Цей 22-річний оборонець сповна скористався нагодою взяти участь у тренувальному зборі національної збірної України. Вперше потрапивши в лави головної команди країни, Олександр Воронін справив гарне враження на тренерський штаб і тепер вочевидь може сподіватися на наступні виклики. В цьому інтерв’ю хокеїст розповів про перші враження від роботи в збірній, шведський досвід і про те, як разом з родиною покидав рідний Донецьк.
– Щиро вдячний Федерації хокею України за проведення цього збору, – бере слово Олександр. – Ці тренування нині дуже потрібні всім хлопцям, які зібралися на ковзанці ВДНГ у Києві. Перед клубним сезоном важливо тримати себе в тонусі. Особисто я дякую Вадимові Валерійовичу (Шахрайчуку – авт.), що дав мені такий шанс потренуватися і показати себе. Атмосфера в колективі – дружня. В мене наразі найліпші емоції від перебування в таборі збірної. Ми гарно попрацювали. І, сподіваюся, ще попрацюємо, якщо збори продовжаться. Дуже добре, що ФХУ в цей нелегкий час продовжує битися за українських хокеїстів. На цих зборах взяли участь молоді хлопці, для яких то був гарний досвід і шанс на майбутнє. Обнадіює, що не дивлячись на обставини, у час війни наш хокей живе. Нехай і під звуки повітряних тривог, але ми продовжуємо тренування.
– До тренувань збірної ви приєдналися не відразу. Ви самі сповістили тренерам, що знаходитеся в Києві?
– Мене покликали на третьому тижні зборів. Серед тих гравців, які вже працювали, бракувало оборонців. Хлопці порадили мені зателефонувати тренерові. Вадим Валерійович сказав, що не бачив мене в ділі. «Приходи, подивимося», – говорить. Після перегляду мене залишили. Сподіваюся, я виправдав довіру і залишив своєю роботою гарне враження.
– Це справді так, адже Воронін був одним з тих небагатьох, кого Вадим Шахрайчук в недавньому інтерв’ю відзначив персонально.
– Не буду приховувати: мені це приємно. Буду набирати ходи, працюватиму ще наполегливіше, щоб для початку знайти нову команду, а звідти знову отримувати запрошення в збірну, скажімо, перед Всесвітньою універсіадою та чемпіонатом світу. В ідеалі, звісно, хотілося б влаштуватися в якомусь закордонному клубі. Щоб була змога розвиватися в конкурентному середовищі.
– Маєте якісь варіанти?
– Зараз це складна тема. Наразі наше законодавство ще не передбачає дозволу на перетин кордону в умовах воєнного стану за наявності спортивного контракту. Сподіваюся, це таки станеться. Тоді працевлаштовуватися спортовцям буде простіше. Поки всі ті хокеїсти, які змогли виїхати з України, довго очікували на дозвіл Державної прикордонної служби. Їх прохання розглядалися в індивідуальному порядку. Вірю, що наша держава піде на зустріч атлетам. Це важливо, інакше за час війни ми ризикуємо втратити конкурентоздатність у багатьох видах, зокрема в хокеї.
– Мабуть, зараз шкодуєте, що взимку повернулися в Україну зі Швеції?
– Ні. На той час повернення було для мене ліпшим варіантом з точки зору продовження хокейної кар’єри. В тій ситуації, в якій знаходився, перебуваючи в шведському «Осбі», перспектив було небагато. В Швеції тоді знову було загострення пандемії коронавірусу. Існував ризик, що чемпіонат перерветься. Мені не хотілося, починаючи з лютого, залишатися в Швеції без хокею. Тому поки була змога, до закриття трансферного вікна повернувся в Київ (Олександр виступав у не визнаному офіційно турнірі з назвою «суперліга» – авт.). Вдячний менеджерові «Осбі», який швидко повирішував питання з переїздом. Як взагалі можна шкодувати про повернення додому? Я на своїй землі, на своїй Батьківщині. Ніхто з нас не винен, що почалася війна. Такого в наш час відбуватися не повинно. Всі вільні люди повинні жити і розвиватися в своїй країні.
А з представниками «Осбі» я досі на зв’язку. Вони цікавляться моїми справами. Мені там було комфортно. Рівень хокею в другому дивізіоні чемпіонату Швеції доволі високий. Не завадило б, звісно, ліпше розуміти шведську мову. Я встиг вивчити лише окремі фрази. Шведська мова складна, я комунікував в основному з допомогою англійської. Її там наче й усі розуміють, але середовище одначе не англомовне. Між собою люди спілкуються шведською.
З наступного сезону в тій же лізі гратиме Артур Оґанджанян. Вважаю, для нього це хороший варіант. У попередньому сезоні мій «Осбі» грав з командою Артура «Боро/Ветланда» в одній групі другого дивізіону регіону «Південь». На жаль, «Осбі» за підсумками чемпіонату-2021/2022 вибув у третій дивізіон. Причина проста: на початку року чимало хокеїстів, зокрема канадців, пороз’їжджалися. А взагалі, у Швеції немає відверто слабких команд чи поганих умов для гри і тренувань. Хотілося б, щоб колись ми приблизилися в хокейному розумінні до Швеції. Власне, останнім часом ситуація в українському хокеї поступово виправлялася. Але війна цей процес сповільнила. Сподіваюся, що не зупинила.
У 2019-му Олександр став чемпіоном України в складі “Донбасу”
– У вашому рідному Донецьку зараз точно не до хокею…
– Це так. За нинішніх обставин хвилюєшся, щоб усі рідні й близькі були в безпеці. Я переїхав у Київ давно, ще до 2014 року. Батько теж виїхав, коли почалися активні бойові дії. Мама ж змушена була залишитися, бо доглядала за бабусею з дідусем. Вона вибралася з Донецька вже після початку повномасштабної війни. Коли батьки поряд і в безпеці, почуваюся спокійніше. А в Донецьк, вірю, ми ще повернемося.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
