Михайло Гуфт-Соколов: «Інтенсивність тренувань у збірній України вища, ніж в нас у «Гьохштадтері»

У нинішньому варіанті національної збірної України, яка 6 жовтня розпочала збір у Будапешті, є два абсолютних новачки. І якщо 19-річного нападника Данила Трахта, котрий навесні став чемпіоном Фінляндії серед молоді у складі «Лукко», спеціалісти і вболівальники пам’ятають ще з дитячо-юнацького рівня, за виступами за команди з рідного Дніпра, то інший дебютант наразі залишається загадкою. Михайлові Гуфту-Соколову – 24, його батьки виїхали з України в Німеччину ще в несвідомому для хлопця віці. Власне, Михайло з повним правом може вважати рідним містом не Житомир, а Мюнхен. На початку цієї розмови, з допомогою якої спробуємо познайомити вболівальників з новачком, хокеїст перепрошує, що погано розуміє українську. «Навіть думаю німецькою, а в побуті час від часу вживаю російську», – пояснює.

– Хоч в Україні я майже й не жив, але завжди знав і цінував те, що в мене є українські корені, – говорить Михайло. – Попри те запрошення з лав національної збірної стало для мене великою несподіванкою. До цієї миті ні з ким з представників Федерації хокею України чи тренерського штабу збірної України не контактував взагалі. Більше того, раніше був кандидатом у юнацьку збірну Німеччини, де я ріс і навчився грати в хокей. З Україною жодних хокейних дотичностей досі не мав. Поки в особисті повідомлення в Фейсбуку не написав Олександр Буткевич (державний тренер Міністерства молоді і спорту України з хокею – авт.). Спершу навіть подумав, що це щось несерйозне. Аж поки з Олександром не зідзвонилися і не поговорили. Не буду приховувати: зрадів, отримавши запрошення. Єдине, запитав, чи це можливо, адже наразі в мене є лише німецьке громадянство. Мені пояснили, що це перегляд, що для участі в турнірі у Будапешті український паспорт не обов’язковий.

Для мене отримати запрошення зі збірної України – велика честь. Хочеться допомогти країні, в якій я народився і яка поводиться так мудро в наші часи. Окрім того, це ще й шанс проявити себе на іншому рівні для мене самого. Розраховую, що в матчах за збірну України мене помітять представники сильних клубів. Вдячний усім причетним до цього запрошення людям, що надали мені такий шанс.

З України у Мюнхен сім’я Гуфт-Соколових перебралася, коли Михайлові було два роки

– Які враження від перших трьох днів перебування в таборі збірної України?

– Дуже позитивні. Тут гарна атмосфера, всі хлопці налаштовані доброзичливо. З Вадимом Мазуром та Ігорем Мережком ми були знайомі й раніше, адже виступали разом за австрійський «Ред Булл» з Зальцбурґа. Завжди легше звикати до нового колективу, коли знайомий бодай з кимось. Маю гарний контакт з тренерами. Іншими словами, в побутовому розумінні мені комфортно. На льоду трохи важче, адже темп тренувань у збірній України вищий, ніж в нас у «Гьохштадтері» (клубі німецької Оберліги – авт.). Все ж стиль гри у третьому дивізіоні Німеччини трохи відрізняється. Тренери збірної України сповідують швидкий комбінаційний хокей. Тому доводиться звикати до інтенсивності.

– Наставник збірної України Вадим Шахрайчук на початку 2000-х успішно виступав у німецькій Бундеслізі…

– Так, читав про це перед тим, як приїхати в Будапешт. До речі, тренер грав недалеко від Гьохштадта, в «Нюрнберґу». Між цими містами – півгодини їзди.

– Михайле, до цього запрошення вас поєднувало з Україною ще щось, крім походження?

– В Житомирі залишаються родичі, зокрема дідусь з бабусею. В дитинстві до них приїздили з братами Артемом і Василем, які теж грають у хокей, на літні канікули. Останніх 10-11 років такої змоги не мав через те, що не дозволяли відлучатися хокей і навчання. У нас залишається в Житомирі квартира. Якщо випаде нагода, обов’язково туди приїду. Наразі контактуємо з бабусею і дідусем через інтернет. Коли розпочалася війна, говорили їм, щоб перебиралися до нас. Але дідусь, який усе життя пропрацював військовим лікарем, каже, що в цей час буде кориснішим в Україні.

