задачу і сказав, що я хочу грати у Швейцарії наступного сезону.

І після Швейцарії ми вже переїхали до Італії, де й зіграли чемпіонат світу.

Підіб’ємо короткий підсумок того чемпіонату світу: що залишилось в памʼяті після такого тривалого проміжку часу?

Цей чемпіонат світу став для мене першим. Першу гру я відіграв нормально, а між першою і другою грою на тренуванні мені попадає шайба в палець, і в підсумку – тріщина у вказівному. А це ще й права, моя робоча, рука. Я не можу нормально тримати ключку. Довелося догравати матчі так: мені закріплювали руку так, що вказівний палець практично не рухався, я грав із прямим пальцем. Перед кожною грою мені кололи знеболювальне, я пив додатково його в таблетках і плюс ще заморозка.

Граємо ми фінал з угорцями, програємо 0:2, після боротьби на п’ятаку мені ламають цей палець. Я приїжджаю на лавку, діставаю руку, а палець «дивиться» праворуч. Як на зло, це був вихідний, мені його тільки знерухомили, і лише наступного дня сталося те, що я не забуду до кінця життя – мені його вправляли без анестезії. Зі мною тоді був і наш лікар, і Руслан Борисенко, другий тренер. Справа мене тримає один лікар, зліва тренер, інший лікар рівняє палець. Добре, що не довелося робити операцію, але той хрускіт я ще довго пам’ятатиму. Цей чемпіонат світу для мене він був дебютний. Він мені запам’ятався дуже сильно. І завдяки команді, і завдяки пальцю (сміється).

Як з’явилася Швейцарія у твоєму житті?

Моя історія зі Швейцарією почалася з обіцянки отримати перегляд у клубі «Davos» швейцарської ліги U20 Elite. Однак, через травму пальця, моє відновлення затягнулося і повноцінно тренуватися я зміг лише ближче до серпня. На той час команди вже були майже сформовані, тому ця пропозиція відпала.

Довелося знову шукати клуб. Пам’ятаю, як Олександр Бобкін, говорив, що мені краще закріпитися в Словаччині чи Чехії. Але я вирішив інакше. Я сів, склав гарне резюме, розрекламував себе, знайшов контакти всіх швейцарських клубів і розіслав його. На диво, я знайшов команду за один день — одразу відгукнулася «Женева». Мені вдалося домовитися про трай-аут, і після нього мене підписали в команду. Я одразу зателефонував тренеру й розповів про контракт.

Розкажи більше, як минув той сезон і чого змінив клуб після його завершення?

Щодо колективу були певні питання, але тренерський штаб був чудовий: головний тренер — американець із досвідом ігор в AHL, а його асистент — фін. Вони показали мені, що таке європейський хокей. Проте я розумів, що можу грати на вищому рівні, і почав шукати нові можливості. Я згадав, що цікавився Швецією.

Я почав звертатися до всіх агентств, які тільки міг знайти, шукаючи, хто представляє гравців з NHL та інших відомих ліг. Я навіть написав навіть агентству Сідні Кросбі. Загалом, я розіслав понад 100 листів. Хтось не відповідав, хтось відмовляв, а хтось писав, що працює лише з гравцями NHL.

Нарешті, мені відповів один шведський агент. Він запропонував підписати контракт на 2 місяці, щоб я не міг працювати з іншими. Перше, про що він запитав, — скільком агентам я ще писав. Я відповів, що лише декільком, хоча насправді листів було близько сотні. Я був радий, бо ніколи до цього не працював з агентами. Я зателефонував йому, щоб запитати про Швецію, а він сказав, що варіантів поки немає. У липні він повідомив, що мене задрафтували в NAHL. Я намагався пояснити, що мене цікавить лише Швеція, але він наполягав на своєму. Тоді я написав йому, подякував за роботу, але пояснив, що не збираюся їхати в Америку, і запропонував припинити співпрацю.

Була вже середина липня, а в серпні команди стартували. Я почав розсилати листи у всі шведські клуби.

Наскільки ефективно взагалі гравцю писати листи в команди, хіба вони активно відповідають?

