У день приїзду на збори молодіжної збірної України перед чемпіонатом світу в дивізіоні 1В йому виповнилося 17. Ігнат Пазій є одним з наймолодших гравців команди. І однією з головних її надій. Цьогоріч обдарований харків’янин дебютував у Хокейній лізі Онтаріо, найсильнішій молодіжній лізі світу. І то після важкої травми, яка не дозволила зіграти за Україну на юнацькому чемпіонаті світу в дивізіоні 1А. Проте Ігнат відновився після операції так само стрімко, як рухається сходинами хокейної кар’єри.

В цьому інтерв’ю Пазій розповів, як адаптувався до ОХЛ, чому позбувся пишної шевелюри і як контактує з українцями в Канаді. Але почали ми цю розмову з найгарячішої теми – теми чемпіонату світу U20 у дивізіоні 1В, який стартує 11 грудня.

– У перші дні збору мені було трохи складно з огляду на акліматизацію, – бере слово Ігнат. – У Північній Америці і Європі різні часові пояси. Мушу звикати до іншого режиму сну. Але ці труднощі компенсує атмосфера в колективі. Вона традиційно доброзичлива. З усіма хлопцями добре знайомий, радий знову побачитися і поспілкуватися.

– У збірну ви не мали змоги приїжджати понад рік. За цей час у молодіжці з’явився новий головний тренер. З Андрієм Срюбком раніше перетиналися?

– Ні, познайомився тут, у Бледі. Звісно, з приходом Андрія Васильовича з’явилися певні зміни. Зокрема в тактиці. Правда, не сказав би, що ці зміни тотальні. Мова радше в деталях. Загалом у нашій команді залишилося все, як було.

– Андрій Срюбко керує роботою підопічних значно зваженіше в порівнянні з емоційним Олександром Бобкіним, який тепер виконує роль асистента…

– Андрій Васильович теж дуже вимогливий, він не дає нам заспокоїтися. Та й Олександр Васильович теж поряд, постійно тримає нас у тонусі. Хоча згоден, що за темпераментом наші тренери абсолютно різні. Наразі вони перебувають у пошуку оптимальних поєднань. Таких, у яких кожен гравець розкриється якомога краще. Хоча не приховую, що найкращий конект у мене є зі старими знайомими з Харкова.

Харків’яни Климентій Лисак, Ігнат Пазій та Михайло Ковальчук

– Перед командою ставиться завдання виходу в дивізіон 1А. Наскільки реальним є це завдання на вашу думку?

– Цілком реальним. Ми вже зіграли товариський матч проти словенців, однієї з найсильніших збірних у дивізіоні 1А. Перемогли 3:2, показали, що можемо з ними грати і перемагати. Певен, цілком доступними для нас є й решта суперників. Взагалі не схильний вважати, що існують непереможні команди. Ми будемо однаково серйозно налаштовуватися на кожну гру, незалежно від того, хорвати нам протистоятимуть, поляки чи словенці. Готуємося найсерйозніше.

– Скільки пам’ятаю, на всіх турнірах вас підтримує мама. Цей чемпіонат світу не стане винятком?

– Ні. Більше того, до Бледа приїдуть бабуся з дідусем, а також сестра. Мені дуже приємно відчувати, що найрідніші люди поряд і підтримують мене і нашу команду з трибун. Разом з тим, не скажу, що це мене відволікає. На грі концентруюся однаково серйозно.

– Ви вже три роки живете у США і Канаді. В далині стежите за тим, що відбувається в Україні?

– А як можна не стежити? Постійно дивлюся щоденні огляди про події на фронті. Сумно, що наша Україна переживає такий страшний час. Ми всі віримо в наше військо, в те, що ворога вдасться прогнати з нашої території. Ми всі хвилюємося. Сумно чути, скажімо, про новини з українсько-польського кордону. На щастя, в Канаді все по-іншому. Там Україну підтримують так само, як і на початку війни. Відчуваю це зокрема й з особистого спілкування. Там всі усвідомлюють, що не зупинивши цього монстра зараз, пізніше може бути пізно.

