30-річний нападник «Сокола» зіграв за національну команду України в рамках олімпійської кваліфікації в Ризі в офіційному турнірі після понад п’ятирічної паузи. Як і для всієї команди, для Володимира Чердака матчі проти суперників з топ-дивізіону були особливим випробовуванням. Щоправда, сконцентруватися виключно на хокеї в заключному матчі проти словенців Володимир не зміг, оскільки в перерві дізнався моторошну звістку про ракетний обстріл рідного Харкова і не міг зв’язатися з батьками. Більше того, біди від росіян для родини хокеїста на тому не припинилися.

Про хвилювання, пов’язані з хокеєм і не лише, про очікування від нового сезону і свої бомбардирські апетити Чердак розповів в інтерв’ю прес-службі ФХУ.

– Звичайно, було приємно, коли тренери оголосили склад на олімпійську кваліфікацію і в цей список включили мене. Бо потрапити в національну команду – головна мета всіх хокеїстів. Це те, заради чого ми тренуємося і граємо в хокей. Особливо в такий час, коли в країні війна, – бере слово Володимир. – Представляти державу на міжнародній арені – особлива честь. Наша нація проходить через важкі випробовування, через нелюдські страждання. Ми, виступаючи під українським стягом, виходили на кожен матч, не шкодуючи себе і викладалися до останнього. Інша річ, що і я особисто, і команда загалом могли зіграти краще. Проте реалії такі, що суперники наразі краще готові, виступають у сильніших чемпіонатах. Ми лише тягнемося за ними. Команди Франції, Словенії й особливо Латвії мають значно більше досвіду матчів такого рівня в порівнянні з нами. Але й ми як команда, вважаю, свого максимуму не показали.

 – Для вас особисто цей турнір – поки найскладніший у кар’єрі?

– Вочевидь що так. У 2019 році я грав за Україну на чемпіонат світу. Але там і наша команда була помітно слабшою, і суперники не такі сильні, як зараз у Ризі. Безперечно, для мене це унікальний досвід. Мені й, думаю, іншим гравцям «Сокола» дуже допомогло те, що ми тренувалися з 8 липня і до зборів національної команди підійшли добре підготовленими фізично. Інша річ, що на початку зборів національної команди в Будапешті довелося на рівні з представниками інших клубів витримувати вже пройдені навантаження фактично заново. Це важко. Втім, у підсумку ми підійшли до матчів у Ризі оптимально підготовленими фізично. Всі, навіть ті хлопці, які з різних причин мали менше можливостей тренуватися на льоду. Наші проблеми полягали зовсім не в фізичних, а в ігрових кондиціях.

– При цьому старт першого матчу проти французів виглядав, м’яко кажучи, обнадійливо: наша команда володіла перевагою, створювала моменти. Проте після елементарної помилки в середині першого періоду все змінилося…

– При цьому не сказав би, що то помилка голкіпера Боді Дьяченка. Головна причина першої шайби в наші ворота полягає в тому, що ми погано побудували оборону під час зміни. Я їхав мінятися і все бачив. А Боді просто не пощастило, бо шайба, яка після дальнього кидка летіла повз ворота, влучила у ковзан і змінила свій напрям. Я саме їхав змінюватися, тому все добре бачив. Це точно не воротарський гол. Так чи інакше, французам з цієї миті справді пішла гра і ми їх вже не могли зупинити. Суперники показали, що наразі дійсно вищі за нас за класом. Повторюся, в них помітно більший досвід гри проти топ-збірних. За рівної гри цей фактор часто відіграє вирішальне значення. Це проявляється зокрема й у вмінні використати нагоду забити. Перед кожною грою тренери наголошували на важливості реалізації моментів, казали, що своїми шансами треба дорожити. Але гра показала, що індивідуальна майстерність суперників поки вища.

– У кожному з трьох матчів вирішальним було слово лідерів команд, які представляють топ-чемпіонати – НХЛ, КХЛ, DEL. Саме вони закидали ледь не всі шайби в наші ворота. У кожній з команд було по кілька таких хокеїстів. Гадаєте, без них шансів виграти в України було б більше?

