Напередодні грудневого збору лави збірної України підсилила легендарна постать. Постать, яка була дотична до всіх найгучніших успіхів українського хокею. Мова про масажиста Івана Пузиревича, котрий з початку 70-х років минулого сторіччя працював у київському «Соколі», а з набуттям Україною незалежності виконував функції масажиста, лікаря, сервісмена й адміністратора у збірних України. Зокрема в національній. З першою командою країни Іван Санич, як його називають усі гравці минулого й сучасності, був на всіх дев’яти чемпіонатах світу в елітному дивізіоні і єдиній в історії нашого хокею Олімпіаді в 2002-му. Після юніорського чемпіонату світу в дивізіоні 1В в 2019 році Іван Пузиревич на якийсь час відійшов від справ. А тепер на запрошення Національної федерації знову виконує звичні для себе обов’язки. Його бувальщини з історії українського хокею полюбляє слухати старий і молодий.
– Звичайно, стежу за станом справ в українському хокеї постійно, спілкуюся зі старими друзями, – каже Іван Санич. – Ось нещодавно зідзвонювалися з нашим видатним тренером Анатолієм Богдановим, котрий живе у Фінляндії і якраз відпочивав у Мексиці. А повертатися в збірну я вже, чесно кажучи, не планував. Я не такий юний, як був раніше. Проте хлопці зателефонували, сказали, що мої вміння зараз команді знадобляться. Не міг відмовити. Так, я вже не можу, як раніше, замінивши суглоб, підіймати важкого. Та й тиск скаче. А раніше я одночасно і масажистом, і точильником ковзанів, і адміністратором був. «Сокіл» у вищій лізі чемпіонату СССР завдяки мені два роки взагалі обходився без лікаря. Нині таких об’ємів вже не потягну. Але масажистом бути можу.
– Більшість хлопців, які зараз перебувають у команді, ви знаєте.
– Так. З ними раніше постійно перетинався у юнацькій і юніорській збірних. Андрія Міхнова колись застав ще у національній. Хоча є й зовсім нові хлопці. З тренерами, звісно, знайомий найліпше. Вадима Шахрайчука і Костянтина Сімчука пам’ятаю ще фактично дітьми, гравцями другого складу «Сокола». Потім вони понад десятиліття грали за збірну. Обоє були лідерами – Вадим в атаці, а Костя цементував у воротах оборону. А бути лідерами в команді першого десятиліття 2000-х будь-хто не міг. Тоді вибір гравців у нас був серйозний. Люди грали на високому рівні у провідних європейських чемпіонатах. Такі команди, як Угорщина, Польща, Франція чи Австрія тоді для нас були не суперники. Нині часи змінилися.
Масажист Пузиревич і центрфорвард Шахрайчук у збірній під керівництвом Анатолія Богданова
Пригадую, як ще у 70-ті поїхали з «Соколом» у польське місто Новий Тарґ. «Сокіл» тоді посідав у чемпіонаті СССР шосте місце. Наш тренер Володимир Єгоров до переїзду в Київ два роки очолював збірну Польщі. Власне, він про цей вояж і домовився. Ми тоді кількома командами з різних видів спорту поїхали – гандбольний «Спартак» Ігоря Турчина, баскетбольний «Будівельник». «Сокіл» грав з чемпіонами Польщі. Після першого періоду ми вели 7:0. Єгоров заходить у роздягальню і каже: «Хлопці, більше не забивайте, бо вони нас більше не запросять».
– Які зміни в нинішній збірній відзначите в порівнянні з тим, що бачили раніше?
– Зараз команда добре харчується. А тоді ми, аби прогодувати молодих та здорових спортовців, змушені були брати з собою на виїзди банки зі згущенкою, рибні консерви, «тушонку». Екіпірована нині теж на найвищому рівні. Усе нове, якісне, красиве – починаючи від курток і костюмів, закінчуючи ігровою амуніцією. Раніше постійно доводилося підшивати ковзани, налокітники, нагрудники, рукавиці, іншу екіпіровку. Найбільшою проблемою були ковзани. Якось шайба влучила у ковзан воротареві «Сокола» Валерієві Голдобіну. Після сильного кидка у «взутті» виникла отакенна діра. Носок розколовся на багато шматків. Запасних воротарських ковзанів у нас просто не було. Як я вийшов із ситуації? Вирізав пошкоджену ділянку, заклав поверх діри на клей звичайну столову ложку, перемотав її ізолентою. Голдобін у такому ковзані грав десь із півроку. Поки не дістали нові.
У цьому контексті також пригадується історія, пов’язана з оборонцем «Сокола» Толиком Донікою. Закордонне екіпірування на команди тоді розподіляв Спорткомітет СССР. Пріоритет віддавався московським командам, а потім доходила черга до киян, рижан, челябінців та інших немосковських колективів. Нам на «Сокіл» виділяли на сезон п’ять пар шкіряних ковзанів фірми Bauer. Звісно, між 25-ма хокеїстами поділити обновку було складно. Тому тодішній адміністратор «Сокола» Василь Фадєєв вирішив, що в ковзанах по черзі гратиме кожна ланка, починаючи від першої.
Іван Пузиревич і лікар збірної України Володимир Секретний
Доніка грав у третій п’ятірці. Його звичний розмір взуття – 42,5-43. А ковзани були лише 42-го розміру. Митрофанович запропонував Толикові або грати в цих ковзанах, або очікувати, коли привезуть інші. Доніка поміряв, пальці скрутилися. З ситуації він вийшов оригінально – вирізав ножем чи лезом для гоління у середині ковзана коло в шкіряному захисті. Ніби допомогло, але в тому й річ, що шкіра, яка намокла, трохи підсохнувши, має властивість скручуватися. Щораз більше. Шкіряні кола гострі, натерли Анатолієві на п’яті отакенну рану. Нині, звісно, таких жахіть немає. Все набагато цивілізованіше. А тоді наші хокеїсти, вже після того, як «Сокіл» у 1985 році здобув бронзу чемпіонату СССР, купували якісне екіпірування у знайомих гравців московських ЦСКА чи «Динамо», котрі їздили за кордон і мали більше можливостей, щоб придбати ті ж ковзани, щитки, налокітники.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
VBET Ukraine — Титульний партнер національної збірної команди України з хокею