Я можу сказати, що на той момент мене вже знали майже всі генеральні менеджери ліги (сміється). Я ставлюся до цього просто: якщо надсилаю резюме і не отримую відповіді, то можу зателефонувати і в суботу, і в неділю. Якщо не беруть слухавку, просто пишу: «Sorry, can you answer me, please?» Пізніше виявилося, що я писав менеджерам першої та другої дорослих шведських ліг.

Тоді трапилося те, що я вже згадував: я зв’язався з норвегом, з яким був знайомий ще з Олімпіади. Він дав мені контакти тренера «Malmö» з U20 Nationell, але в нього був уже повний ростер. Я попросив у нього контакти інших клубів, і він скинув 5-6 номерів. Я почав їм писати.

Тоді я був на зборах із Шимоном Нємцем та Філіпом Мішаром. Повернувшись із тренування, я побачив пропущений дзвінок і повідомлення з проханням передзвонити. Це була «Almtuna». Я зателефонував, і мені сказали, що мною зацікавилися і хочуть бачити на трай-ауті. Був уже початок серпня, тому я одразу купив квитки й вилетів.

Прилітаю до Швеції, мене забирає головний тренер на машині, везе на арену. І ми пішли дивитися тренування U18. Можу сказати, що той рівень мене просто шокував. Без перебільшень, та команда легко переграла б нашу збірну з Асіяго. І це лише U18, а я тоді навіть уявити боявся, що побачу на U20.

На арені був справжній рай: роздягальня, форма, ставлення до гравців — все було ідеально з першого дня. Коли прийшов час виходити на лід, мене трусило так, ніби я засунув два пальці в розетку. Рівень був абсолютно іншим: у деталях, у точності кидків, у передачах. Шведи дуже здивували.

Трай-аут закінчувався. Як ти дізнався, що потрапив у команду?

На другий-третій день я відчував, що мене не візьмуть. Я зателефонував Бобкіну і розповів про свої побоювання. Він запропонував поїхати грати в другу лігу U20 до Нікіти Іващенка, але цей варіант я навіть не розглядав. Я також набрав Бабинця. Ми довго розмовляли і йому вдалося мене підтримати.

За півтора дня до закінчення трай-ауту до мене підійшов генеральний менеджер і сказав, що вони мене беруть. Я знову зателефонував тренеру й розповів йому цю новину. У перший же день про це знала вся федерація (сміється). Але я знаю, що Бобкін був радий більше за всіх.

На твою думку, якби не початок повномасштабного вторгнення і ті збори в Швейцарії, твоя кар’єра склалася б так само?

Я думаю, що ні. Хоча, чесно кажучи, я давно думав про переїзд до Європи, ще коли грав за «Білий Барс». Я часто хотів поговорити про це з Бобкіним, але щось постійно заважало. Видно, тоді настав час.

Як пройшов твій перший сезон у Швеції? У тебе була дуже хороша статистика в тому сезоні.

Я вважаю той сезон найкращим у моїй кар’єрі. Мене мотивувало те, що я був єдиним українцем, який грав у цій лізі. І, звісно, те, що я закінчив сезон другим серед захисників за результативністю. За показником «плюс-мінус» я мав перший або другий результат у команді. Протягом сезону я стабільно грав у другій-третій парі, завжди мав ігрову практику. Незважаючи на те, що після Нового року в мене був розрив зв’язки, сезон пройшов дуже успішно. Це був найкомфортніший сезон в плані організації, підготовки та умов. Команда була ідеальною, дуже дружньою, ми і досі підтримуємо зв’язок.

Якщо говорити не щодо рівня ліги, а в підході до підготовки в Швеції та Швейцарії. У чому тут різниця?

Підготовка колосально різна. Шведи приділяють багато часу тактичним діям і зіграності. Там багато «вільного льоду», тому можна виходити 2-3 рази на день, щоб покататися. Зранку ми могли відпрацьовувати міні ситуації, наприклад, роботу в кутах чи передачі. Хоч це був «шкільний лід», ми в свої 18-19 років могли спокійно ним користуватися. Фізична підготовка також була дуже серйозною.

У Швейцарії, якщо порівнювати, все було легше. Не було таких серйозних кросів чи інтервалів, підготовка була більш загальною. На льоду ми, звісно, працювали над тактикою, але в підходах шведи були на дві голови вищими.

