Сьогодні вже складно уявити бокси національної збірної України без постаті цієї імпозантної молодої людини. Лікареві нашої національної команди – 37. Для медика вік зовсім юний. А іноді складається враження, що Володимир Секретний знаходився з першої командою країни завжди. Його авторитет і репутація у спортивних колах беззаперечні.

Нещодавно аспірант кафедри фізичної реабілітації, спортивної медицини та валеології Володимир Секретний доповнив практичний досвід науковим званням. 18 листопада він у Дніпровському  державному медичному університеті захистив дисертаційну роботу на здобуття ступеня доктора філософії на тему «Ефективність фізичної терапії у хокеїстів після черепно-мозкових травм».

Тож тепер медиком збірної є доктор філософії. Привітавши пана Володимира з цією вікупомною подією, записуємо це інтерв’ю. Записуємо на його робочому місці, в Українському центрі спортивної медицини, що поруч зі Львівською площею в Києві. Але не в робочому кабінеті, а в фойє центру, саме в ту мить, коли з вулиці доносяться постійні звуки вибухів ворожих ракет. Через невеликий проміжок часу столицю поглине морок.

У цьому інтерв’ю Володимир Секретний згадав, як опинився в хокеї і чому наш вид спорту при великій любові до футболу затягнув його так сильно, розповів, що таке хокейний універсалізм, порівняв старе й молоде покоління хокеїстів і зачепив тему своєї дисертації, яка пронизана прикладами з власного медичного досвіду. Док згадав про найскладніші струси мозку в своїй хокейній біографії.

– Ступінь доктора філософії PHD здобувається уже за сучасною програмою, – пояснює Володимир. – Наша медицина поступово теж позбувається останніх рудиментів «совка». А отже зараз уже неможливо стати претендентом. В аспірантурі зобов’язані навчатися усі. Я поступив туди в Дніпровський державний медуніверситет у 2018 році і чотири роки навчався на заочній формі, пройшов усю програму навчання.

Тему дисертаційної роботи обрав не випадково. Бо згідно з великим дослідженням Міжнародної федерації хокею (IIHF), яке проводилося протягом десяти років, з 2006-го до 2015-го на чемпіонатах світу всіх вікових категорій і Олімпійських іграх, кожна десята травма в нашому виді спорту – черепно-мозкова. Це на основі аналізу близько 3300 матчів. Також варто згадати, що ще на початку 90-х років минулого сторіччя IIHF ініціювала проведення міжнародних конференцій з проблематики струсів головного мозку в спорті. Цьогоріч у жовтні відбувся вже шостий схожий захід, який відбувається раз на чотири роки. Поруч з IIHF співорганізатором є ФІФА, Міжнародний олімпійський комітет, Світові федерації реґбі та фехтування. Ці організації об’єдналися, оскільки саме в цих видах такий травматизм трапляється найчастіше. Під час чемпіонатів світу медичні супервайзери IIHF вимагають суворого дотримання всіх протокольних рішень, які затверджуються на таких конференціях і стосуються ведення спортовців зі струсами головного мозку.

– Ваш досвід лікаря хокейних команд налічує десять років. За цей час база для дисертаційної роботи мала накопичитися солідна…

– Вперше у статусі лікаря молодіжної збірної України відпрацював у листопаді 2012-го, на чемпіонаті світу, де Україна була представлена титульним 1993 роком народження. Маю сказати, що окрім практичного досвіду особливу увагу на тематику черепно-мозкового травматизму звернув після перегляду фільму «Захисник» з Віллом Смітом у головній ролі. Власне, вибір навчального закладу, в якому навчався в аспірантурі, зумовлений тим, що моїм науковим керівником був Олег Неханевич, молодий, вельми прогресивний професор, якого теж зацікавила тематика струсів мозку в хокеї. Мені особисто захотілося не просто написати роботу для отримання наукового ступеня, а підготувати працю, яка мала б практичне значення і заохочувала б досліджувати цю проблематику надалі.