Ігнат з мамою

– Цього літа ви зробили стрімкий ривок у кар’єрі – піднялися з команди U16 AAA відразу в Хокейну лігу Онтаріо, найсильнішу молодіжну лігу світового хокею. Наскільки задоволені своїм дебютом у ній? Особливо з урахуванням, що навесні ви отримали важку травму, через яку випали на дуже тривалий термін і зокрема пропустили юнацький чемпіонат світу в дивізіоні 1А.

– Навесні, в останній грі сезону в ААА розірвав хрестоподібну зв’язку. Спершу навіть не розумів, наскільки все складно. Збагнув, лише коли зробив МРТ. Довелося робити операцію. Позитив полягає лише в тому, що відновився за максимально короткий термін – за шість місяців. Зазвичай відновлення після таких травм триває дев’ять місяців. Мені пощастило, бо вперше вийшов на лід через чотири з половиною місяці після операції. А через шість місяців і один день зіграв свій перший матч після травми. Мені говорили, що після таких пошкоджень люди іноді побоюються йти в боротьбу. Але придбав спеціальний наколінник. Не те щоб він сильно захищає, але морально почуваюся впевненіше.

А ОХЛ – це шалений рівень. Радий, що зумів туди потрапити. Звісно, в перших матчах мені було трохи важко. Але поряд з сильними партнерами сам починаєш грати в гарний хокей. Щось виходить. Єдине – хотілося б грати результативніше. З одного боку, мої 15 очок (6 голів і 9 передач) у 27-ми матчах – то ніби й непогано. Тим паче, що серед новачків ОХЛ я в рейтингу бомбардирів наразі йду другим. Однак така результативність мене турбує. Хочу і можу забивати і віддавати більше. При цьому тренери мною задоволені.

– У «Норт-Бей Баттальйон» ви – один з двох легіонерів. Наскільки комфортно почуваєтеся поміж одних лишень канадців?

– Крім мене, за команду грає ще словак Алекс Качкович. Звичайно, відчувається, що ми немісцеві. Але від цього ми з Алексом теж намагаємося отримувати задоволення. Любимо розмовляти одне з одним – я українською, він словацькою. І чудово одне одного розуміємо. При цьому решта хлопців у роздягальні взагалі не тямлять, про що ми. Втім, ставляться до нас у команді, як до своїх. Атмосфера в команді дуже приємна. Ми там – мов сім’я.

– Наскільки іншим є хокей в ОХЛ у порівнянні з тою грою, в яку звикли грати раніше?

– ОХЛ не дарма називають маленькою НХЛ. Щодня в лізі відбувається чимало матчів. Кожна команда в регулярному сезоні зіграє по 68 поєдинків. Стиль гри, який сповідують в ОХЛ – дуже активний, шайба постійно переходить з атаки в оборону. Рішення доводиться приймати блискавично, довгі зміни проводити неможливо. Там багато обдарованих гравців, з гарними хокейними навичками. При цьому всі ці хлопці – атлетичні, відмінно готові фізично. Вони не дозволяють робити на льоду всього, що хочеться. Треба постійно підіймати очі, щоб бачити, хто мчить назустріч.

– У «Норт-Бей Баттальйон» виступають гравці 16-20 років. У нашому розумінні, це молоді хокеїсти. Чи працюють тренери над розвитком їх навичок?

– У нас є тренування зі скілів. Але в їх ході ми підтримуємо ті навички, якими вже володіємо. Вчити ніхто не буде. З чим приїхав, з тим і грай, те й використовуй. В ОХЛ нас вчать бути професіоналами, прищеплюють стиль і тактику, які сповідують в НХЛ. Звісно, я працюю над собою самостійно – над кидками, над дриблінгом. Вдосконалюю те, чого мене навчили тато і решта тренерів, з якими пощастило працювати в попередніх командах. Певен, вони заклали мені достатню базу.

– Два попередніх сезони в ОХЛ провів Артур Чолач. Ви знайомі? Може, зв’язувалися перед тим, як приєднуватися до «Норт-Бей Баттальйон»?