– Ваша сім’я перебралася відразу до Мюнхена?

– Так. Там десь восьмирічним я й починав грати в хокей. Точніше, спочатку поєднував заняття з футболом, а потім сконцентрувався на хокеї. За команду нашої школи починав виступати в чемпіонаті Німеччини серед юнаків. Можна сказати, що німецьке середовище для мене відразу стало рідним. То татові було важче, адже він тривалий час продовжував працювати в Україні. У нього в Житомирі була своя фірма. Можна сказати, тато жив на дві країни.

– 16-річним ви перебралися до Зальцбурґа. Це якось пов’язано з появою у вашому рідному місті хокейного клубу «Ред Булл Мюнхен»?

– Ні, хоча клуб з’явився приблизно в той час, коли я переїхав. Може, трохи раніше. Зараз, до слова, вболіваю за нього в хокейній Бундеслізі. А в футбольній підтримую «Баварію», звісно. За неї почав уболівати ще раніше, ніж за хокейний клуб… Тоді ж, у 2014-му, мене запросили до Зальцбурґа на «try out» з юнацької команди «Ауґсбурґера». Після трьох тренувань з «Ред Буллом» мене взяли з командою на турнір у Чехію. За його підсумками відповіді відразу не було. Я навіть збирався повертатися до Мюнхена. Але отримав дзвінок. Мені сказали, що розраховують бачити мене в Зальцбурзі.

– Оборонець Андрій Григор’єв, який нині виступає за «Сокіл» і теж є кандидатом у збірну України, а тоді теж був із вами в «Ред Буллі», стверджує, що ставлення до підготовки і відновлення хокеїстів у Зальцбурзі – на рівні НХЛ. Такого, мовляв, не зустрінеш майже ніде навіть у професійних європейських клубах…

– Андрій правий. Фінансове забезпечення клубу і організація процесу дозволяють гравцям не думати ні про що інше, крім як над вдосконаленням своїх спортивних навичок. У «Ред Буллі» зібрані найкращі тренери, гравців годують найкращою їжею. Все, що потрібно для хокейного розвитку, ми мали. Не думаю, що ще десь у Європі створені кращі умови для розвитку хокеїстів.

– Це з Зальцбурґа вас запрошували до лав юнацької збірної Німеччини?

– Ні, це був, здається ще 2013 рік, я тоді ще виступав за «Місбах». Був у розширеному списку кандидатів у команди U16 і U17. Брав участь у кількох зборах, але тренерам вочевидь не підійшов. На хлопців, які виступали в Австрії, уваги не звертали. Це лише тепер у Німеччині і Європі загалом почали розуміти, наскільки сильна в Зальцбурзі академія.

– У 2015-му «Ред Булл» з вами, Григор’євим, Мазуром і Мережком у складі виграв чемпіонат Австрії серед молоді. Українці невдовзі після того роз’їхалися кожен у своєму напрямі, а ви залишалися в системі «Зальцбурґа» ще два роки. Правда, до рівня дорослої команди так і не дійшли…

– Дуже задоволений, що залишився так надовго. З точки зору хокейного розвитку той період кар’єри був безцінним. Міг залишатися в «Ред Буллі» й надалі. Проте отримавши в Зальцбурзі паралельно протягом цих трьох років освіту, захотів заробляти своїми виступами в хокеї гроші. Тому повернувся в Німеччину і почав виступати за клуб Оберліги «Вальдкрайбурґ». Можливо, вартувало вчинити по-іншому і залишитися. Щоб отримувати в «Ред Буллі» ті переваги хокейного розвитку, які надає клуб, надалі. Стипендію я отримував, житло і харчування нам надавалося, медичне забезпечення – за рахунок клубу. Пробившись у фарм-клуб, отримував би й зарплатню. Але на ту мить у фарм-клуб мене не брали, бо з німецьким громадянством вважався в Австрії легіонером.