А прикладів з практики спортивного медика для дисертації, звісно, накопичилося чимало. Починаючи з першого такого випадку, який трапився під час молодіжного чемпіонату світу-2013 у Великій Британії. Тоді струс отримав наш хокеїст Данило Скрипець. Збірна України тоді грала з французами. В цій грі тренери нашої команди вже не могли задіяти Влада Куцевича, який мав пошкодження плечового суглоба. В Скрипця тоді була ретроградна амнезія – тимчасова втрата пам’яті. Для мене то був перший серйозний досвід, як треба надавати невідкладну допомогу і паралельно слідкувати за тим, щоб стан Данила не погіршився. Тоді я вперше на власному досвіді простежив ту симптоматику, яка супроводжує удари в голову.

З тієї миті я почав детальніше вивчати, як правильно вести спортовців з такими травмами. Це проблематика, яка носить специфічний характер, адже зазвичай хокеїсти прагнуть якомога швидше повернутися на лід. Тренери їх теж до цього спонукають. Азарту додає велика кількість глядачів. Однак у такому стані важливо не перейти тонкої межі, бо жодна нейровізуалізація не може підтвердити чи спростувати наявності струсу мозку. Визначення характеру травм такого роду є свого роду мистецтвом медицини.

– Якщо заводити мову про черепно-мозкові травми в хокеї, то відразу постає приклад канадця Еріка Ліндроса з його вісьмома струсами мозку…

– Також відразу можна згадати Пола Карію, в який теж натерпівся від струсів. Сідні Кросбі від одного зі струсів відновлювався сім місяців. Травму він отримав під час «Зимової класики», 1 січня 2011-го і вибув до кінця сезону, в якому його «Піттсбурґ Пінґвінз» вважалися головними фаворитами в боротьбі за Кубок Стенлі. А в американському футболі колишні гравці відсудили в Ліги мільярди доларів через те, що їх погано інформували про небезпеку черепно-мозкових травм. Власне, це якраз обов’язок лікарів – доносити проблематику пошкоджень до тренерів і атлетів. Обізнані спортовці у важких ситуаціях поводяться значно відповідальніше, не легковажать. Бо часто як буває? Спортовець отримає удар у голову, погано почувається, потім переспить з цією травмою, а наступного дня знову тренується. Проте сучасна медична література вказує, що керуючим негативним впливом при струсах є порушення вегетативної нервової системи, при цьому в перших три дні атлет знаходиться в переднапруженні. За таких умов відновлення тренувань може супроводжуватися зривом адаптації організму і принести людині шкоду.

Відновлення після струсів мозку є генетично детермінованим. Одні спортовці відновлюються від черепно-мозкових травм швидше. Тому не варто дивуватися, що одні атлети майже безболісно повертаються у спорт після п’яти-шести струсів, а інші після одного-двох ударів у голову мають постійну симптоматику, через яку не можуть повноцінно тренуватися і змушені закінчувати кар’єру.

– Чіткого критерію, коли настає мить, після якої заняття хокеєм уже заборонені, наскільки ви дали зрозуміти вище, не існує?

– Так. Є таке поняття, як стійка постструсова симптоматика. Це – комплекс симптомів, який супроводжує спортовця після струсу. Приміром, Кросбі в одному з інтерв’ю згадував, що відновлення після згадуваної травми розтягнулося так надовго, бо він постійно відчував якісь скарги. І вони не пов’язані з хвилюваннями про повернення на лід зарано чи запізно. Сідні турбував головний біль, який впливав на якість життя. Також постструсова симптоматика впливає на рухові функції, порушує координацію і баланс під час перебування на льоду. А ще вегетативна нервова система контролює серцево-судинну систему. Іншими словами, поки спортовець не відновиться після струсу повноцінно, його працездатність і рухові здібності будуть порушені. Такий атлет не зможе виконувати повний необхідний об’єм роботи на тренуваннях і під час матчів.

– Останнім часом IIHF ввела жорсткіші поправки до правил саме щодо ситуацій, в яких існує ризик нанесення хокеїстам черепно-мозкових травм.

