16-річний український хокеїст, який торік улітку перебрався у США і виступає за команду «Анагайм Айс Доґз», дотримав слова. Незадовго до свого від’їзду харків’янин, який заявив про себе сповна, виступаючи за юнаків київського «Сокола», сказав, що обов’язково приїде до лав збірної України, щойно отримає звідти запрошення. Ця мить настала зараз, у березні 2022-го. Тільки очевидно, що уявляв собі Пазій, який у складі нового клубу став чемпіоном штату Каліфорнія серед 15-річних, цей приїзд в очолювану Олександром Бобкіним національну команду U18 трохи по-іншому. Тривалий збір, який стане заключним етапом підготовки збірної до чемпіонату світу в дивізіоні 1В, українці через війну змушені проводити не вдома, а в чеському містечку Брумов-Бильнице.
– Сезон у США завершився, тому отримавши запрошення від Федерації хокею України, з радістю його прийняв, – каже Ігнат. – Можу сказати, що виклик був трохи несподіваним, бо мені лише 16, я в команді один із наймолодших. Буду доводити, що я достойний місця в заявці на чемпіонат світу. Наразі втішений тим, як тепло мене прийняли в команді. З більшістю хлопців був знайомий і раніше. Не знав лише кількох гравців, які виступають за європейські клуби. Тепер поступово адаптовуюся до інших швидкостей. Тут гравці старші й відповідно хокей швидший у порівнянні з тим, у який граю серед ровесників. Тренери у нас дуже вимогливі. Намагаюся виконувати їх установку. Також відзначу ті прекрасні умови, які для нас створили в Брумові-Бильнице. Маємо і лід, і смачну їжу, і комфорні готельні номери.
– Хокеїсти, які виступають в Україні, через війну місяць не тренувалися. Відповідно зараз тренерський штаб намагається відновити їх фізичні кондиції. Ви такої потреби не маєте. Працюєте за індивідуальним графіком?
– Мені теж не завадить підтягнути фізичні кондиції. Навантаження на чемпіонаті світу буде дуже високим. Особливо для мене, адже гратиму проти старших суперників. Треба бути до цього готовим і відповідно тренуватися з подвійною викладкою. Тренери справді зосередили на «фізиці» особливу увагу. Крім того, вони приглядаються до наших індивідуальних рис. Наразі у нас триває другий тренувальний цикл. Думаю, в наступному перейдемо до відпрацювання командних взаємодій і тактичних аспектів.
– Той факт, що в Україні вже понад місяць триває війна, впливає на атмосферу в середині колективу?
– Звичайно, бо ж ми дивимося новини, спілкуємося з друзями і рідними. Наші думки з українцями, з тими, хто залишився вдома і хто боронить нашу землю. Дуже хочеться, щоб війна якомога швидше закінчилася.
– Ваш рідний Харків постраждав від російської агресії чи не найбільше.
– Це в голові не вкладається. Добре, що всі мої родичі й друзі вже покинули місто. Взагалі, пишаюся тим, що є українцем і харків’янином. І тим, що нашому місту присвоїли звання міста-героя. На щастя, з нашим будинком у Харкові все добре. Сподіваюся, так залишиться й надалі.
– Ігнате, давайте поговоримо про ваші справи у клубі. Коли ви від’їжджали у США, Андрій Савченко, під керівництвом якого ви виступали за «Сокіл» 2006 року народження, сказав, що не в захваті від вашого рішення, адже успішність розвитку заокеанської кар’єри юних хокеїстів часто залежить від того, наскільки їм пощастить з командою і тренером. Нині вже можете дати відповідь на запитання: вам пощастило?
– Так. Мене там і в команді гарно прийняли, і з родиною, у якій випало жити, поталанило. З їх допомогою швидко засвоїв англійську. Коли їхав у США, знав англійську хіба на рівні окремих фраз. Зараз, за півроку в Анагаймі, можу спілкуватися на пристойному рівні. Хокейний сленг точно розумію бездоганно. То й не дивно, адже в команді у нас – виключно американці, валлієць Довсон Вільямс і один українець, тобто я. Та і в суто хокейному аспекті для мене цей, проведений у лізі AAA U15 сезон виявився дуже корисним. Північноамериканський хокей значно швидший у порівнянні з нашим. Я це відчув відразу. Контраст відчувається навіть у порівнянні з чемпіонатом Білорусі, де ми грали разом із «Соколом». Не скажу, що з білорусами було легко. Там теж хороший хокей. Але в Північній Америці своя специфіка.
