Повномасштабне російське вторгнення на територію України зламало мільйони людських доль. Десятки тисяч смертей, розірвані сотнями чи тисячами кілометрів сім’ї, зруйноване житло, непевне майбутнє – в цьому жаху ми живемо уже понад півроку. Проте трапляється в цьому хаосі й місце життєвим історіям, які дарують нові надії. Про одну з таких розповімо зараз.
Артем Любий – 10-річний школяр із Куп’янська на Харківщині. Це близьке до українсько-російського кордону місто знаходилося під інтенсивними обстрілами ворога з перших митей вторгнення. Впродовж трьох діб українські воїни намагалися відбивати шквальний наступ ворога, але 27 лютого москалі все ж Куп’янськ захопили. Найперше тому, що на співпрацю з окупантами пішов мер міста, колишній борцівський тренер Геннадій Мацегора.
Правда, мирним мешканцям від здачі міста набагато спокійніше не стало. «Ми перебували в постійному страху, сиділи по підвалах протягом двох місяців, – розповідає Ірина Люба, мама нашого героя Артема. – Через Куп’янськ йшли ешелони російської військової техніки. Місяць у місті не було світла. Ми не могли купити хліба. На щастя, мирних мешканців окупанти не чіпали. Шукали лише тих, хто брав участь в АТО. Причому склалося враження, що розшукували наших воїнів вороги за заздалегідь підготовленими списками».
Врешті, після трьох місяців життя у постійному стресі Ірина Люба наважилася взяти сина і переїхати туди, де безпечніше. Артемів батько виїхати не може, бо доглядає за важко хворою матір’ю. 19-річний брат Денис натомість навчається у Польщі. Вдома він займався кульовою стрільбою, але особливі надії подавав у баскетболі, займаючись в ДЮСШ «Металург» у сусідньому з Куп’янськом селі Ківшарівка.
«Ми сіли в автівку до друзів і подалися в небезпечну подорож по об’їзній трасі через Балаклію, – згадує Ірина. – В районі селища Чкаловське Чугуївського району ми застрягли на три доби. Цю територію контролює ворог. Вони нас довго не випускали через блок-пости. Їхати польовими дорогами було небезпечно, оскільки всі вони вкриті мінами. Весь цей час ми знаходилися без їжі, в селі не було світла. Велике дякую місцевим жителям, що давали нам прихисток аж до тієї миті, поки дозвіл на виїзд не отримали».
Лише після того, добравшись через Зміїв до Харкова, Артем та Ірина Любі відчули відносну безпеку. В обласному центрі їх зустріли родичі. Власне, з ними Любі подалися далі на захід України, до Кам’янця-Подільського на Хмельниччині. Місце кінцевої зупинки було обране невипадково, адже Арсеній Бородін, 12-річний син Ірининої племінниці займається хокеєм, тренується в харківській СДЮСШОР. Саме в Кам’янці-Подільському вирішив створити умови для проживання і тренувань юних харківських хокеїстів Харківський відокремлений підрозділ ФХУ на чолі з Павлом Легачевим.
«Мій Артем – рухлива дитина, вдома він півтора року займався вільною боротьбою, – розповідає Ірина Люба. – Проте особливого задоволення ці заняття не приносили. Вочевидь склад характеру не той. Натомість бачила, як починають горіти очі дитини, коли ми приїздили до Харкова і потрапляли на хокейні матчі за участю Арсенія на Салтівському льоду. Проте в Куп’янську змоги займатися хокеєм не було. Причина проста – відсутність ковзанки».
В Кам’янці-Подільському Артем Любий попервах тренувався з хокеїстами на землі під керівництвом тренера Валерія Пляшенника. А з початку серпня, коли група харківських хокеїстів переїхала до Вінниці, прийшов час спробувати себе на кризі.
«Для Артема попервах то був справжній жах, – каже мама. – На ковзанах досі він не стояв ніколи. Але нічого, поволі, крок за кроком син почувається на льоду все впевненіше. Нині, коли починається безпосередньо хокейна підготовка, маємо іншу проблему – відсутність амуніції. Шолом, ключку і ковзани нам дали, а з іншим поки проблема. Але нічого, будемо шукати варіанти, вкладатися в дитину. Я ж бачу, що Артем просто живе хокеєм. На відміну від боротьби, тут йому подобається все – робота на льоду, смак колективної гри».
Що в 10-річного Артема Любого є тяга до хокею, відзначає й Павло Легачев. Він обіцяє зробити все можливе, щоб діти, які переїхали з Харкова до Вінниці, мали всі можливості для занять найшвидшою в світі грою. Щоб повернувшись до звільненого від рашистських обстрілів рідного міста, ці дітлахи стали основою відродження хокею на Слобожанщині.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
