Журналіст монреальського видання RDS Ерік Леблан поспілкувався з хокеїстами «Сокола» Сергієм Бабинцем та Володимиром Чердаком, а також зі спортивним директором ФХУ Юрієм Кириченком про те, як ми живемо і граємо в хокей під час війни. 7 березня побачив світ матеріал Еріка, переклад якого вам пропонуємо.

Коли ваш будинок зруйнований російськими бомбами, а ви ризикуєте загинути в автівці під час чергової атаки, можливість знову грати в хокей набуває абсолютно нового значення.

Бо так, навіть якщо війна в Україні триває вже більше року, у жовтні 2022-го професійний хокей відновив свою діяльність. Для українського народу це стало додатковим способом продемонструвати свою величезну стійкість.

«Це сигнал усім, що український спорт ще живий. Це доводить, що ми сильні і що нас дуже важко збити. Тому змога грати в хокей надає мені позитивних емоцій», – сказав Володимир Чердак в інтерв’ю RDS.ca.

Коли 24 лютого 2022 року почалася війна, Чердак виступав за хокейний клуб «Маріуполь», місто, яке було спустошене російською армією. Побоюючись гіршого, він з дружиною встиг покинути свою резиденцію, яка згодом потрапила під бомби.

«Іншого разу він їхав в машині з дружиною, і російський літак скинув бомбу, яка розірвалася зовсім поруч з ними. Пам’ятаю, він надіслав мені таке повідомлення: «Я щойно почав нове життя, тому що міг померти сьогодні», — розповів його одноклубник і друг Сергій Бабинець, який також брав участь в інтерв’ю.

На щастя, Бабинець не був настільки близький до смерті, але він проявив себе якнайкраще завдяки зв’язкам у хокейному світі. 35-річний старожил хокею за допомогою спорту допоміг сотням молодих українських хокеїстів знайти притулок за межами країни.

«На початку війни була ідея врятувати ціле покоління хокеїстів. Їм дозволили поїхати грати деінде: у Чехію, Польщу, Норвегію, Італію, Словаччину та Швейцарію. Родини приймали гравців з нашої країни. Близько 1000 людей виїхали з нашої країни через ці програми», – пояснив Бабинець, який допомагав Федерації хокею України у цьому великому проекті.

«Я отримував повідомлення від українських гравців із регіонів, які найбільше постраждали від російських ударів, які запитували мене, що робити. «Ми не можемо тут залишатися, ми помремо». Ми зробили все, щоб допомогти цим людям. Деякі ще грають у хокей, але вони, перш за все, в безпеці», – додав Бабинець, відзначивши внесок Юрія Кириченка, спортивного директора цієї Федерації, який також кілька разів виступав перекладачем під час інтерв’ю.

Через ці рятувальні операції Кириченко ніколи не зможе забути життя жінки та двох її хлопчиків, які жили в Краматорську. Кириченко кілька разів намагався переконати її залишити цей край, де відбувалися регулярні бомбардування.

«У день, коли вона вирішила піти, вона була на вокзалі, коли стався цей жахливий ракетний удар з боку росії (під час якого загинуло близько 60 мирних жителів). Ви не уявляєте, що я відчував. Я наполягав, щоб вона пішла. Слава Богу, вони залишилися живі і організували транспорт для евакуації їх родини та кількох інших громадян», – сказав Кириченко.

Важко керувати емоціями цього небажаного нового життя

В середині інтерв’ю лунають сигнали про російські атаки. Потім троє чоловіків отримують повідомлення, яке підтверджує все, через додаток, який вони мають на своїх мобільних телефонах. Перед нашим переляканим поглядом, який вони бачать на екрані, вони встигають намалювати посмішку.

«Ми вже звикли, це було тисячі разів… Це була інша історія, під час першого нападу, це було так страшно, справжній жах», — сказав Бабинець.

Неможливо уявити, які емоції переживають Чердак, Бабинець та інші українські професійні хокеїсти (українська ліга нараховує шість команд), коли змагаються на ковзанці київської арени.

«Не завжди легко ввібрати емоції, які нам доводиться переживати щодня, увібрати все це і потім вийти на лід. Це важко, адже люди гинуть щодня», – зазначив Чердак.

«Коли ми вийшли на лід у першій грі, ми дуже пишалися своєю країною та нашими співвітчизниками. Ми ще живі і ще граємо в хокей. Нас переповнюють емоції, але я не знаю, хто це може витримати, крім українців», – сказав Бабинець.

Безперечно, статус герів в Україні вже не у спортовців, а у тих, хто воює на фронті. Але хокеїсти розумно використовують свій майданчик.

«Ми організували дуже важливий захід. Під час матчу кожен гравець носив джерсі з позивним обраного ним уболівальника, який загинув під час цієї війни», – пояснив Бабинець, уточнивши, що ці светри будуть продані на аукціоні.

«Перед матчем ми дивилися відео про цих вболівальників, які втратили життя. Ми віддали шану тим, хто захищає нашу країну», – додав він.

Розірвана дружба з колишніми російськими одноклубниками

Якщо українці змушені змиритися з тим, що їх життя вже ніколи не буде таким, як раніше, це стосується і їхньої дружби з росіянами. Чердак і Бабинець грали в росії протягом своєї професійної кар’єри і мали російських одноклубників до початку війни.

«Нам неможливо говорити з росіянами, які тут грали, вони знають, що ми хороші люди. У всіх гравців є платформа, вони можуть писати повідомлення, щоб зупинити війну. Але ніхто з тих, хто тут грав, не грав… Так що друзів в Росії у нас більше немає», – сказав Бабинець.

«На щастя, у нас є друзі в Канаді, США та Європі. Ми знаємо, хто наші справжні друзі. Але раніше ми сприймали росію і білорусь як братів», – продовжив він.

«Я залишив у Росії лише двох друзів, бо вони проти війни», — сказав Чердак.

«На початку війни росіян, які грали в Україні, прохали розповісти про нас правду. Ми знаємо, що в росії кожен день йде пропаганда. Там говориться про те, що ми погані хлопці, що наша країна зла…», – наполягав на згадці Кириченко.

Їхній досвід дає їм аргументи торпедувати тих, хто наважиться стверджувати, що в росії спорт не пов’язаний з політикою.

«Владислав Третяк є президентом Федерації хокею росії і депутатом госдуми. Коли кажуть, що спорт – це не політика, це повна брехня», – підкреслив Кириченко.

«Я б хотів, щоб російські спортовці не могли займатися жодним видом спорту. Бо спорт – великий політичний інструмент для Росії, а також для путіна та його армії», – додав Бабинець.

Українці навпаки використовували спорт у позитивному ключі. Само собою зрозуміло, що його найбільшим бажанням залишається, щоб ця війна закінчилася назавжди.

«Коли почалася війна, моєю першою думкою було сказати собі: «Ми мертві, це буде кінець України». Я не бачив, як ми можемо виграти. Але через рік я вірю, що ми зможемо цього досягти», – сказав Бабинець, який завершив інтерв’ю подякою громадянам Канади за підтримку.

*Редакція дякує за допомогу в організації інтерв’ю монреальцеві Еліезеру Щербатову, який встановив контакт із Сергієм Бабинцем та Володимиром Чердаком (нагадаємо, що капітан збірної Ізраїлю Щербатов грав з Сергієм і Володимиром за «Маріуполь» – прим.).

Ерік Леблан, RDS.ca