– Не думаю, що справа лише в енхаелівцях. У суперників – вищий загальний клас команди. Адже крім лідерів, інші хокеїсти теж грають у сильних європейських лігах. Так, у французів є Бельмар, Тексьє, Да Коста. Але інші хлопці грають у національному чемпіонаті, в Лізі Маґнус, одній із найсильніших у Європі. Те саме стосується словенців. У них є хлопці з DEL, але кістяк команди складають представники «Олімпії» з Любляни, яка грає в Альпійській лізі, проти команд з Австрії, Італії та Угорщини.

Натомість у нашому складі було відразу 11 представників чемпіонату України. Так, ми всі цінуємо наш чемпіонат, радіємо, що в час війни він взагалі проводиться і спільними зусиллями намагаємося робити його сильнішим і конкурентнішим. Однак треба дивитися правді у вічі: поки нашій лізі до згадуваних європейських далеко. Ту кількість матчів з найвищою напругою, яку суперники проводять за сезон, ми граємо приблизно два з половиною роки. А це впливає зокрема й на реалізацію моментів в умовах найвищої ігрової напруги. Коли ти граєш на найвищій концентрації постійно, у критичні моменти завжди почуваєшся впевненіше.

Крім того, ми ніяк не можемо позбутися стереотипів совкового хокею. Олег Шафаренко і в «Соколі», і в збірній нам постійно наголошує, куди краще кинути чи куди краще віддати. Ми не завжди слухаємо, думаємо, що здатні обіграти самотужки. Є таке явище, що далеко не всі представники постсовєцького хокею люблять грати за системою. Але це не чиясь забаганка, а тенденції сучасного хокею.

– Олег Шафаренко сказав, що на заключний матч проти словенців у нашої команди не залишилося сил. Це справді так?

– Я другий матч проти латвійців пропускав, тому виглядав свіжіше, але в мене виникли інші проблеми, які не дозволяли сконцентруватися на грі… Хлопці ж у матчі з латвійцями справді віддали всі сили, зіграли самовіддано і дуже якісно. І реалізуй Сашко Пересунько ще за рахунку 0:0 вихід один на один, гра могла скластися по-іншому. Але загалом з трибуни наша команда в зустрічі проти господарів дивилася дуже добре. Так, у другому-третьому періодах перевага в класі стала помітнішою, та в цілому збірна України показала в грі з призерами торішнього чемпіонату світу дуже пристойний хокей.

– Про ваші хвилювання того дня можна було дізнатися з соцмереж…

– Взагалі, в нашій команді прийнято, заходячи в роздягальню, ставити телефони на авіарежим. Це правило єдине для всіх. Але я, мабуть, забув переключитися. В перерві між першим і другим періодом чую, що приходить повідомлення за повідомленням. Не витримав і подивився. А там – десятки повідомлень, дзвінки на WhatsApp навіть зі США. Читаю sms брата: «Нашої кав’ярні більше немає, в неї влучила ракета». Почав писати батькам, але ті не лише не відповідали, а навіть не читали повідомлень. З такими хвилюваннями я й вийшов на другий період. Ніби й виходив на лід, а був, немов у тумані. Думками знаходився далеко від гри, хвилювався за рідних. На щастя, коли зайшов у роздягальню після другого періоду, вже відповіла дружина. Написала, що батьки в нормі і що з працівниками кав’ярні теж все гаразд. Перша ракета прилетіла метрах в трьохстах від кав’ярні і після того люди спустилися в укриття, в метро поблизу. А вже потім був повторний удар, зовсім поряд з нашим закладом.

Але одначе було боляче навіть від сприйняття, що кав’ярні більше немає. То було перше розумне вкладення грошей у моєму житті, наш сімейний бізнес. Як змиритися, що його більше немає? На щастя, влучання було непрямим і пізніше зрозуміли, що відновити кав’ярню таки можна. Зізнаюся, коли дивився відео, як чимало хороших людей допомагали розбирати руйнування, як трудилися на місці працівники ДСНС, медики, на очі наверталися сльози.

…Вже згодом, після матчу зі словенцями, дізнався, що постраждала не лише наша кав’ярня на Салтівці, а й Палац спорту, де провів купу матчів на різних рівнях. Відразу написав своєму першому тренерові Олексієві Галкіну. Коли отримав відповідь, втішився, що з ним все гаразд. Але в сухому останку через русню ми втратили ще одне місце для занять хокеєм.

