Менше двох тижнів залишилося до суддівських зборів, тож пресслужба Федерації взяла інтерв’ю у судді міжнародної категорії Максима Урди. Ми дізналися як починалася його кар’єра арбітра, як покращити імідж суддів та знайти спільну мову з батьками і вболівальниками.
– Як Ви потрапили в хокей?
– Мене привели батьки. Це був 1982 рік. «Сокіл» обіграв «ЦСКА» 2:1 у Києві. Ми були на цьому матчі і почули оголошення про набір дітей у дитячо-юнацьку спортивну школу «Крижинка». Я захотів спробувати, а батьки підтримали.
Тренер поставив мене центральним нападником, тому що я був невеликого зросту, а крайні нападники були високі, і мені потрібно було просто розігрувати шайбу між ними.
– А як перейшли у суддівство?
– Коли грав за «Крижинку», я не потрапив у основний склад і мене залишили судити двосторонній матч. Потім придивилися, як я суджу і почали довіряти суддівство усіх шкільних двосторонніх ігор. Згодом у 16 років мене прийняли у Київську колегію суддів. А в 21 рік запросили судити Міжнаціональну хокейну лігу, в якій грали російські, білоруські, казахські команди і наш київський «Сокіл». Після цього все по наростаючій (сміється).
– Як Ви проводите підготовку до сезону?
– Я займаюсь у спортзалі, бігаю крос, виконую ті вправи, які згодом доведеться здавати на тестуваннях. А ось з тренуваннями на льоду трішки важкувато, доводиться кататися на сеансах масового катання.
Раніше зазвичай збір робили у вересні, а у цьому році перенесли на середину серпня. Це трішки ускладнило підготовку.
– У серпні відбудуться суддівські збори, якимось чином готуєтесь і до них?
– Як і усі, читаю правила, дещо згадую, обов’язково ознайомлююсь зі змінами. Адже потрібно здавати тести не тільки з фізичної підготовки, але й з теорії. Тому я намагаюсь відновити в пам’яті ігрові моменти і опрацювати помилки минулого сезону.
– А відео переглядаєте?
– Коли є можливість, тоді, звісно, переглядаємо. Особливу увагу приділяємо помилкам, тому що треба вчитися не тільки на своїх, а й на чужих. Потім легше двічі не помилятися в одних і тих самих ігрових моментах.
Не тільки у хокеї, а й будь-якому виді спорту я звертаю свою увагу перш за все на суддівство. Я намагаюсь аналізувати роботу арбітрів: однаково чи по-різному вони трактують ігрові моменти.
– Бути головним суддею матчу додає відповідальності?
– Звісно, адже головний суддя несе відповідальність за всю гру, за її проведення. Я переконаний, що якість проведення матчів напряму залежить від арбітрів. І вони завжди повинні відповідним чином підготуватися, щоб нічого не пропустити, щоб все відбулося за правилами, щоб було без грубості, бруду, образ. Зрозуміло, що важко вплинути на трибуни, але потоваришувати з вболівальниками теж необхідно спробувати.
– Як Ви навчились не реагувати на скандування вболівальників?
– У мене були гарні вчителі. Раніше існувала чітка система: старші арбітри навчають молодших. Олексій Іванович Друкаренко, на жаль, вже покійний, був моїм наставником. Я дивився, як він працює і переймав все найкраще, інколи додавав своє. Те ж саме відбувається і сьогодні – приходять молоді судді, і їм повинен хтось підказувати, навчати, допомагати. А якщо вони закриватимуться у собі, не аналізуватимуть роботу більш досвідчених арбітрів, то з цього нічого не вийде.
Наприклад, якщо згадати футбольних арбітрів. У них у всіх є своє бачення гри, моменти, трактовки. У хокеї те саме, і я завжди намагаюсь прискіпливо слідкувати саме за роботою арбітрів, їх взаємодією. Тільки варто пам’ятати, що переглядаючи матчі вдома і читаючи правила, буде важко навчитись працювати суддею. Минулого року на зборах для арбітрів супервайзер Міжнародної федерації хокею Олександр Поляков сказав: «Прочитавши книгу правил, суддею не стати!».
– Як, на вашу думку, можна покращити імідж суддів?
– Перш за все, арбітри повинні відповідально ставитися до своєї роботи. Чим серйозніше вони це роблять, тим менше зауважень отримують. Таким чином виникає більше позитиву зі сторони гравців і тренерів.
Також варто відзначити, що тренерські штаби повинні менше критикувати роботу суддів. Адже це дуже впливає на вболівальників. Уявімо ситуацію, коли тренер команди-господарки починає кричати і сперечатися з суддями з перших хвилин матчу. Звісно ж, для глядачів головніший не суддя, а – тренер. І вони, навіть, незважаючи на правильне рішення арбітрів, починають обурюватися.
Теж саме стосується і дитячих змагань. Якщо грають дітки, а тренер з лавки кричить, то зрозуміло, що юні гравці не будуть аналізувати правий суддя чи ні. Для них закон – слово тренера. І працювати після цього нам стає нелегко.
А щодо покращення іміджу – чим професійніше ми будемо ставитися до справи, тим легше буде проводити гру.
– Чим відрізняється суддівство 90-х та суддівство сьогодення?
– Раніше було складніше. Команд у чемпіонатах було більше, і гравці були, на той час, більш майстровиті. Але й зараз не дуже легко. Гра стала у рази швидшою. У нас менше часу на прийняття рішень. Невірно оцінивши ігровий момент, важко потім «підтягнути» гру, вирівняти її. Тому потрібно краще готуватися до матчів.
А ще хочеться наголосити, що найголовніше у грі – повага гравців. Раніше суддя для хокеїстів немало значив. Правий чи неправий – до нього ставились, як до повноцінного учасника ігрового процесу. А зараз, на жаль, це трохи змінилося не в кращу сторону.
– Що порадите юним арбітрам, які бояться стикнутися з негативом вболівальників, гравців та батьків?
– Я порадив би не брати до уваги. Чим більше «вати у вухах», тим менше слухаєш, тим краще і довше судиш. А якщо перейматися усіма моментами, тоді буде дуже важко налаштуватися на наступну гру, у голові буде стояти крик тренера, образи трибун.
Потрібно ставитися до гри як до роботи, яка щоразу починається з нуля. Тільки таким чином, шанси стати хорошим суддею збільшуються.
А якщо постійно закриватися і накручувати себе за свої помилки, нічого хорошого з цього не вийде.
– Як покращити відношення батьків до суддів?
– Раніше ми намагались зустрічатися перед сезоном не тільки з дітьми в школах, а й з батьками. Запрошували батьківський комітет і спілкувалися з ними, розповідали правила. Вони, у свою чергу, ставили запитання, виникав діалог. І тоді вони починали розуміти, що я звичайна людина, яка має право на помилку.
З дітьми схожа ситуація. Після передсезонних бесід, вони починають усвідомлювати на льоду, що я такий же партнер по грі. Просто займаю трохи іншу позицію. Я повинен судити і наказувати. Одну, другу команду, але однаково і справедливо. Така моя робота.
Тому я вважаю, що чим більше буде діалогів між батьками, хокеїстами, тренерами і суддями, тим легше буде нам працювати, а їм насолоджуватися переглядом цікавих матчів. Тільки тоді імідж арбітра покращиться.