Зрештою, загалом, думаю, вчинив правильно. Бо повернувшись у Німеччину, я у Мюнхені поступив до університету. Наразі вже маю диплом бакалавра за спеціальністю «бізнес-адміністрування». Зараз хочу отримати диплом магістра з економічної інформатики, навчаючись у Бамберґу.

– Не думаєте, що заради навчання ви пожертвували хокейною кар’єрою?

– Рівень Оберліги мене не дуже влаштовує. Маю вищі амбіції. Власне, після Зальцбурґа мене запрошували клуби вищих ліг. Але тоді виступи було важко поєднувати з навчанням. Зараз навчання у мене забирає вже не так багато часу, тому розраховую, якщо буде така нагода, пограти в Бундеслізі. Думаю, мій рівень дозволяє на це розраховувати. Знаю хлопців, які виступають у вищому дивізіоні Німеччини зараз і розумію, до чого треба прагнути.

Наразі ж можу сказати, що «Гьохштадтер» – теж команда доволі амбітна. В цьому краї інших спортивних команд немає. Та й узагалі на весь регіон там лише три хокейних команди – ми, «Нюрнбнрґ» і «Швайнфурт». Не дивно, що в місті ми дуже популярні. У найближчому сезоні перед «Гьохштадтером» якихось надзвичайних завдань не ставлять, але в перспективі клуб має амбіційні плани, планується будівництво нового льодового стадіону. Думаю, завдання підвищуватися в класі теж не забариться.

– Взагалі, виглядає, що хокей у Німеччині отримав нову популярність після того, як німецька збірна сенсаційно вийшла в фінал Олімпіади-2018 і дивом не обіграла в матчі за золото росіян.

– Так, це був поштовх. Про хокей почали говорити люди, які раніше нашою грою не цікавилися взагалі. У вирішальних поєдинках Пхьончхана-2018 за хокейну збірну вболівала вся Німеччина. Для багатьох було одкровенням, що в країні є команда, здатна проявити себе на такому рівні. Ми віримо, що настане час і на хокей у Німеччині звернуть хоч частину тієї уваги, яку має футбол. Приміром, щоб будувалися нові ковзанки, щоб вони були відкриті влітку.

– Проблеми, якщо вони існують, не заважають Німеччині готувати хокеїстів найвищого світового рівня…

– Звісно, всі ми захоплюємося Леоном Драйзайтлем. Я не виняток. Останнім часом багато говорять про Джона Джейсона Петерку, який вже дебютував за «Баффало Сейбрз». Він теж із Мюнхена і розпочинав грати в хокей у тому ж клубі, що й я. Ми знайомі з дитинства.

Раніше ж, у дитинстві, найбільше стежив за нападником «Детройт Ред Вінґз» Павлом Дацюком. За ті фокуси, які він виробляв з шайбою. Нині, окрім Драйзайтля, подобається також Коннор Макдевід, Остон Меттьюс через його кидок.

– Михайле, на завершення поговоримо на тему, яка зараз є найгарячішою в світі. Можна сміливо стверджувати, що чимало мешканців нашої держави відчули себе українцями по-справжньому лише 24 лютого, коли в різні регіони України полетіли ракети і ворог зайшов на нашу землю з різних напрямів. Про українців, які живуть за кордоном, годі й говорити…

– Важко залишатися байдужим, коли таке відбувається. Це страшно і жахливо. Тим паче, родичі залишаються в Україні. Ми постійно з ними на зв’язку. Взагалі, як мені здається, вся Німеччина зараз солідарна з Україною. Усі мої німецькі друзі щиро підтримують український народ у цій боротьбі, є люди, які допомагають українським біженцям. Моя мама працює перекладачем у Мюнхені. Вона теж допомагала підшуковувати квартири переселенцям з України. Багато допомагає українцям також президент клубу «Гьохштадтер». Він має більше можливостей, адже є третім мером міста. В Гьохштадті українцям допомагають. Але, звісно, всі ми розуміємо, що краще, ніж удома, немає ніде. Сподіваюся, в цих людей буде змога найближчим часом повернутися в Україну.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ

VBET – титульний партнер національної збірної команди України з хокею

Вас може зацікавити