Микита Жданов – один із тисячі волонтерів, які допомагають забезпечити безперебійний хід 85-го чемпіонату світу, який зараз відбувається в Фінляндії. Проте його подорож до Nokia Arena в Тампере була зовсім не гладкою.

22-річний хлопець змушений був разом із родиною тікати з Маріуполя, коли українське місто охопила війна. Напружена й ризикована подорож по росії привела його до Фінляндії, де досвід роботи з рідним хокейним клубом допоміг йому знайти роль на чемпіонаті світу. Він розповів IIHF.com свою історію.

Місто в руїнах

На тлі повсюдних руйнувань легко втратити умови для повсякденного життя. Але багато в чому саме уламки таких речей, як нова хокейна програма Маріуполя, привертають увагу до трагедії війни.

У жовтні 2020 року відкрилася міська ковзанка, яка зараз у руїнах. Тоді ж була створена хокейна команда. Жданов працював у клубі з самого початку, починаючи з менеджера шкіл хокею та фігурного катання. З появою ковзанки цими видами спорту почало займатися близько 300 маріупольців. Це – неабиякий прорив для сонячного південного міста з невеликими традиціями зимових видів спорту.

За підтримки Федерації хокею України, Української хокейної ліги та її спонсорів Маріуполь відвідали такі зірки хокею, як Олександр Побєдоносцев (чотириразовий чемпіон України та колишній капітан національної збірної) та Сергій Варламов (олімпієць 2002 року, за плечима якого 63 гри в Національній хокейній лізі за «Сент-Луїс» та «Калґарі»). В поточному сезоні Жданов обійняв нову роль комерційного менеджера, коли припинення обмежень Covid-19 означало, що вболівальники могли повернутися на арену, щоб вперше особисто побачити команду.

«У Маріуполі хокей був чимось новим, але, думаю, що люди швидко його полюбили, – каже Жданов. – Ми створювали хорошу базу вболівальників, і навіть незважаючи на те, що це був виставковий турнір, люди в місті були схвильовані, коли наша команда виграла Кубок Азовського моря та обіграла такий відомий клуб, як «Донбас».

У лютому цей прогрес різко зупинився.

«23 лютого наша команда вирушила на виїзну гру, – згадує Жданов. – Ми планували наступного дня їхати в Краматорськ. Це – неподалік від Маріуполя, десь 250 кілометрів, хотіли взяти на гру наших юних вболівальників. Але того вечора ми вирішили, що їхати небезпечно, наш уряд обговорював новий закон про скасування публічних заходів. Навіть тоді ми не могли уявити, що буде наступного дня. Моє життя перевернулося вдруге. Я народився в Донецьку і мусив виїхати звідти в 2014 році, тож мені вдруге довелося виїхати з дому через війну. Вранці, коли мама сказала мені, що почалася війна, я був шокований. Було відчуття, що все повторюється знову. Я не хотів вірити новинам».

Небезпечна подорож

Під російськими бомбардуваннями Жданов і його сім’я провели кілька тижнів, укриваючись у Маріуполі. Але оскільки ситуація стала небезпечнішою, стало зрозуміло, що їм довелося тікати. Запланована втеча до Запоріжжя, великого міста на захід від Маріуполя на березі Дніпра, виявилася неможливою, бо гуманітарні коридори були закриті. Єдиним виходом була нервова подорож по суші через Крим у росію і зрештою через москву та санкт-петербург до фінського кордону.

«Ми знали, що йдемо на великий ризик, проходячи через територію росії, – сказав Жданов. – Можна уявити, як це було на фінському кордоні, коли співробітники ФСБ нас допитували, перевіряли наші телефони на наявність світлин, електронної пошти та дописів. Але у нас не було вибору. Ми хочемо жити, і після того, як нас вдруге вигнали з дому, нам довелося тікати».

Поки Жданови пробиралися на безпечне місце, Україна відправляла чоловічу збірну на чемпіонат світу з хокею в дивізіоні 1B і на такого ж рівня змагання серед хлопців U18. На перший погляд, це може здатися тривіальним з огляду на домашню кризу, але Жданов вважає, що важливо, щоб Україна залишалася якомога помітнішою для світової спільноти.

«Це показує решті світу, що Україна не здається, Україна буде працювати, продовжувати боротися, – сказав він. – Ми продовжимо змагатися в хокеї, у футболі – на початку червня наша національна збірна з футблу вирушає до Шотландії на відбірний матч чемпіонату світу. Наскільки мені відомо, усі наші хокеїсти, футболісти та інші спортовці сповнені рішучості вийти і показати світу, що Україна живе, що Україна все ще тут і ще може перемогти на міжнародній арені».

До чемпіонату світу – і далі

Робота в медіа-центрі Тампере на чемпіонаті світу – це інший вид міжнародної сцени. Жданов входить до групи волонтерів, які дбають про те, щоб репортери на іграх були в курсі всієї статистики та отримували доступ до ключових гравців у змішаній зоні.

Подача заявки на роль була успіхом, який окупився. «У мене є хороший досвід роботи з хокейним клубом, тому я подумав: «Чому б не спробувати?», — сказав він. – Я надіслав свої дані. За тиждень до чемпіонату зателефонувала наша менеджерка з медіа-сервісів Яніна і сказала, що вважає, що я підхожу для роботи на чемпіонаті світу. Я був такий щасливий, що важко передати ці емоції словами».

Зараз Жданов і його родина влаштовуються в Тампере, вдячні за теплий прийом, який Фінляндія запропонувала біженцям від війни в Україні. Наступний крок – пошук роботи – в ідеалі в хокеї. «Я готовий поїхати і працювати в будь-яку точку світу, бо я люблю цю гру, — сказав він. – Я все життя займаюся спортом, тому після чемпіонату хотів би знайти роботу в цій сфері».

Зрештою, як і мільйони біженців по всій Європі, Микита хотів би мати змогу повернутися додому.

«Зараз це просто неможливо, – сказав він. – Маріуполь повністю зруйнований. Донецьк, де я народився, обстріляний і окупований росіянами, тому мені нікуди йти. Коли все покращиться, коли Донецьк і Маріуполь будуть звільнені, я буду дуже радий поїхати додому, і ми зможемо почати роботу над відбудовою нашої країни».

Джерело: IIHF.com