«Чого не вистачило? Напевно, дисципліни…»

Час згадати два сезони виступів за молодіжну збірну України. Два роки, два срібла. Розкажи про них більше.

Збірна в Битомі — наш найкращий колектив. Вона складалася переважно з гравців 2003 і 2004 років народження. За рівнем командної взаємодії, з нею ніхто не може зрівнятися. В ігровому плані я й не можу рівняти, бо щороку програвали у фіналі.

Зупинимось на Битомі. Що пам’ятаєш з того чемпіонату?

Там були об’єктивно слабші за нас команди, і ми це довели своєю грою. А ось Японія розкатала нас, як завжди. Знову трохи не вистачило.

Чим є це «трохи», чого не вистачило?

Це питання досі мене мучить. Напевно, дисципліни. Японці виділяються своєю дисципліною, вони як роботи. Їм поставили завдання, і вони 60 хвилин жодного разу не зупиняються. У нас інший менталітет. По суті, у Японії немає гравців, які б сильно виділялися, у них просто рівна команда, але для нас вона була не по зубах.

На твою думку, така ж ситуація зараз була в національній збірній?

Думаю, що ні. Думаю, там було недоналаштування. У нас була хороша команда, яка могла досягти успіху, але, можливо, ми занадто швидко уявили себе в еліті. Це гарно показує менталітет наших збірних, не лише національної, а всіх. Ми виграємо всіх, а перед останнім матчем розслабляємось. Не знаю, чому так.

Але якщо порівняти з новою командою U18, яка останні матчі виграє у дуже серйозних суперників, то в них інший менталітет. Вони вже тривалий час живуть в інших країнах, і їхнє мислення дещо змінилося. Вони знають, що можуть перемагати. У нашої юнацької збірної зараз більше шансів вийти в еліту, ніж у молодіжки чи національної.

Фінал історії вашої молодіжної збірної — Блед.

Чесно кажучи, ще з листопадових зборів у нас була сильна деморалізація. Ми були здивовані, коли побачили частину людей на цих зборах. Ми звикли до тренерського штабу. Бобкін знав нас усіх і знав, як з нами працювати, ми знали Борисенка і як функціонує наш мікроклімат.

На той чемпіонат світу я їхав без надії на «золото». Я розумів силу збірної Словенії. Як мінімум у них була ціла ланка з ліги, де я грав. Приїхали їхні американці, а всі інші грали в хороших дорослих чемпіонатах.

Я зрозумів, що все йде не за планом, під час матчу проти Італії, коли ми дивом вирвали перемогу в овертаймі. І ось ми виходимо в черговий фінал, повні трибуни, нас усіх трусить. Не хочу нічого говорити про той матч. Просто не знаю, що сказати. Так, була моя помилка, яку всі запам’ятали. Але чи була вона єдиною причиною поразки? Точно ні, просто вона була найбільш помітною. Я вже розповідав, як на лавці від нервів зламав ключку і викинув її перед трибуною. Тепер ця ключка висить у Івана Вербицького (авт. – тоді пресаташе ФХУ) на дачі. Ми не так хотіли закінчити свою участь у молодіжці. Звісно, можна було шкодувати, але я постарався швидко відпустити ту ситуацію.

Що було після того чемпіонату світу?

Я повернувся до Швеції, і в наступних чотирьох іграх у мене було два чи три очки. Після новорічної паузи почався новий період, і я одразу став одним із лідерів.

Загалом шведський стиль хокею мені значно ближчий за той, яким ми граємо у збірній. Ми неодноразово говорили про це з Бобкіним, однак із нашими гравцями результат приносить саме така тактика.

Чому ти не покладався на агентів і знаходив клуби самостійно?

Я звертався до агентів, але ніхто з них мені не допоміг. Один задрафтував мене в Америку, коли я цього не просив, а мій запит щодо Швеції не виконав. Хоча мені це зробити вдалося.

Чому сам? Бо мені подобається контролювати весь процес. Я не питаю в інших людей, які новини і що на якому етапі, бо цим займаюся я. Я знаю, кому я що надіслав і кому мені потрібно відповісти. Тепер я знаю, що коли стукаєш всюди, десь точно відкриють. Знаю, як працює якісний текст і хороші хайлайти.

