Уродженець Донецька Гліб Арцатбанов повернувся в лоно українського хокею торік, після майже детективних перепетій, пов’язаних з бажанням розірвати стосунки з країною, з якої 24.02.2022 на нашу територію пішли російські танки. В цьому інтерв’ю хокеїст розповів, якими почуттями керувався, коли залишав білорусь, про внутрішню складову весняного чемпіонства в чеській Екстралізі U20 і сучасне «острівне» життя в Канаді. Але розпочали ми розмову з теми недавнього чемпіонату світу.

– Сумую, що не змогли фінішувати першими, – бере слово Гліб. – Маю до себе претензії в кожному з трьох матчів. Добре, що хлопці в поєдинках проти італійців (5:4 ОТ) і Хорватії (5:2) проявили характер і допомогли виграти матчі, які спочатку складалися не на нашу користь. Те саме було й у фінальному поєдинку проти словенців (3:5). Ми знову показали, що вміємо збиратися. Проблеми виникали через те, що не завжди притримувалися тренерського плану. Це стосується й мене. Від хорватів пропустив через те, що втратив пильність, стояв, «охороняв кукурудзу». А гол на початку третього періоду матчу зі словенцями – наслідок непорозуміння з оборонцями своєї команди.

– Лікар нашої збірної Андрій Купріян каже, що адаптацію до нового часового поясу, прилетівши з Канади в Словенію, ви перенесли важче, ніж інші північноамериканські легіонери…

– Справді так. У перші дні пристойно підскакував тиск. Лише в переддень старту чемпіонату світу нормально поспав. А до того просинався о третій-четвертій ночі і до світанку заснути вже не міг. Потім «вимикався» о восьмій вечора, ледь повернувся з тренування і повечеряв. Після того знову прокидався і засинав. Рваний сон не сприяє повноцінному відпочинку. Також вочевидь позначилися кліматичні відмінності гір у Канаді й у словенських Альпах. У Бледі загалом холодно, лише один день з дня нашого приїзду був дощ. А в нас, у Елберні – безкінечні зливи.

– Глібе, ви, мабуть, не будете заперечувати, що воротарі у хокеї – особлива каста. Вас завжди вабило це амплуа?

– Коли робив перші кроки в хокеї у рідному Донецьку, на «Лідері», завжди намагався захистити ворота, зіграти ззаду. Подальша історія – класична для більшості українських голкіперів: коли настала черга обирати амплуа, я відразу хотів отримати місце у воротах. За умови, що батьки були проти, хотіли, щоб я грав у полі. Але я був переконливий. Щодо особливостей налаштування на гру, то всі хокеїсти – люди забобонні. Я не виняток, хоча з цього сезону намагаюся ставитися до таких речей спокійніше. Мабуть, дорослішаю, починаю прибирати зайве з тієї рутини, яка є кожного ігрового дня. Підготувати своє тіло, свій мозок, свої очі до гри – свого роду мистецтво. Але такого, щоб залишати ключку, з якою провів невдалий матч, у смітнику, немає.

– Є воротар, на гру якого рівнялися чи рівняєтеся?

– Улюбленого голкіпера не було ніколи. Завжди, переглядаючи хокей, приділяв грі воротарів особливу увагу і намагався почерпнути щось корисне для себе. Якщо переходити на персоналії, то виділю Міхала Нойвірта, який як тренер позитивно вплинув на мій прогрес у празькій «Спарті».

– Минулого літа ви вже вдруге вирушили за океан. Вперше туди вирушили 15-річним, причому в команду з гучною назвою «Фінікс-джуніор Койотіс»…

– Точно не знаю, чи має ця команда, з якою грав у чемпіонаті U15 AAA, до клубу Національної хокейної ліги. Вочевидь що має, з огляду на те, що наш тренер Рей Вітні виступав за «Койотіс». Та й загалом Рей провів у НХЛ близько півтори тисячі матчів. У нас він був не лише тренером, а й скаутом. Інший наш тренер Майк ДеАнджеліс був водночас скаутом «Арізони». Зв’язок з усім відомими «койотами» простежувався, але не більше того. Для мене особисто то був гарний досвід. Спробував себе на іншому рівні. Може, залишився б у США й надалі, але навесні 2020-го виступи перервалися через пандемію Covid-19.