– Після повернення в Україну тренер «Сокола» Олег Шафаренко дав збірникам кілька днів перепочинку. Ви поїхали до Харкова?

– Якби ж то. В нас тут і в Києві клопоти з’явилися. Теж з вини російської наволочі. У ту ніч, коли ми поверталися додому, ворог атакував нашу столицю. Були прильоти зокрема поруч із нашим будинком на Нивках. Дружина Яна провела дуже неспокійну ніч. Уламками пошкрябало нашу автівку, пробило капот. У цьому випадку головне, що всі здорові.

…Знаєте, в такі миті найкраще усвідомлюєш, що в нам час спорт не може бути на першому місці, як ти цього не прагни. Навіть для нас, людей, які живуть у відносно мирних містах. Про військових, які щодня стримують ворога ціною власних життів, годі говорити. Але це ми, українці, розуміємо масштаби лиха. Переконався, що розуміють і латвійці. Куди не ходив у Ризі, там поряд із латвійськими всюди наші стяги. Ми відвідали воїнів, котрі перебувають у Латвії на лікуванні і реабілітації. Вони теж відзначали, з якою теплотою до них ставляться місцеві. Шкода тільки, що таких країн як Латвія, де б нас так розуміли і які б нам так співчували і намагалися допомогти, мало. Для більшості, на жаль, не буде проблемою, скажімо, якщо хокейну збірну рф допустять до участі в Олімпійських іграх.

– Так чи інакше, через лічені тижні в Україні стартує вже третій в умовах повномасштабної війни хокейний сезон. Ваш «Сокіл» у ньому традиційно буде фаворитом…

– Нам буде важче, ніж у попередніх двох сезонах. І тому, що конкуренція обіцяє бути вищою, і через те, що команді, яка виграла два чемпіонати (два з Чердаком у складі, а взагалі – три – авт.) здобути третій поспіль титул значно важче. Як говорив Майкл Джордан у фільмі «Останній танець»: «Три чемпіонства поспіль – це династія». Ось на це ми й налаштовуємося. І, звісно, маємо повернути собі кубок. З цього все треба й розпочати. В команди з амбіціями «Сокола» не може бути інших цілей, як перші місця в усіх турнірах, в яких беремо участь.

– У цьому сезоні вже не буде трійки Чердак – Мазур – Бабинець, яка була в «Соколі» провідною в двох попередніх сезонах. Хто замінить Бабинця? Чи тепер і Чердака розведуть з Мазуром по різних ланках?

– Сподіваюся, що все ж не розведуть, бо в нас з Вадиком є своя «хімія», ми добре розуміємо одне одного, дружимо поза межами майданчика. Донедавна нас награвали в трійці з Максом Разумовим, тобто, в тому ж поєднанні, в якому завершували попередній сезон, вже після травми Бабинця. Але зараз Макс лікується, в нього пошкодження. Сподіваюся, не дуже серйозне. Час до початку сезону ще є. Подивимося, на який кінцевий варіант вийдуть тренери. Нерідко буває, що починаєш сезон в одній ланці, а закінчуєш у зовсім іншій. Треба бути до цього готовим.

Звісно, мені сумно, що Бабинець завершив ігрову кар’єру. Ми разом зіграли безліч яскравих матчів і почувалися поряд дуже комфортно. Радий за Сергія, що він залишився в хокеї. Певен, що на новій посаді він принесе для нашої гри багато користі. Буба – великий патріот українського хокею.

– Сергій залишив за собою чимало рекордів. І саме ви є одним з головних претендентів на те, щоб їх перевершити. Думаєте про це?

– Апетит приходить під час їжі. Взагалі, волію закидати менше, але щоб це були важливі, вирішальні, пам’ятні шайби. Чіткої мети перевершити рекорди перед собою не ставлю, але якщо вдасться це зробити, буду лише радий. Наш тренер каже, що п’ять-шість років у мене є.

– З огляду на середню результативність у попередніх сезонах і вік, може обійти і Бабинця, і вас капітан «Кременчука» Віталій Лялька…

– Подивимося, може ми з Лялею «закусимося» в цій боротьбі до кінця кар’єри?

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