Після всіх твоїх листів зрозуміло, що не всі отримуєш відповіді, а серед відповідей часто зустрічаються відмови. Як ти навчився на це не реагувати?

Чесно? Мені взагалі байдуже. Хтось точно відповість. Часу думати про погане не було, бо сезон скоро починається, а ти досі сидиш без клубу.

У цьому я вже переконався, і це допоможе мені в майбутньому по життю: коли пробуєш і довго стукаєшся в одні двері, вони рано чи пізно вони відкриються. А головне, чому я повинен зупинятися, якщо мені відмовили? У лізі є 21 клуб, відповідно, в тебе є 21 шанс. Ти написав у п’ять, і тобі п’ять відмовили? Значить залишилося ще 16.

У U20 Nationell мені було абсолютно байдуже, в який клуб потрапити, там суть чемпіонату в тому, що навіть остання команда може обіграти першу. У кожній команді є гравці топового рівня. Звісно, є команди сильніші, але глобально це дуже рівна ліга. Тому я писав по 20 листів і просто чекав на відповідь.

«Я повернувся в Європу лише наприкінці вересня й сезон вже йшов. Я без клубу»

У своєму попередньому коментарі для ФХУ ти розповідав про USHL. Можеш детальніше зупинитись на цьому відрізку кар’єри?

У Бледі після чемпіонату світу я познайомився з агентом. І на цей сезон я вирішив попросити його допомоги в пошуку команди. Я написав йому, що в мене дуже багато амбіцій, і чи не могли б ми попрацювати разом. Ми зідзвонились, і він буквально одразу запропонував мені USHL.

Загалом я не прихильник ні американського хокею, ні американського способу життя, але я почитав про лігу, подивився, хто в ній грає, які там умови і наскільки рівень умов там наближений до NHL, і вирішив, що можна спробувати.

Моїм планом було пограти там до 21 року і потім повернутись в Європу. У мене тоді якраз був розрив зв’язки, але добре, що я відіграв 35 матчів за сезон, і проблем ніяких не було. Передсезонку я тоді проходив у Швеції зі своїм клубом U20, тому за свою форму я не переживав. Мій агент домовився, і в Америку я полетів одразу на фінальний кемп. Після Швеції я розумів, що різниця не значна, такі ж швидкості, такі ж скіли, лише майданчик тут менший.

Єдине, чого я тоді не знав, це те, що всі ці топові американські та канадські ліги мають у пріоритеті молодих гравців, які в майбутньому підуть на драфт чи в коледжі. Зі своїм 2004 роком народження я був одним із найстарших. Ну і звісно, коли вибір був між 2004 та 2006 роками, вони завжди вибирали других.

Одного дня мене керівництво кличе до себе і каже, що відправляє в NAHL, в топкоманду, яка два сезони поспіль ставала чемпіонами. Я категорично не хотів туди і вже почав шукати собі варіанти в Європі. А потім разом з агентом вирішили, що варто спробувати. Я туди приїхав, і зрозумів, що такий рівень мене не влаштовує. Усі кемпи проходять наприкінці серпня — на початку вересня, і на цих кемпах перебуває по 30 людей. У роздягальні місця на всіх не вистачає, і хлопці переодягаються на лавках поруч. Я приїхав з USHL, і мене садять на цю лавочку. Я вийшов на перше тренування і відчував, як я там виділяюсь. Після шведського цей хокей здавався мені жахливим. Кумедно було те, що, коли я наступного дня прийшов на тренування, мою форму з лавочки перенесли в основну роздягальню команди.

Тренери дуже хотіли, аби я залишився, але я вже вирішив, що повернусь в Європу. Коли в мене була пересадка у Франкфурті, я відчув себе настільки комфортно, що я знову в Європі. Я повернувся до Швеції і ніби ожив після трьох тижнів в Америці. І знаєте, я жодного разу не пошкодував, що не залишився там.

Твій перший професійний контракт і крайній клуб у кар’єрі. Як його вдалось знайти?

Я повернувся в Європу лише наприкінці вересня, і сезон уже йшов. Я був без клубу, і деякі тренери з другого шведського дивізіону дзвонили особисто і запрошували до себе. Але я одразу для себе вирішив, що в другий дивізіон грати не піду.

