Один із найдосвідченіших українських голкіперів, за плечима якого близько 100 матчів у складі національної збірної України, учасник Олімпійських ігор-2002, пʼятиразовий чемпіон України Ігор Карпенко долучився до тренерського складу національної збірної України.

Ігор Васильович розповів про початок своєї карʼєри, досвід виступів у складі національної збірної, Олімпіаду, «Вершину», а також поділився думками щодо проблеми підготовки українських голкіперів.

Ваша карʼєра почалася в школі «Сокола». Пам’ятаєте, як прийшли на хокей?

Так, дійсно, я вихованець школи київського «Сокола». Чому прийшов на хокей? У знайомих моїх батьків займався син. Якось після зустрічі з ним я сказав, що теж хочу  спробувати. Згадую, як одного разу прийшов у поліклініку, а там запитують, ким хочу бути. Всі казали космонавтами чи пожежниками, а я, хоч ще не вмів гарно говорити, але одразу казав, що хокейним воротарем.

Ось так малим і прийшов на хокей. Декілька років був польовим гравцем, а потім до нас приїхала команда, а воротаря ми не мали. Тренер зібрав і запитав, хто хоче грати у воротах. Так я і почав там грати.

Як все ж обрали ігрове амплуа?

Коли був дуже маленьким і дивився матч чемпіонат світу, звернув увагу, як команди вишикувалася на синій лінії, що всі такі схожі між собою і лише воротарі виділяються. Ще з того часу сподобалась їхня форма.

Після школи «Сокола» була Америка. Її передумовою був драфт? Розкажіть більше про цей період.

Після ДЮСШ була ще основна команда «Сокола». Три роки я відіграв за клуб і тільки потім поїхав до Північної Америки. Щодо драфту, так, він сприяв моєму переїзду.

Я поїхав у 20. Насправді була змога раніше, у 18 років, до юніорської ліги, проте тут мені дуже довіряли тренери. Я скористався нагодою пограти з досвідченими хокеїстами.

Як складалася американська частина Вашої карʼєри?

Спочатку я приїхав до Лас-Вегасу. Уявляєте як це, коли тобі 20, ти у Вегасі, а тобі нічого не можна? Звісно ж, крім того, що у хокей грати (сміється). Там була моя перша команда, за яку я провів три місяці. Потім переїхав до іншої ліги.

Знаєте, це сприймалося, мов машина часу. Виїзд з тогочасної України до Північної Америки для мене був наче кроком на 25 років вперед. А там раз – рейс «Лас-Вегас – Детройт», де все так тихо й спокійно було, що ніби на 10 років назад відкинуло.

На драфті НХЛ вас обирали, проте заграти в найсильнішій лізі світу не вдалося…

У мене був двосторонній контракт з «Калгарі Флеймз» і одну гру я відсидів в запасі. Це загалом історія, яка варта фільму: зранку мені зателефонували зі словами: «Приїжджай, ти їдеш грати за «Калгарі» проти «Пітсбурга». Нічого й не зрозумів одразу, приїжджаю на арену зі всіма зібраними речами. Сідаю на літак, а переліт був шалений: Сент-Джон – Галіфакс – Торонто – Бостон – Пітсбург. Дорогою між пересадками загубилося все моє хокейне спорядження. Я приїхав на гру з деяким запізненням через затримку рейсів, наче льодовий шторм був. Мені дали форму якогось іншого воротаря. Тренер відразу сказав, що грати не зможу, бо форма не моя. От так і пройшов мій матч в НХЛ.

Повернувся назад до свого клубу і ще десь тиждень мої речі не могли знайти. Займався на землі, крутив велосипед.

Чому, на Вашу думку, дебютувати в НХЛ врешті так і не вдалося?

Дуже складне питання, насправді… Можливо, в той час якраз дещо змінювалася мода на воротарів. Мої антропометричні дані не такі виняткові, а тоді вже шукали габаритніших воротарів. Невеликі, швидкі, різкі голкіпери ще залишалися, але мода вже змінювалася. Та все ж важко сказати, чому не вийшло.

Далі, як і в багатьох українських хокеїстів того часу, у вас був тривалий період виступів у росії…

Чому прийняв пропозицію магнітогорського «металурга»? Це була дуже сильна ліга, в якій виступало багато іноземців. Там я перетинався з багатьма українцями і в одній команді, і серед суперників. Гравці, які мали контракти в НХЛ чи АХЛ, також поверталися з-за океану. Я закріпився в основі «Металурга», мав постійну ігрову практику. Хоч зараз не люблю говорити про цю частину свого життя, оскільки росія – країна-терорист, проте не можу не сказати, що це був успішний хокейний період моєї карʼєри. Ми вигравали Євролігу, аналогом якої зараз є Ліга Чемпіонів.

