Журналістка австрійського видання Kurier Сільвана Штрідер поспілкувалася з нападником «Сокола» Сергієм Бабинцем і президентом ФХУ Георгієм Зубком та підготувала матеріал про те, як українці грають у хокей в умовах війни. Вашій увазі – переклад статті з австрійської на українську.
Раптом гравців на хокейній арені в Києві огортає темрява. Лунає сирена. Блекаут. Небезпека ракетно-бомбових ударів. Спортовці київського «Сокола» і херсонського «Дніпра» з провідної ліги України спускаються на ковзанах разом з тренерами, менеджером і суддями в одному бомбосховищі на 30 метрів нижче від поверхні льоду.
Гравці звільняються від ковзанів і шоломів, хтось наливає воду до чаю. «Ми сидимо в бункері на дерев’яних лавках, ображаємо росіян і сподіваємося, що сирена – це не приліт ракети. Тоді ми молимося, щоб ніхто не постраждав», – так описує хокейні вихідні в Україні через кілька днів через в інтерв’ю по Zoom професійний гравець Сергій Бабинець. Схоже в цьому сезоні траплялося не вперше. Іноді Сергій витрачав більше часу під льодом, ніж на ньому.
Під акомпанемент ракетних обстрілів і наземних боїв українці проклали шлях до проведення спортивних заходів улітку. Спочатку були національні чемпіонати з футболу. Потім відновився хокей. Однак більшість видів спорту дислокуються за кордоном. Хокей – єдиний зимовий вид спорту, який проводить регулярні змагання в Україні. Близько 150 зареєстрованих гравців-професіоналів розділені на шість замість торішніх восьми команд.
Бабинець звик до нового розпорядку. Після двох годин у бункері він знову виходить на лід, щоб закінчити матч. Це – знак життя для світу. Президент Володимир Зеленський у січні поділівся яскравими знімками в Instagram: фехтувальник у зруйнованій гімназії; лучник і гімнастка перед розбомбленими будинками; тренування з дзюдо і боксу посеред уламків і попелу. Бабинець применшує ситуацію: «Нормальне життя, є невеликі обмеження».
Пиво після гри
У столиці Києві, де народився Сергій Бабинець, електроенергію вимикали на близько шість годин щодня (на ту мить, коли відбувалася розмова – прим.). Поки є світло, треба встигнути приготували поїсти, випрали білизну і дати онлайн-інтерв’ю. Через масове бомбардування електроенергія зникає на весь день. Деякі ресторани, кафе та інші об’єкти працюють завдяки генераторам і забезпечують людей електроенергією для зарядки мобільних телефонів. В одному з відкритих барів Бабинець може попити пива після гри. У країні, де триває війна, ще є світське життя – лише до 10 вечора. Після цього діє комендантська година – до п’ятої ранку.
Після того, як у грудні Сергій провів свій 469-й гол у кар’єрі, він став найкращим бомбардиром в історії українського хокею. У минулому сезоні 35-річний хокеїст закінчував кар’єру через травму коліна. Потім почалася війна.
«В нас у країні майже не було гравців. Легіонери далі виступати не могли. Деякі спортовці та 75 відсотків молодих хокеїстів виїхали, щоб продовжити кар’єру за кордоном. Якась частина пішла на фронт», – каже Бабинець.
Понад 230 українських спортовців та тренерів загинули, захищаючи рідну землю чи як цивільні. Це вдвічі більше, ніж в австрійській лижній збірній. Бабинець не пішов до лав Збройних сил, але вирішив повернутися на лід. «Зараз я гравець і менеджер збірних України U18 і U20», – каже.
Він хоче, щоб у його країні якомога швидше настав мир. «Я не знаю, що буде завтра. Можливо, я візьму в руки зброю замість того, щоб тримати мою хокейну ключку».
Майбутнє спорту
Бабинець щоранку після тренування прямує в офіс Федерації хокею України в Києві. Серед іншого, там він поміж іншого допомагає молодим гравцям разом з матерями матерями, братами та сестрами влаштовуватися за кордоном. «Ми почали цю діяльність відразу після початку війни, підключили всі знайомства, клуби, асоціації та школи в Європі та Америці. Прохали: «Візьміть цього гравця, подбайте про цю сім’ю!» Організовували автобуси для виїздів, квитки, іноді допомагали матеріально, щоб облаштувати житло і побут. Ці діти – майбутнє нашого спорту».
В цьому процесі в безпечні місця вдалося відправили близько 1000 гравців, їх рідних, зокрема молодих спортсменок. Жінки можуть залишати країну будь-якої миті. 18-60-річним чоловікам з 24 лютого 2022 року перетин кордону дозволяється тільки за спеціальними документами, приміром: підтвердження навчання на денній формі за кордоном, як батько-одинак чи атлет зі спеціальним дозволом на міжнародні змагання. Таким правом скористався, скажімо, біатлоніст Дмитро Підручний. На початку війни він був у Національній гвардії, а через три місяці отримав звільнення від військової служби, щоб взяти участь у чемпіонаті світу в Обергофі. Там він здивував сенсаційним п’ятим місцем у спринті.
Президент Федерації хокею України Георгій Зубко теж допомагає гравцям із влаштуванням за кордоном. «Ми знаємо, що у нас є ціле покоління українців, яке не може грати в хокей, – каже він. – Сезон ми втратили, бо нові хлопці і дівчата не мають змоги займатися спортом. Наслідки отримаємо через десять років».
Ще одна проблема – фінансування національних збірних і чемпіонатів. Майже всі спонсори відпали. Спорт в Україні, за словами Зубка, зараз «на межі виживання».
Наразі можна лише приблизно оцінити інфраструктурні втрати українського спорту. За словами Зеленського, від початку війни зруйновано 343 спортивні об’єкти, зокрема п’ять хокейних ковзанок: донецьку «Дружбу», зали в Маріуполі та Мелітополі, льодовий палац у Сіверськодонецьку та льодову арену «Альтаїр» у Дружківці.
Бабинець відсвяткував на «Альтаїрі» здобуття сьомого в своїй кар’єрі титулу чемпіона України. В ніч на 2 січня росіяни вдарили ракетою в серце культової арени.
«Вони знищили важливу частину мого життя і мою історію», – каже Бабинець.
Сільвана Штрідер, Kurier