– Це так. Проте основним досягненням IIHF є інше обмеження, згідно з яким хокеїст, котрий отримав черепно-мозкову травму, не може за жодних обставин повернутися на лід у день, коли отримав пошкодження. Медичні супервайзери слідкують за дотриманням цієї вимоги дуже суворо. Цю інформацію мають зокрема засвоїти й українські тренери та спортовці. Особливо це стосується дитячо-юнацьких шкіл.

– Володимире, давайте, розкривши тему струсів доволі широко, облишимо її і поговоримо про вас у хокеї загалом. Як ви потрапили в цю гру?

– Коли в 2008-му прийшов в інтернатуру Українського центру спортивної медицини, ще не мав змоги працювати в спортивних командах. Для початку мав отримати сертифікат про закінчення інтернатури. Звісно, як представник покоління, яке виросло на перемогах київського «Динамо» 90-х, мав золоту мрію – працювати в футболі. Попервах після закінчення інтернатури найчастіше працював на змаганнях з боксу. До тієї миті, поки не настав згадуваний вище листопад 2012-го, чемпіонат світу U20 з хокею. Тоді паралельно відбувалося два хокейних заходи – за участю молодіжної і юнацької збірних. Федерація хокею України запропонувала мені, 27-річному, відправитися на збір з молодіжкою. Мені, новій у цьому виді спорту людині, пощастило тоді працювати з тренерами Олександром Годинюком та Миколою Майком. З ними легко знайшли спільну мову. Крім того, тоді зібрався гарний колектив гравців. Хлопці ставилися до мене дуже добре.

Після тих зборів ФХУ запропонувала співпрацю на постійній основі. Зокрема мене почали долучати до заходів за участю національної збірної України. Було почесно працювати поряд з тими легендами, за грою яких ще кілька років тому стежив по телевізору чи з трибун Палацу спорту. Проте найсильніше враження на мене тоді справив хокей вживу, хокей, за яким стежиш поруч із бортом, біля лавки з гравцями і тренерами. Як явище. Такого яскравого й емоційного виду спорту не зустрічав. Крім того, справжнє задоволення працювати з мужніми людьми. З моєї точки зору, хокей – один із наймужніших видів спорту. Тут спортовці не зважають на рівень травматизму і рвуться в бій відразу. Хокеїстів було б важко втримати від бажання повернутися на лід, навіть якщо б вони були без руки чи без ноги. Власне, ця мужність у поєднанні з професіоналізмом прищепили в мені любов до хокею. Вважливу роль зіграло й ставлення співробітників ФХУ. Мені подобається працювати в команді. А наша Федерація завжди відзначалася злагодженою командною роботою, зі щирими довірливими стосунками, де тобі завжди готові підставити плече.

Також захоплює та особлива атмосфера, яка панує в збірній України з хокею. Сюди хочеться повертатися завжди. Пам’ятаєте, ми колись говорили про те, що буде з командою після того, як завершить кар’єру Андрій Міхнов, справжній лідер і капітан нашої збірної? Без Андрія багато зміниться. Але суть одначе залишиться. У збірній України ми всі почуваємося, мов удома. З огляду на всі ці фактори, я стільки років залишаюся вірним хокеєві і ФХУ. Хоча мав чимало пропозицій від інших видів спорту і професійних клубів.

– Про мужність хокеїстів справді можна складати легенди. Проте є серед гравців ті, хто виділяється на тлі решти…

– Завжди до останнього б’ється Роман Благий. Також неймовірним бійцем є Артем Гніденко. Дуже мужній – Юра Наваренко. Поряд із тим, шкодую, що не застав у професійній діяльності плеяди гравців, народжених у 70-ті роки. Нетривалий час попрацював з Дмитром Толкуновим, Денисом Ісаєнком, декілька зборів провів з Русланом Федотенком. То були неймовірні профі. Такий же – Сашко Побєдоносцев. За моєї пам’яті. Він зійшов з льоду тільки коли отримав перелом у грі з японцями. В інших випадках завжди бився до останнього. Серед молодших, безперечно, виділяється Дмитро Німенко. Він часто виходить на гру в меншості, ловить чимало шайб на себе. Але ніколи не жаліється. «Хіба це травма?», – постійно повторює.

