Вашій увазі – переклад вражаючої за своєю відвертістю статті журналіста американського видання Presspass Sports про українського хокеїста клубу NAHL «Амарілло Вранґлерз» Данила Коржилецького

Команда «Амарілло Вранґлерз» практикує для своїх гравців нехокейні заходи. Головною для техаського клубу подією щороку є автоперегони Daytona 500. Цьогоріч вони відбувалися 20 лютого. Поряд із переглядом перегонів «Вранґлерз» влаштували для своїх хокеїстів частування. Клубові подобається залучати гравців до перегонів. Хокеїстам пропонують обирати імена пілотів, витягуючи їх із капелюха, та стимулювати певну відданість тому чи іншому гонщикові, що робить перегляд Daytona 500 гучним та веселим. Тоді ми вперше зустрілися з Данилом Коржилецьким.

Дені зайшов до вітальні, зустрівши нас уперше. Відразу впали у вічі яскрава усмішка, відвертість, переконлива зовнішність і радісна особистість. Він освітлив кімнату.

Коржилецький, мабуть, думав, що ми запитаємо його про зростання напруги в Україні, його рідній країні, про можливі труднощі, які насуваються на його Батьківщину. Про це щоденно розповідається в новинах. Натомість я запитав його: «Які вони, київські дискотеки?» Його посмішка стала яскравішою, очі засяяли, спалахнули хвилювання та любов до своєї країни. Саме тієї миті я зрозумів, що цей юнак любить не лише Україну, але й Сполучені Штати. Після того, як ми обговорили дискотеки в Києві, він почав розповідати мені про неймовірну нагоду грати в хокей у США, про те, як скоро його мрії грати в хокей на найвищому рівні можуть стати реальністю.

Протягом усієї розмови Дені продемонстрував майстерність володіння англійською мовою, лише час від часу вагаючись, коли підбирав потрібне слово. Він не приховував, наскільки любить хокей, як цінує нагоду грати у США, з повагою ставиться до товаришів по команді. У той момент я зрозумів, якою справжньою та унікальною особистістю є Коржилецький. Через кілька днів росія вторглася в Україну. Мої думки одразу були з Дені. Наступного разу ми побачилися, коли я випадково опинився на крижаному ранчо Амарілло, тренувальному центрі «Вранґлерз». Я відвідав Дені. Він вже не був тією самою людиною, що кілька днів тому.

Ця яскрава посмішка, відвертість і радісна особистість щезли. Це був юнак, який за одну ніч змінився повністю.

Його відчуття безпорадності та вразливості, як би він не намагався це приховати, було очевидним. Незбагненний страх, який він відчував за свою родину та свою країну, — це те, чого ніхто не повинен терпіти. І все ж Дені довелося одягнути спорядження, зашнурувати ковзани, одягнути шолом і зосередитися на тренуванні.

У мене була нагода провести з Дені деякий час протягом наступних кількох місяців до завершення сезону в NAHL. Дені — молодший із двох синів, народжених Андрієм та Інною Коржилецькими в червні 2003 року в Києві. Сім’я є щирими українцями, які мають давню і дуже горду спадщину в цій країні та глибоку любов до її культури та людей. Українське коріння Дені глибоке: далекий предок еміґрував із Польщі 500 років тому. Згідно з сімейними літописами, його предок був зброярем. Після того, як його зброя без його відома була використана на війні, розчарований чоловік покинув Польщу і почав нове життя в Україні.

Сім’я Дені багато поколінь живе в Києві. Його бабуся Зіна живе в околицях міста, а тато Дені Андрій зараз на передовій, ризикує життям за Батьківщину. Я запитав Коржилецького, як він полюбив хокей і став таким вправним гравцем. Дені почав кататися на ковзанах відразу, щойно навчився ходити. Він згадав, як почав вчитися хокею у свого батька п’яти-шестирічним. Дені поділився теплими спогадами з дитинства про те, як ходив на сусідню ковзанку «Крижинка» («Маленький айсберг», як його люб’язно називали місцеві, був зруйнований багато років тому), а також як ходив на Red Hot Chili Peppers і AC/DC, улюблені гурти батька. Він згадав «Californication», улюблену татову композицію у виконанні Red Hot Chili Peppers.

У сезоні-2021/2022 Данило Коржилецький допоміг київському “Соколу” зробити золотий дубль

Коржилецький згадує, що батько записував його тренування та стежив за його прогресом.

У родині Коржилецьких хокей був способом життя, частиною того, ким вони були.

Дені розповідає про маленьке кафе на розі неподалік від «Крижинки», де готують смачні сендвічі з шинкою та сиром. Він описав, як у ранньому дитинстві займався хокеєм і зустрічався зі своїми друзями пізніше, щоб пограти у футбол (той, який ми знаємо як соккер). Але коли він подорослішав, у центрі уваги залишився лише хокей.