До того ж було дуже цікаво. Хокей там інший. Адже до Фінікса грав у звичних для нас умовах: починав у Донецьку, після початку війни в 2014-му наша сім’я перебралася спершу до Дніпра, а потім разом із клубом «Донбас» у Дружківку на Донеччині, а звідти – в Бровари на Київщину. Після того була білорусь. У ті часи ще не було повномасштабної війни, росія не нападала на нас з білоруської території і не бачив у переїзді в цю країну нічого поганого. А навесні 2019-го за сприяння знайомих тренерів з’їздив у Канаду на тижневий трай-аут. Попрацював там, на літо знову повернувся в Україну, де й отримав пропозицію відіграти сезон у США.

– Якими мотивами керувалися, коли після сезону за океаном знову поверталися у білорусь?

– Найважливіший фактор – у білорусі ігнорували пандемію і на відміну від інших країн продовжували проводити хокейні матчі за звичним графіком. Рівень хокею у білорусі був високим, протестів супроти самопроголошеного президента лукашенка ще не було. Чому мав не їхати?

– Коронавірус, якого в білорусі офіційно «не було», зачепив вашу команду «Мінські Зубри»?

– Сидів на карантині разів сім. Сам хворів один раз. А потім пішов на дводенний карантин після того, як захворів один хлопець, весь наш спецклас. Скористався паузою, щоб полетіти до Києва. Зрештою, серйозних наслідків хвороби не відчував і це головне.

– Білоруси мали щодо вас великі плани…

– …Але почалася повномасштабна війна і я вирішив більше справи з цією країною не мати. Не бачив сенсу знаходитися там, звідки на мою Батьківщину вирушали колони військової техніки. Про громадянство взагалі не могло бути мови.

– Позбутися залежності від білорусів вам вдалося, але не без пригод…

– У недавньому інтерв’ю спортивний директор Федерації хокею України Юрій Кириченко розповідав, з якими труднощами я зіткнувся. Мене не бажали відпускати. Але завдяки зусиллям ФХУ і безпосередньо її президента Георгія Зубка мені вдалося піти. Гарну спецоперацію вони провели, поки я знаходився в Празі. Перебуваючи в чеській столиці, тривалий час взагалі не був певен, що отримаю змогу знову грати в хокей професійно. Про повернення в білорусь не було мови бодай з огляду на те, що не знав, що на мене в цьому разі очікує. На той момент я вже не приховував і що не хочу повертатися, і що не підтримую дій режиму лукашенка. При односторонньому розторгненні контракту довелося б закінчити з хокеєм.

– Як у цій ситуації поводилися тренери, під керівництвом яких виступали в білорусі?

– Загалом усі мої знайомі в білорусі розуміли, що відбувається і не підтримували ні путіна, ні лукашенка. Мене як українця підтримали всі білоруси, з якими дружу і думка яких для мене важлива. Поіменно нікого називати не буду, щоб не створити людям проблем. Вистачає серед моїх білоруських знайомих і людей, які змушені покинути країну після того, як протести були придушені. Так, двоє моїх найкращих друзів зараз у Варшаві. Вони зазнали переслідувань за участь у протестах. Радий, що зараз вони і їх сім’ї в безпеці і що ми маємо змогу бачитися бодай іноді.

– Ви ж після отримання дозволу на виступи опинилися в празькій «Спарті». У молодіжній команді, але з гучною назвою…

– Пишаюся, що бодай на молодіжному рівні був частинкою «Спарти», команди, яка нещодавно відзначила 120-річний ювілей, з чим свій колишній клуб і вітаю. Так, заграв за пражан не відразу. Можливо, попервах не був достатньо підготовленим фізично і ментально. Все ж війна, хвилювання щодо виїзду з білорусі і нерозуміння, що буде з моїм контрактом відібрали багато емоцій і не дали змоги зосередитися на підготовці. Крім того, у «Спарті» величезна конкуренція. Протягом сезону тренери задіяли шістьох воротарів. Спочатку мені доводилося працювати і очікувати свого шансу. А коли його отримав, зробив усе, щоб не поступитися місцем у воротах.