Кожен з цих гравців є прикладом мужності. Не дарма всі вони у різний час були капітанами чи у своїх клубах, чи у збірній. Поряд з такими хлопцями ніколи не мають опуститися руки в тих молодих гравців, які роблять перші кроки в професійному хокеї. В нашому виді спорту ці приклади незламності передаються з покоління в покоління.

– Та мужність, про яку ми говоримо, межує з авантюризмом?

– Коли мова про травми, які не становлять небезпеки для життя, але загрожують швидкому відновленню, ризик не є рідкістю. Якщо гравець рветься на лід, мені іноді доводиться закривати очі на м’якотканинні травми, на сильні забої. Особливо це стосується чемпіонатів світу, де доводиться проводити п’ять матчів поспіль і випадання одного хокеїста навіть на період може коштувати команді перемоги чи взагалі вильоту з дивізіону чи підйому класом вище. Однак до кожної окремо взятої ситуації ми підходимо з холодним розумом. У випадках, коли треба зберегти гравця, ми це робимо. Врахуйте також, що професійні спортовці з їх рівнем тренованості переносять пошкодження зазвичай значно стійкіше в порівнянні зі звичайними людьми.

 – Історії про тренерів совкового гарту сповнені прикладів, коли вони змушували гравців продовжувати змагання, як мовиться, через «не можу», на уколах. Вам, аби вберегти здоров’я хокеїстів, доводиться сперечатися з тренерами?

– Таке трапляється постійно. Тренерам потрібен результат, тому вони зацікавлені, щоб хокеїст грав, а лікар ставив спортовця на ноги. Проте всі ці суперечки відбуваються в межах розумного. Всі ті тренери, з якими співпрацював я, вміють відрізнити ту грань, за якою існує справжній ризик отримання серйозної травми. Зазвичай тренери прислуховуються до порад лікаря.

– Тему різних поколінь в українському хокеї ми частково зачепили трохи вище. Але все ж порівняйте, чи є різниця, скажімо, між «восьмидесятниками» на кшталт Міхнова, Німенка, Благого чи Алексюка і хокеїстами, народженими на зламі тисячоліть?

– Важко повірити, що коли я починав кар’єру лікаря хокейної збірної, титульним у молодіжній збірній був 1993 рік народження, а нині – вже 2003-й. Дві різних епохи, між якими прірва. Не буду приховувати, що десять років тому комунікувати з гравцями мені було простіше. Можливо, тому, що я теж був молодший і ті хокеїсти були приблизно одного покоління зі мною. В нас було більше спільних інтересів. То були люди не настільки ґаджетизовані в порівнянні з нинішньою молоддю. Хоча не скажу, що з хлопцями, які народжені в 2000-х, мені аж надто складно. Ні, просто потрібно більше часу, щоб ми відчули одне одного своїми. Зрештою, між хлопцями, які народжені в 90-х і тими ж Міхновим чи Благим теж є різниця. І це пов’язано не лише з різницею у віці, а й у змінах специфіки гри. Хокей з кожним роком стає менш силовим. Зараз на провідні ролі виходить швидкість, ігрове мислення й техніка. Відповідно з дитячого віку тренери прищеплюють нинішнім хокеїстам інші риси в порівнянні з гравцями старого гарту.

– Лікарі в хокеї – то теж окрема каста. Вони якщо заходять у це середовище, то надовго…

– Це так. Хоча я потрапив у гру в складний для українського хокею період. Мені майже не пощастило переймати досвіду від медиків, які працювали з нашими клубами і збірними раніше. На початку моєї діяльності в хокеї випала змогу півроку співпрацювати з Миколою Гірчаком. Але потім його не стало…  Володимир Трошихін вже був на пенсії. Зі збірною переді мною працювали мої приятелі Олександр Яренко і Віталій Созонов. Коли я прийшов, вони вже встигли влаштуватися у вищій лізі рф. З Віталієм, до слова, днями бачився. Він зараз співпраює з дзюдоїстами. «Донбас», провідний клуб того часу, виступав у Континентальній хокейній лізі, комунікація з його лікарями була відсутня. Вони не приховували свого зіркового статусу.