Дені розповів, що в ранньому підлітковому віці він шукав ширших можливостей для гри в хокей у Словенії, маленькій східноєвропейській країні. Туди він переїхав разом зі старшим на дев’ять років братом Дмитром та мамою Інною. Дмитро сам був гарним хокеїстом, а згодом став одним із найкращих тренерів Східної Європи з вдосконалення «скіллів». Дені з великим захопленням розповідає про свого брата, каже, як Дмитро жертвує своїми майбутніми цілями заради того, щоб тренувати молодшого брата.

«Мій брат міг би побудувати хороший бізнес у Києві, — каже Дені. – Він розумний хлопець. Але він вирішив тренувати мене. Він – моя найдорожча людина. Він дав мені все, що міг». Розповідаючи свого брата, Дені сказав, що він обожнює його, детально описав рівень лояльності до нього, родини та друзів, а також відданість трудовій етиці, яку Дені тепер щодня демонструє сам. Очікування Дмитра від Дені були на надзвичайно високими. Щоб отримати додатковий час на льоду щотижня, Дмитро організував тренування о 6:30 ранку, два дні на тиждень.

Брат створив умови, що Дені міг готуватися якнайкраще: зосередитися як на льоду, так і поза ним, без збоїв. Графік був таким: тренування на льоду – о 6:30 ранку; заняття в спортзалі – о 8:00; потім Дені спав, а Дмитро йшов на шість годин на будівництво; після того брати працювали на льоду, де відпрацьовували навички. Дмитро вимагав максимальної послідовності в роботі.

«Він завжди злий на мене, — каже Дені. – Одного разу я тренувався і не зміг взяти шайбу два рази з двох, то брат був просто лютий. Він сказав: «Ти це робиш щодня. Як ти не можеш взяти цю шайбу?» Та я заспокоївся. Втішав себе ти, що це не мій день. Дмитро сказав, що я докладаю небагато зусиль. Потім, коли ми годину працювали в спортзалі, стояла тиша. Смертельна тиша. Дмитро не сказав жодного слова, хоча я очікував, що він скаже: «Зроби це зараз!»

Брати Коржилецькі в мирні дні

Цією історією Дені чітко дає зрозуміти: він розуміє свого брата і чому брат був так розчарований ним. Тепер брат Дені Дмитро теж на передовій, ризикуючи життям за свою країну. Розвиток Дені та його відданість хокею завжди повністю підтримувалися всією родиною. Він описав, як його мати також переїхала до Словенії, щоб підтримати подальший розвиток сина. Він продовжує відчувати цю любов і підтримку сьогодні. Інна – це взірець мами. Вона захищає свого сина від повного розуміння поточної ситуації в Україні. Вона не розповідає Дені подробиць, але завжди допомагає фронту. Зараз Інна Коржилецька щодня підтримує передову продуктами та речами.

Я запитав Дені, яким було життя в Україні до його переїзду в США. Він розповів про свою дівчину та те, чим вони разом займалися в Києві. Вони проводили час з Танею в окремих красивих куточках міста, особливо в парку Тараса Шевченка, глибоко в серці «зеленого міста», як його називають місцеві жителі. Дені згадав, як гуляв парком, тримав свою дівчину за руку, дивився на блакитне небо, відчував запах кави в повітрі, просто любив своє місто.

«Літо — це гарна погода, — каже Дені. – У Києві багато дерев, кущів, у нас дуже красиво. Заможна частина Києва – то дорогі будівлі, магазини Gucci, Louis Vuitton. Також у нас є річка Дніпро. Київ розділений, два береги. Ми говоримо про «правий берег» і «лівий берег». Правий берег – старе, на півтори тисячі років, дійсно старе місто. А лівий берег – це нове».

Однак цей парк і рідне місто Коржилецького однієї миті опинилися в зоні бойових дій. Прибуття Дені в Амарілло стало наступним етапом на його шляху як хокеїста. Найперше я запитав хлопця: «Як він опанував англійську?»

«Вивчення англійської почалося, коли я переїхав до Словенії, — каже Дені. – Друзі допомагали мені зі словенською та англійською. Коли я приїхав до Словенії, на першому-другому місяці зламав руку. Саме тоді почав дивитися серіал «The Walking Dead і Peaky Blinders».

Також Дені розповів, як він вивчив словенську.

«Я просто грав у Fortnite зі своїми друзями», — сказав Дені.

Отже, жодних курсів грамотності Коржилецький не проходив. Англійську він вивчив через Netflix, а словенську – з допомогою Fortnite.

«Амарілло Вранґлерз» залучили Дені до свого складу в лютому 2022 року. Коржилецький сказав, що його радник в Україні рекомендував, що для того, аби досягти наступного рівня хокею, він повинен поїхати до Сполучених Штатів.

Свою першу гру Данило провів 4 лютого проти «Wichita Falls Warriors». Тоді Коржилецький зробив три результативні передачі. Вболівальники могли побачити його майстерність та особистість із самого початку. Дені продовжував сприяти успіхам команди протягом решти сезону. 7 голів, 11 результативних передач, загалом 18 очок лише за три коротких місяці.