По закінченні цього періоду ви повернулися додому…

На рік повернувся до «Сокола». В нас була серйозний склад, в багатьох хокеїстів був досвід виступів у дуже сильних чемпіонатах. Пригадую, що тоді «Сокіл» зустрічав Новий рік на першому місці, та втримати результат не вийшло. Це була Східноєвропейська хокейна ліга. Потім на сезон перейшов у межах цієї ж ліги до «Динамо» з Мінська. Довелося рік грати проти рідного клуба.

Ви виступали в росії і білорусі, знайомі з багатьма місцевими хокеїстами. Намагалися на початку повномасштабного вторгнення комусь із того оточення пояснити, хто розпочав війну?

Пробував поговори із багатьма, пояснити їм, хто тут катує і вбиває мирне населення. Та якщо до цього у мене було близько трьохсот контактів, то зараз залишився один.

Я не хочу мати справу з тими, хто не розуміє, що всі дії росіян в Україні – геноцид. Зараз дуже важливо, аби кожен спортсмен, особливо той, хто представляє Україну за кордоном, чітко пояснював: «росія – агресор, росія – терорист і їй не місце на міжнародних змаганнях».

Повернемося до ваших виступів у складі «Сокола». Кого би виділили з тодішніх партнерів за командою?

Юрій Гунько, капітан наш, зараз тренер «Кепіталз», Валентин Олецький, Василь Бобровников, Андрій Срюбко, Олександр Матвійчук, який зараз боронить нашу країну. Ми тоді чемпіонати України вигравали, брали участь у відкритому чемпіонаті білорусі, підіймали над головою Кубок України, знаю який він важкий (сміється).

Ваша кар’єра тривала до 37-ми років. Як зрозуміли, що час закінчувати?

Після повернення в «Сокіл» я згодом перейшов у «Беркут», потім знову «Сокіл», а на фініші на короткий період опинився в «Білому Барсі». Далі грати не міг, турбували травми. Організм попередив, що варто зупинитися. Насправді, я досі стаю на ковзани. Торік грав за «Київських лаврів», де дуже багато моїх друзів та знайомих. Але це дуже важко. Відчуваються і коліна, і спина, та і очі вже не ті, що були раніше, підводять (сміється).

Чи була якась особлива остання гра?

Ні. На жаль, чи на радість, такої гри не було. Якось все минуло спокійно. Проте я й досі граю з друзями. Скажу так: цвях забив, проте ковзани на нього не повісив.

Олімпійські ігри-2002. Якими вони були для Вас?

Олімпіада – вершина для всіх спортсменів, хокеїсти не виняток. Наша гра тоді була здійсненням нашої мрії. Олімпійське селище, ця атмосфера, кількість відомих спортсменів, а в ідеалі здобуття медалей – це те, чого я бажаю відчути кожному українському хокеїсту.

Тоді у нас була дуже сильна команда. На пропозицію зіграти за Україну в Солт-Лейк-Сіті тоді відгукнулися всі наші хлопці, які виступали в НХЛ. Гадаю, що ми здобули найяскравішу перемогу українського хокею, коли обіграли на Іграх збірну Швейцарії. Авторитетнішої збірної Україна поки що не перемагала. Підкреслюю: поки.

У Солт-Лейк-Сіті Ви грали поряд з Дмитром Христичем. Тепер прийшов час спільно працювати в одному тренерському штабі з новим поколінням українських хокеїстів…

Дмитро Христич – найдосвідченіший український хокеїст. Коли був молодшим, дивився на нього та на Олексія Житника як на кумирів, як на когось недосяжного. Проте при зустрічі та спільній роботі ми всі відразу стали товаришами. Радий працювати тепер з ним пліч-о-пліч в національній збірній України вже в статусі тренера.

Взагалі, це буде мій перший тренерський досвід роботи в збірній. Коли надійшла офіційна пропозиція, довго не думав. Працювати з національною командою своєї країни – велика честь.

У ті часи, коли виступали за кордоном, мали сумніви, чи їхати в збірну України?

Я вже згадував про перемогу в Євролізі. Так ось наступного ранку після неї полетів у розташування національної збірної. Ніколи не відмовлявся від нагоди зіграти за Україну. Це була честь для мене, це честь для кожного хокеїста зараз. Мене навіть запитували, навіщо я туди їду після таких важких матчів. Завжди говорив, що нізащо не пропущу збір, адже це нагода побути вдома, навіть за межами України.

У лютому наступного року сучасна збірна України розпочне боротьбу за вихід на Олімпіаду-2026…

Це буде наше перше серйозне випробування. Випробовування для тих хлопців, які на піку форми зараз. Ми віримо в гравців і тверезо оцінюємо наші шанси. Зберемо команду і будемо битися до кінця.

Як тренер можу сказати, що маємо дуже хороше покоління хокеїстів 2006-2007 років народження. Проте більшість цих хлопців зараз виступає за кордоном. З одного боку, бачимо вдалий приклад збірної U18, де більшість гравців з іноземних чемпіонатів. Проте з іншого, не виключена зміна хокеїстами громадянства. Країни, де хлопці по-хокейному зростають, можуть захотіли теж бачити їх у своїх збірних. Це ще одне дуже важливе завдання Федерації – зберегти якнайбільше українських хокеїстів. Вони основа майбутньої потужної збірної.