Тоді мені вдалося знайти команду, тренерам я сподобався, вони були готові мене підписати, але керівництво того клубу було проти легіонерів. Тим часом на календарі вже середина жовтня. Тоді я поїхав тренуватись до свого друга, аби не втрачати форму. У той час я продовжував писати і дзвонити в різні клуби. Один із них погодився взяти мене на трай-аут. У підсумку мене взяли, але умови там були дуже погані: у клубу були фінансові проблеми, тому грали без виданої форми та без зарплати. Зате я грав у третій лізі Швеції, що вважається дуже непоганим рівнем.

Це вперше в моїй кар’єрі я просто чекав, коли сезон закінчиться. Був поганий тренерський штаб, де головному тренеру абсолютно не подобався мій стиль гри. Єдиний плюс тут був колектив гравців, саме дорослий колектив, від якого можна було чогось навчитись. А так, це був один із найгірших моїх сезонів.

«Життя – надто цікава історія, яка надто часто змінюється…»

По завершенню сезону ти шукав собі новий клуб?

Звісно, як тільки завершився, я одразу почав шукати собі нову команду. Я почав зв’язуватись з новими агентами, які працюють в Європі. А потім повернувся до звичної собі схеми: почав шукати клуб сам, надсилаючи по 100-150 листів, але результатів це не принесло. Взагалі в планах у мене було потрапити в Першу лігу Норвегії або Данії.

Тоді в мене навіть думки щодо закінчення кар’єри не було. Пам’ятаю, як мені подзвонив Бобкін і каже, що я комунікабельний, маю уже купу контактів, аби я подумав про те, аби зайнятись агентською діяльністю. Тут мова була не про закінчувати, а про перспективу після. Я продовжував шукати команду, я досі планував грати в цьому сезоні, але паралельно почав працювати з іншими хокеїстами. «Ти продовжуй робити те, що ти і робиш, але просто спробуй», — ну я і спробував (сміється).

Давай повернемось до твого пошуку клубу. Як я розумію, успіхом він не закінчився?

В один момент я просто вирішив призупинити пошуки. Це відбувалося поступово, з кожним днем до мене приходило усвідомлення, що все, стоп. Я почав займатися гравцями і почав дивитися на хокей з іншої сторони.

У мене був клієнт, який мені дуже відкрив очі. Він відіграв п’ять років в NCAA, потім два сезони в лізі ECHL. Після чого він повернувся в Європу і в нього не було пропозицій з хороших європейських ліг. Тут я почав замислюватися про свою кар’єрну перспективу.

Кому ти першому розказав про своє рішення завершувати кар’єру хокеїста?

Першою дізналася мама, і вона з перших же секунд мене підтримала. Не ставила жодних питань, розуміла моє рішення і те, що я дійсно повністю оцінив усі шанси та можливості.

Одна справа, коли закінчуєш і не знаєш, чим будеш займатись, інша ж — коли ти одразу знаєш, над цим будеш працювати.

А хто з хокейного середовища дізнався першим?

Бобкін. З самого початку, по суті, він підштовхнув мене до цього рішення. Він мене підтримав. У нього більший досвід, і мене він знає з дитинства, тому я довіряю йому в цьому плані. Я йому дуже вдячний за цю підтримку, як під час ігрової кар’єри, так і зараз.

Згадай усі свої 15 років у хокеї. Як ти можеш їх оцінити?

Я дуже радий, як складався кожен етап мого хокейного життя. Якби не було хоча б одного з них, це був би не я. Протягом всієї своєї кар’єри не було ні дня, коли я хотів закінчити. Все склалося органічно і вчасно.

Щобільше, у мене був чіткий план на найближчі 5-7 років. Я знав, ким я хочу стати і ким я себе бачу. Але життя — надто цікава історія, яка надто часто змінюється.

Чи є щось, що зараз ти розумієш, ти хотів би зробити по-іншому?

Якби таке взагалі було реально, то я хотів би, аби вся моя хокейна підготовка проходила в Скандинавії з самого дитинства. Можливо, це змінило б мою кар’єру, а можливо, і ні. Про це ми вже не дізнаємось. А коли говорити про реальність, то я не шкодую абсолютно ні про що і не змінив би я теж нічого.