– Ваш клуб став чемпіоном штату Каліфорнія, ваша особиста статистика – 41 гол і 26 передач у 56-ти матчах за «Анагайм Айс Доґз». Складається враження, що «Сокіл» ви й не залишали. Принаймні, результативність Ігната Пазія схожа на ту, яка була в чемпіонаті України (у чемпіонаті-2020/2021 Ігнат з 75-ма очками (50 шайб + 25 передач) у 25-ти матчах став найрезультативнішим гравцем турніру).
– Виступи на американському льоду я розпочав на якомусь куражі. Шайби самі приходили до мене. Це теж треба мати щастя. Будь ситуація трохи іншою, не думаю, що в мене все склалося б так добре. Мені поталанило, що в мене відразу повірив тренер Каліл Томас. Його син, до слова, був у складі збірної Канади чемпіоном світу серед юніорів. А сам Каліл раніше працював з клубами із ECHL і AHL. Він побачив, що я можу і дав нагоду розкритися сповна. Мені залишалося скористатися можливостями. Тренер у ході сезону використовував мене в різних поєднаннях. Перших півчемпіонату грав з одними гравцями, потім десь два місяці з іншими, але в кінцівці чемпіонату знову відновилася та трійка, якою ми починали. З Ейденом Ґрентом і Геррі Натсоном нам, гадаю, непогано виходило.
– Клуб «Анагайм Айс Доґз» має стосунок до клубу НХЛ «Анагайм Даґз»?
– Ні, жодного. Звісно, коли їхав у США, то думав, що за першої нагоди відвідаю матч «качок». Але за весь час перебування в Америці жодного разу на матчі НХЛ поки так і не побував. Щільний графік наших ігор не дозволяв. Вільнішим був лише перший тиждень мого перебування у США, але тоді в НХЛ сезон ще не стартував. А надалі – майже весь день на льоду. Втомлювався так, що коли добирався додому, думав лише про сон.
Взагалі ж моєю улюбленою командою були і залишаються «Пітсбурґ Пінґвінз». Так само як улюбленим гравцем є форвард «пінгвінів» Сідні Кросбі. Симпатизую також «Кароліні Гаррікейнз». Крім того, останнім часом захоплююся грою «Торонто Мейпл Ліфз» і її лідера Остона Метьюза. Вплинув на моє ставлення до «Кленових листків» серіал про команду, який демонструвався на американських сайтах. Переглянув його і пройнявся життям цієї команди, почав їй симпатизувати. Ця команда вигравала Кубок Стенлі 13 разів до 1967 року, але відтоді не може здобути трофею понині. Сподіваюся, коли я потраплю в «Торонто», Кубок від команди вже нікуди не дінеться (сміється).
– На навчання часу в США вистачає?
– Так. Навчаюся у звичній школі, у десятому класі. У двох школах: одна – спеціальна, в яку мене влаштували разом із отриманням візи, інша – звичайна школа при академії.
– Ігнате, ви вже приглядалися до суперників, з якими наприкінці місяця маєте зіграти на юнацькому чемпіонаті світу?
– Детальних розборів ще не робили. Думаю, тренери цю роботу ведуть і найближчим часом скажуть нам, на що треба звертати увагу. Можливо, деякі аспекти з гри суперників будемо розглядати вже під час проведення контрольних матчів.
– Тренери вже визначили, в якому поєднанні використовуватимуть Ігната Пазія?
– Поки ми тренуємося в трійці з Максимом Жеребком і Назаром Бабушкіним. Макс – із «Сокола», Назар – з Харкова. Того й іншого вже знав, так що знайти спільну мову нам було не важко. Тепер будемо проявляти себе в ігрових умовах.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