До слова, тренером Ви вирішили стати відразу після завершення кар’єри гравця?

Майже. Десь півроку відпочив, а потім на волонтерських засадах допомагав «Крижинці», хлопцям, з якими раніше грав. Також у мене син займається хокеєм, теж воротар. Проте відзначу, що не тиснув на його вибір (сміється).

Зараз ви тренуєте воротарів у молодій школі «Вершина»…

Ми працюємо з хлопцями 6-11 років. Правду кажучи, важкувато. З дорослими мені працювати значно комфортніше. Досвід уже є, з «Харківськими Берсерками» в сезоні-2021-2022.

Вважаю, що дорослим маю чим допомогти. Вони мають свій досвід, свої навички та вміння, проте мені є що їм підказати. Приміром, нинішній воротар «Сокола» Олег Петров, коли грав у Харкові, міг сам підійти та попросити допомоги в деяких моментах. І ми працювали: тут поставити інакше руку, тут сильніше витягнути ключку… Це нюанси, але саме вони будують якісну воротарську гру.

Зі скількох років хокеїст має почати грати в воротах?

Зараз маємо хлопчиків 7-8 років. Пояснюю їм, що зараз не потрібно бути тільки воротарем. Треба грати й у полі, щоб розуміти хокей, щоб розуміти гру різнобічно. Є такий вислів, що воротар всю гру проводить обличчям у поле, все бачить, проте ніколи не був на місці польових гравців. У дитячому віці саме є нагода спробувати себе в усіх амплуа.

Побутує думка, що в Україні немає якісної воротарської школи. Згодні?

Так і є. У нас на постійній основі лише зʼявляється така посада як тренер воротарів. Щодо специфіки підготовки доречно навести приклад фристайлу, де поєднуються лижі та акробатика. Так ось у них є тренери для кожної частини їхньої діяльності. А у нас є команда: нападники, оборонці, воротарі, проте обсяг тренерської уваги до перших двох амплуа не порівняти з голкіперами.

Поступово ситуація в нас виправляється, проте в хокейних країнах, таких як Фінляндія, Швеція, Чехія до цього прийшли ще років 20 тому. Як результат, сильні збірні та серйозна воротарська конкуренція.

Воротар – маленька команда в команді. Проте ця маленька команда іноді витягує цілий чемпіонат.

Влітку голкіпери «Кременчука» Кирило Кучер та Данило Макаренко проводили воротарські збори для дітей.

Хлопці молодці, це дуже хороша ініціатива. Чогось ще звісно треба вчити і їх (сміється), проте у них вже також достатньо досвіду, аби передавати його молодшим. Радий, що діти відгукуються на це.

Великий плюс, що Кирило і Данило досі грають і їхні вихованці можуть бачити їх у роботі протягом сезону. Часто так буває, що дитина на тренуванні ставить якесь складне питання, що навіть не можеш одразу на нього відповісти. Коли ж ще граєш чи просто катаєшся, то сам ввечері вийдеш на лід і на тренуванні на собі перевіриш те, що цікавило вихованця. Потім зможеш дати повноцінну відповідь, пояснивши всі деталі.

За кимось із потенційних кандидатів у збірну України стежили ще до призначення?

За всіма потрохи. Зараз відвідую матчі чемпіонату України, розглядаю кандидатів. Можу сказати, що шанс заграти за національну збірну може з’явитися в того, кому його ще не давали. Однак не на перших зборах.

Також тримаємо на олівці хлопців, які виступають за кордоном. У грудні відбудеться чемпіонат світу U20. Можливо, побачимо того, кого шукаємо, там. Це дуже гарна перспектива дати молодому голкіперу можливість пограти на вищому рівні.

Над чим першочергово плануєте попрацювати з воротарською бригадою збірної?

Не буду розкривати всіх таємниць, проте бачу таку проблему, що в клубах часто не працюють з воротарями, вони ніби трошки покинуті. Тренування йде, а воротарі працюють самостійно. Зараз хочу з ними всіма зустрітися, познайомитися ближче, спробувати якісь моменти, а вже потім дати рекомендації, які вони зможуть використовувати не лише в збірній, а й у клубній роботі. За час ігор чемпіонату України у мене вже є певні замітки по деяких наших воротарях.

У листопаді збірна України під керівництвом нового тренерського штабу зіграє на Меморіалі Шаркозі в Будапешті. Ставите перед собою якісь вузькопрофільні завдання саме для воротарів?

Найперше потрібно переглянути гравців. Мені дуже важливо, аби в роздягальні збірної панувала дружня атмосфера. Думаю, це також є важливою складовою, аби ще більше хлопців прагнули стати частиною національної збірної України.

INNOVECS – титульний партнер національної збірної