– Перетиналися з Артуром в Україні, коли він грав за першу команду «Сокола», а я виступав за юнаків киян. Спеціально не зідзвонювалися. Але стежив за виступами Чолача в ОХЛ. Знаю, що в нього в Беррі є чимало фанатів. Там велика українська діаспора.

– А в Норт-Беї українці є?

– Так. Скажімо, генеральний менеджер нашої команди розповів, що по сусідству з ним живе українська сім’я, яка перебралася в Канаду роки три тому. Ми познайомилися. Гарні люди, розмовляють українською. Сказали, що невдовзі хочуть запросити мене на вечерю. Крім того, багато українців і українок навчається зі мною в школі. Не менше десяти. Ми постійно спілкуємося. Так, як би мені то не подобалося, але в Канаді мушу ще рік довчатися. Там – 12-річна система освіти.

– Нареченої серед українок у школі не пригледіли?

– (Сміється). Ще ні. Як кажуть, я в активному пошуку. Було б краще, якби то була українка. Вона мене б краще розуміла. Але подивимося, як воно піде.

– З руснею в Норт-Беї перетинаєтеся?

– Мені подобається, що їх там небагато. Є трохи. Коли бачу – обходжу стороною.

– У «Норт-Бей Баттальйон» раніше виступав легендарний український хокеїст Олександр Матвійчук. Про нього там згадують?

– Ні, то ж уже скільки часу минуло. Сумніваюся, що в клубі залишилися люди, які з Олександром перетиналися. Хіба керівництво клубу, але я їх про це не питав. А ми, звісно, знайомі. І навіть розмовляли вже після того, як мене задрафтували. Матвійчук мені сам сказав, що грав за «Норт-Бей». Взагалі, захоплююся цією людиною. Знаю, що він воює з перших днів повномасштабної війни, зараз – у «Кракені». Велика шана Олександрові і всім нашим воїнам. Ми з партнерами за молодіжною збірною нещодавно записували кліп, у якому сказали, що можемо грати в хокей і просто почуватися українцями саме завдяки ЗСУ. Це не просто слова. Це – від щирого серця.

– Назва вашої команди теж мілітаристична. Для заокеанських ліг це не дуже звично.

– «Баттальйон». Не знаю, чому вони так назвалися, чому на лого вояка. Знаю, що раніше в Норт-Беї була команда «Сентеніалс». Але вони переїхали до Мічіґана і перейменувалися в «Спіріт». Наша команда спершу базувалася під Торонто, в Брамптоні. В Норт-Бей вони переїхали років десять тому. Можу сказати, що з мілітаристичного в нашій команді лише назва й емблема.

Настанови від наставника молодіжки Андрія Срюбка

– У самому місті Норт-Бей як живеться?

– Гарне, комфортне містечко, невелике, тисяч на 50 населення. В Норт-Беї є все, що потрібно для занять хокеєм. Розваг небагато, але «макдональдс» є, «Coffee Hub» є, є кілька місць, де можна відпочити. Цього достатньо. При цьому наша команда посідає вагоме місце в житті Норт-Бею. Там більшість людей хокейні, ми відчуваємо велику підтримку. Наші гравці теж є постійними учасниками благодійних акцій, допомагають дітям, людям з інвалідністю, просто відвідують школи, щоб поспілкуватися з учнями, роздати автографи і подарувати сувеніри. Наш клуб – надзвичайно соціально активний. Так, я народився в Харкові, жив у Києві, в містах-мільйоннниках. Після них Норт-Бей виглядає крихітним і для мене попервах це було шоком. Але я знаю, навіщо туди приїхав. Мені важливо, що маю змогу грати в хокей на високому рівні.

– Навіщо з початку цього сезону ви змінили імідж? Ігната Пазія впізнавали за кучерями.

– (Сміється). В мене вже якось було таке. Коли почався карантин, теж стригся дуже коротко. Не наголо, але дуже коротко. Наголо пострижуся, мабуть, коли буде за 60. А зараз зістриг кучері. Бо одного дня піймав себе на думці, що довге волосся набридло. Не знаю, наскільки це було правильне рішення. Тепер знову відпускатиму довге волосся.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