За іронією долі, остання гра, яку Дені зіграв в Амарілло, була проти тих же «Ворріорз». У ній українець відзначився голом, результативною передачею і був визнаний найкориснішим гравцем матчу. Дені чітко ставить перед собою цілі. Він хоче грати в коледж-хокей, бо там зможе рости як гравець.

Я запитав Дені: «Як ти можеш зосередитися, тренуватися та грати в хокей з думками, що в твоїй країні війна?»

Коржилецький відповів:

«За миті до вкидання ти можеш просто стояти. І коли суддя не вкидає шайбу протягом кількох секунд, може з’явитися випадкова думка, яка може зіпсувати настрій на гру. Це я до чого? Мої думки про війну не можуть триматися в голові під час гри постійно. Намагаюся не пускати цих хвилювань і просто зосереджуюся на хокеї. Але повністю відмежуватися, звісно, неможливо».

Дені використовує розумові навички, яким його навчив брат, щоб залишатися зосередженим на тренуваннях та іграх, щоб емоційно пережити хвилювання та занепокоєння щодо своєї сім’ї та країни. Я згадав Дені про відчуття, які багато хто мав на початку загроз його країні. Люди вважали, що Україна протримається один-два дні.

«Сьогодні 50 днів», – відразу парирував Коржилецький.

Ця потужна заява дала зрозуміти, як війна постійно займає його думки. Я запитав Дені, чи було в нього якесь занепокоєння у зв’язку з можливим неминучим вторгненням росії в січні, коли він мав перебиратися до Сполучених Штатів. Він був категоричним: загрози для його країни почалися з 2014 року. Коржилецький був певен, що в січні ризик був не меншим, ніж це було протягом попередніх восьми років.

Коржилецький розповів про свої відчуття, коли почув про вторгнення.

«Я був немов у тумані, — говорить Дені. – Не дуже люблю згадувати ті миті. Це було як «бум».

Тут мова про типову реакцію людини, яка боїться втратити родину чи країну. Його опис запам’ятовування новин є типовим для жертви такої психічної травми: він не може згадати подробиць чи особливостей. У нього лише образи та емоції тих перших днів. Дені описав свої хвилювання, щоб обмежити вплив на хаос і жорстокість війни у ​​своїй країні.

«У нас є соціальні медіа в Україні, — сказав Дені. – Ви можете дивитися все, що хочете. Я не намагаюся дивитися багато новин, але й не хочу залишатися осторонь від усього цього. Я просто не можу бути в курсі всіх новин, тому намагаюся не читати всього».

Чого Данилові бракує найбільше, так це спілкування з родиною. У них з братом встановлений час для спілкування – о 4:00 ранку. Під час нещодавнього дзвінка Дені сказав Дмитру, як сумує за ним. Брат жартома відповів, що сумував за ним лише після його хороших ігор.

Ця вірність сім’ї та країні змушує Коржилецького відчувати провину за те, що зараз його немає. Дені сказав, що повернеться в Україну, до своєї родини, щоб воювати, якщо йому дозволять. Він навіть думав про те, що потрібно, щоб його провезли контрабандою. Але рідні дали зрозуміти, що повертатися додому зараз не треба.

«Якби я отримав зелене світло від моїх брата і батька, я б на 100 відсотків повернувся і воював», – стверджує Дені. – Я люблю свою країну, люблю своє місто. Я люблю Україну. Вона залишиться моїм улюбленим місцем до кінця моїх днів».

Хоча Коржилецький зараз не може повернутися додому, брат пояснив йому щось дуже важливе, сказавши Дені, що його боротьба — це хокей, і він повинен представляти свою країну на хокейному фронті. Навіть незважаючи на підтримку брата, він продовжує відчувати провину за те, що перебуває в безпеці в Сполучених Штатах.

«Мені так важко бути тут, їсти стейк з хлопцями, коли знаю, що мій брат споживає там консерви», – каже Дені.

Дмитро Коржилецький

Поки війна триває, життя близьких людей Коржилецького продовжується. Його дівчина бере активну участь у порятунку домашніх тварин, залишених сім’ями, які втекли від російського насильства. Його мати продовжує забезпечувати їжею та підтримувати тих, хто на передовій. Його бабуся, яка мешкає за Києвом, відмовляється виїжджати з цього району. Вона має змогу перебувати на вулиці лише дві години на тиждень, коли російський вогонь трохи вщухає.

Його батько та брат продовжують брати активну участь у бойових діях на передовій і ризикують життям за дім, людей, країну, яку вони люблять.

Після завершення сезону Північноамериканської хокейної ліги та через те, що Дені не може повернутися додому, він залишається в Огайо зі своїм дядьком. Вони роблять усе, що можуть, щоб підтримати свою країну.

Том Торторео, Presspass Sports