Тиждень тому він переписав історію. 35-річний нападник «Сокола» Сергій Бабинець у матчі проти «Києва» закинув свої 193-тю, а пізніше й 194-ту шайби в чемпіонатах України і вийшов у лідери серед снайперів за історію чемпіонатів України. Власне, ще до свого повернення в хокей після майже річної, пов’язаної з травмою, паузи у виступах, Сергій не приховував, що перевершення рекорду є однією з основних його мотивацій.

«Однією з головних, але не головною, – каже тепер Бабинець. – Найперше мені знову хотілося отримати задоволення від хокею, який з шести років, тобто відтоді, відколи вперше почав тренуватися, став сенсом мого життя. Коли через травму з’явилося розуміння, що це життя завершилося, мене охопив розпач. З того часу почав жити примарною надією, що для мене не все ще втрачено, що травму вдасться залікувати і повернутися. Тому дуже зрадів, коли коліно дякуючи Богу і за підтримки родини затягнулося і на пропозицію Костянтина Сімчука повернутися і виступати за «Сокіл» відповів ствердно. Для мене це був немов ковток свіжого повітря. А це навіть важливіше за рекорд, який є плодом багаторічної праці. Завжди ставив собі за мету – забивати, віддавати, бути корисним для тих команд, за які виступаю».

В історичному реєстрі снайперів Бабинець випередив уже на дві шайби Микиту Буценка, хокеїста, з яким колись розпочинав разом професійну кар’єру в «Соколі», згодом багато років виступав за «Донбас» і національну збірну України.

«Микита – прекрасний нападник, для мене велика честь обійти його за кількістю голів, – каже Сергій. – За українськими мірками Буценко – снайпер від Бога. Думаю, він ще повернеться в наш чемпіонат і спробує знову мене обійти. До слова, ще роки два тому Микита сказав: «Кому-кому, Сергію, а тобі я готовий поступитися першим місцем». Проте це він каже. Знаючи амбіції Буценка, чомусь думаю, що він захоче мене випередити. Так само як спробує це зробити, скажімо, Володя Чердак, з яким ми зараз граємо в одній ланці у «Соколі».

Поміж 194-х своїх голів Сергій Бабинець виділив п’ять найпам’ятніших.

Шайба №1

«Її закинув навесні 2011-го, коли ми з «Донбасом» виграли перше чемпіонство, обігравши на арені «Дружба» у Донецьку «Сокіл», – згадує Сергій. – Мені вдалося провести перший гол «Донбаса» у тій фінальній серії. «Сокіл» тоді відкрив рахунок – відзначився Роман Малов. А мені вдалося забити у відповідь. Пам’ятаю ту шайбу, мов зараз: Єгор Смолін віддав передачу, я підставив ключку і вразив ворота Костянтина Сімчука, свого нинішнього тренера. «Дружба» тоді була заповнена. Після цього голу на трибунах було якесь божевілля».

Шайби №2 і №3

«Одного разу президент ХК «Донбас» пообіцяв дуже велику премію за перемогу над «Соколом» у грі регулярного чемпіонату в тому ж сезоні-2010/2011. Цифри називати не буду. Можу сказати, що це були преміальні рівня футбольного «Шахтаря». В хокеї таких, здається, не було ніколи. Я тоді закинув перших дві шайби, ми виграли в «Сокола» 4:0. Виходить, з моєю допомогою всі хлопці за один день заробили стільки, скільки заробляли за весь сезон».

Шайби №4 і №5

«Це був 2016-й, «Донбас» уже переїхав у Дружківку. У фінальній серії ми грали проти «Дженералз». У воротах киян тоді дуже сильно грав Едик Захарченко. Просто все тягнув! Нам було дуже важко. В другому матчі ми першими пропустили. Наприкінці першого періоду виходив «один в нуль». Сашко Побєдоносцев мене скосив. Я сам заробив булліт і сам його у ворота Захарченка реалізував. Цікаво, що перед буллітом тренери «Дженералз» Вадим Шахрайчук і Костянтин Сімчук намагалися вивести мене з рівноваги репліками. Але їм не вийшло. Закинувши шайбу, повернувся до Вадима Валерійовича і Костянтина Миколайовича і поглядом запитав: «Ну як?» Пізніше в цьому матчі «Дженералз» повторно вийшли вперед, але я закинув вдруге, з передачі свого близького друга Всеволода Толстушка. Думаю, цим матчем ми змогли захопити перевагу в протистоянні з «генералами» і врешті здобути чемпіонство».

Варто сказати, що ті шайби, яких Бабинцеві бракувало до рекорду, він закинув з легкістю. Нервозності, яка притаманна в таких випадках деяким іншим спортовцям, у поведінці і грі Сергія не відчувалося.

«Я перенервував трохи раніше, рік тому, коли виступав за «Маріуполь», – коментує Сергій. – Там почувався дуже некомфортно в моральному аспекті. Через те не міг відкрити лік голам приблизно десять матчів. З кожним наступним поєдинком психологічний тиск ставав сильнішим. Просто атмосфера склалася напружена. Не знаю чому. В нас у «Маріуполі» був сильний склад, але нам нічого не виходило. Нам не вдавалося перемагати, а кожна шайба давалася з великими потугами. В підсумку за понад три місяці свого перебування у «Маріуполі» я записав до свого активу лише одну шайбу, а в підсумку випав з обойми через важку травму коліна. При цьому в мене немає претензій до керівництва «Маріуполя». Це була пам’ятна частина мого хокейного життя. Ось лишень забивалося мені там важко. А в «Соколі» я вдома. Тут рідні всі – і тренерський штаб, і гравці. Відчуваю підтримку від всіх оточуючих. Коли людину підтримують, вона може гори звернути».

Бабинець певен, що дубль у ворота «Києва» – далеко не останні його результативні дії в цьому сезоні. Для початку треба згадати, що для того, аби обійти того ж Микиту Буценка в бомбардирських перегонах і стати найкращим в історії за системою «гол + пас», Сергієві залишилося набрати лише два очки. По-друге, Бабинець хоче здобути своє третє з «Соколом» і восьме загалом чемпіонство. А для цього треба забивати прямим конкурентам.

«Шкодую, що не зміг забити в обох матчах проти «Кременчука», – підсумовує Бабинець. – Але на старті сезону команда Олександра Савицького була об’єктивно кращою за нас. Мабуть, «Кременчук» зараз ліпше готовий фізично, краще зіграний. Але медалі вручають навесні. В нас ще є час для того, щоб виправитися. Переконаний, що ми наберемо ту форму, яка дозволить нам боротися за чемпіонство».

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