Різні країни, Олімпіада, три чемпіонати світу — який один спогад ти б виділив?

Ніколи не забуду відчуття, коли став першим українцем у шведській лізі. Звісно, не забуду «золото» Олімпіади, коли вперше прийшов у «Білий Барс».

О, я знаю історію, яку не згадував сьогодні, але в моїй пам’яті вона буде надовго. Коли я грав у Женеві, мене долучали до тренувань дорослої команди, і на льоду я був зі шведами Лінусом Умарком і Хенріком Томернсом та фіном Теему Хартікайненом. Тоді я стою в парі з місцевим гравцем проти пари Умарк — Хартікайнен, і я ніколи не забуду, як Умарк забирає шайбу під себе, а я ловлю його на протиході. Уся команда з тренерським штабом почала аплодувати ключками мені, 17-річному. І в Швеції я теж багато тренувався з першою командою. Важко тут виділити щось одне, пам’ятного було багато.

Поступово будемо завершувати: кому ти подякуєш за свою кар’єру?

Однозначно, своїм батькам. Вони привели мене на хокей. На всі перші тренування мене водила мама, сиділа на всіх тренуваннях о п’ятій-шостій ранку і була завжди зі мною. Коли я дещо підріс, мама передала естафету татові, і тепер на кожному тренуванні зі мною був тато.

Своїм тренерам я дякував протягом усього інтерв’ю. Ще обов’язково подякую Олексію Дахновському, і якщо він дочитає до цього моменту, в нього штраф п’ять євро. Важливу роль у моїй кар’єрі також відіграв і Сергій Бабинець, який був моїм психологом під час кожного трай-ауту. Я знаю, як він у мене вірив. Я йому дзвонив і зі Швеції, і з Америки. Він умів знайти такі слова, яких не підбирав ніхто інший.

Ще раз дякую своїм першим тренерам за те, що вони в мене заклали, потім сильний перехід дав мені Запорожченко в Кривому Розі. Дякую всім, але конкретно ці люди поставили мене на ковзани.

Яку пораду ти б дав молодим хокеїстам?

Тверезо оцінюйте свій рівень. Мріяти — це добре, але в один момент потрібно співставити мрії і реальність. У когось вони будуть однакові, а комусь доведеться оцінити себе по-новому. Хокей в один момент стає всім твоїм життям, і тоді, коли ти розумієш, що хочеш зайнятись чимось, крім хокею, ти перестаєш бути тим хокеїстом, про якого завжди мріяв.

Будьте нахабними в усіх сферах свого життя. Не вийшло щось зробити перший раз, то є ще другий, третій, сороковий. Не відповіли на повідомлення — подзвони, не взяли слухавку — напиши ще раз. Якщо ти захотів грати в U20 Nationell, зроби все, поки не заграєш там. Завжди варто пам’ятати: у тебе немає запасного варіанту, коли ти починаєш думати про запасний варіант — твій основний вже програв.

Пошук клубів для себе і твоя робота зараз сильно відрізняється?

По суті, принцип той самий. Я вже чотири місяці працюю в цій сфері, і єдина різниця, що я представляю зараз не себе, а інших гравців. Єдина різниця відчувається у ставленні до мене, зі мною спілкуються тепер на рівних.

Моя робота зараз — постійне спілкування, і мені це дуже подобається. Насправді це те, чим я б у будь-якому випадку почав займатися після закінчення кар’єри, але вийшло раніше, ніж я очікував.

На чому ти акцентуєш увагу в пошуку гравців, з якими працюватимеш?

Насамперед, це молодші гравці, в яких ще є шанси потрапити на драфт. З дорослими це вже технічна професійна робота, а гравці 15-16 років — це ті люди, з якими ти маєш ще як мінімум 2-3 роки, аби допомогти їм досягти найвищого рівня. І коли ти розумієш, що від тебе може залежати, чи потрапить людина на драфт, ти готовий зробити все, аби це вдалося.

Завершимо простим питанням: Володимир Трошкін через 5 років — який він?

Проста відповідь на просте питання: топовий європейський агент.