Специфіку роботи з хокеїстами мені передав легендарний масажист «Сокола» Іван Пузеревич. У 80-ті роки був період, коли в киян не було лікаря і ці функції брав на себе якраз Іван Санич, який окрім масажного мав досвід роботи фельшером. Ця людина передала мені всі тонкощі організації хокейного колективу, фішки хокейної медицини. Того досвіду, який вже отримав під час роботи в диспансері і на змаганнях з інших видів спорту було явно недостатньо.

Іван Пузеревич – легенда українського хокею. Без нього мені було б дуже складно. І десь шкодую, що Івана Санича зараз у нашій збірній немає, він зараз на пенсії. Проте то життя. Так само, як колись ми думали, що роздягальня буде сумною без Дениса Ісаєнка, в якого ніколи не закривався рот і завжди було весело, так, як ми вже наперед починаємо сумувати за Міхновим з Німенком, колектив збірної осиротів після того, як Іван Санич пішов на пенсію. Зараз ми за нагоди з радістю їздимо до нього в гості, тішимося, коли бачимося під час матчів чемпіонату України.

– Приклад Пузеревича не унікальний у тому контексті, що в медико-адміністративного штабу хокейних команд зазвичай така специфіка – усі мають вміти все. Скажімо, багаторічний сервісмен збірної України Анатолій Шкура вміє підготувати ароматний чай, наточити ковзани, але при потребі може зашити хокеїстові безпосередньо на лаві губу.

–  Такі реалії продиктовані життям. Наш хокей переживав складні часи, коли керівництво не мало змоги утримувати великого штату працівників. Залишалися багатофункціональні спеціалісти. Зрештою, причина полягає не лише в обставинах, а й у тому дусі колективізму, який панує в хокейних командах. Працюючи поряд з тим же Шкурою, масажистами Дмитром Краснощоком чи Артемом Євсейчиком, ми ніколи не відмовлялися категорично від якоїсь роботи. Треба – завжди одне одному допомагаємо. Для мене не є проблемою виконати якісь адміністративні обов’язки. Ми постійно залишаємося командою.

– Наукова ступінь доктора філософії – черговий щабель у професійній кар’єрі. Далі вочевидь будуть нові орієнтири. Вони пов’язані з хокеєм?

– Безперечно. Потрапивши одного разу в хокейний колектив, стаєш членом великої хокейної родини назавжди. Звідси, мабуть, дорога лише на пенсію. Паралельно я працюю медичним директором Центру спортивної медицини. Вдячний керівництву диспансеру і ФХУ, що дозволяють мені поєднувати діяльність.

Надалі збираюся не зупинятися лише на науковій роботі. Скажімо, найближча мета, яку ставить переді мною зокрема керівництво ФХУ – потрапити в медичний комітет IIHF. Це моя мрія останніх п’яти-шести років. Хотілося б туди потрапити, розширити знання та навики в комунікації з фахівцями з медичного комітету Міжнародної федерації, попрацювати медичним супервайзером на чемпіонатах світу. А паралельно буду використовувати весь свій досвід, щоб допомогти збірній України повернутися для початку в дивізіон 1А світового хокею. Зараз у нас підростає і набирається досвіду непогана плеяда хокеїстів, які народилися вже в новому тисячолітті. Більшість з них вже влаштувалися в непоганих клубах з Європи та Північної Америки. Також не сказали ще свого слова уродженці 90-х років і згадувані вище старожили. У нашій збірній зараз дуже амбіційний тренерський штаб на чолі з Вадимом Шахрайчуком. Тому це завдання реальне.

Але головне зараз – виграти війну. Лише в мирній країні ми зможемо стабілізувати внутрішній чемпіонат, отримати фінансову підтримку. Лікарська робота багато в чому залежить від матеріально-технічного забезпечення. Буде перемога в війні і мир – розвиватиметься вся наша країна, хокей і всі ми окремо взяті.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