– Ви стали одним із головних героїв серії плей-оф чеської Екстраліги U20, яка завершилася для «Спарти» здобуттям чемпіонства…

– Шанс мені випав невдовзі після того, як повернувся з молодіжного чемпіонату світу, на початку 2023 року. Трохи відпочив, перезавантажився, отримав гарні емоції від спілкування з хлопцями у лавах збірної. Повернувся в Прагу з новими силами і більшим бажанням щось приводити. Дуже мені пощастило, що в «Спарту» саме прийшов новий тренер воротарів Міхал Нойвірт, який провів 13 сезонів НХЛ і завершив кар’єру лише нещодавно. Праця з Міхалом сильно поліпшила мій моральний стан. Нойвірт завжди знаходить правильні слова для будь-яких ситуацій. Цей тренер спромігся завжди залишати мене на одному рівні, не давав падати духом чи почуватися самовпевнено. Дуже Міхалові за це вдячний. Так само багато допоміг мені в аспектах розвитку технічної бази Петер Прікрил, який теж готував воротарів у «Спарті». Та й загалом команда в нас була прекрасна. В плей-оф ми зіграли, на мій погляд, блискуче. Для нас була велика честь принести «Спарті» чемпіонство в Екстралізі U20 вперше за останніх 29 років.

– Ви згадали про торішній чемпіонат світу в дивізіоні 1В, який для молодіжної збірної України завершився другим місцем і невиходом в ешелон 1А. Ви теж грали рідше, ніж Савва Сердюк. Здавалося б, звідки тут взятися позитивним емоціям?

– Розумієте, тут збірна. В нашій команді завжди особлива атмосфера. Ми збираємося разом після тривалої паузи, отримуємо задоволення від того, що маємо змогу щодня спілкуватися, грати пліч-о-пліч. Так, в ідеалі хочеться максимального результату. Але сам факт, що перебуваєш у збірній, вже додає додаткових сил і енергії. Я отримав певний досвід. Може, не найкращий, а радше щасливий, десь отримав копняка під зад як заклик до дії, що пора брати себе в руки і виходити на звичний рівень. Занурюватися в деталі торішнього чемпіонату світу не хочеться. Можу сказати, що з Олександром Федоровим, тренером воротарів у збірній, ми відразу знайшли спільні мову, плідно працювали на благо одній меті й під час недавнього чемпіонату світу в Бледі. А гарні стосунки воротаря з тренером значать дуже багато, адже більша частина воротарської гри – ментальна. Тому в мене з усіма тренерами голкіперів завжди були дружні стосунки.

– Чеська школа воротарів завжди вважалася однією з найсильніших у світі. Ви це відчули?

– Не сказав би, що воротарів у Чехії готують якось по-особливому. Сучасний хокей радше передбачає спроможність людини адаптуватися до обставин і вимог гри. Я намагався і намагаюся брати від кожного тренера, з яким перетинаюся, максимум користі, виділити те, що підходить під мої антропометричні, технічні дані і фізичні кондиції. Слухаю, що мені пропонують і обираю оптимальний варіант через діалог. Звісно, під чеський хокей довелося підлаштовуватися. Він сильно відрізняється від північноамериканського.

– Після успішного сезону в Екстралізі U20 очікували отримати запрошення в національну збірну України для участі на чемпіонаті світу в дивізіоні 1В?

– Мене туди викликали. На жаль, не вдалося приїхати. Клубний сезон завершився за лічені дні до старту чемпіонату світу. Я був виснажений і не приніс би користі збірній.

– Чи була змога після успішного сезону в молодіжній команді залишитися і боротися за місце в головній «Спарті»?

– Сумнівно. Мені пропонували підписувати новий контракт. Проте найвірогідніше, я виступав би за фарм-клуб у Шанс-лізі, другій за силами у Чехії. З ростером і воротарською лінією основи «Спарти» на цю мить маю великі сумніви, що цьогоріч у мене був би шанс. Зараз голкіперами пражан є Якуб Коварж, котрий провів 13 сезонів у КХЛ, а також Йозеф Коженарж, молодший гравець, але який встиг зіграти 10 матчів у НХЛ. Залишатися номером три сенсу не бачив, тому вирішив перебиратися в Північну Америку і рухатися в бік NCAA.

– У студентську лігу пішли з прицілом на те, що хочете отримати освіту в США чи Канаді?

– Це також немаловажний фактор. Але водночас цей перехід має дати поштовх моїй хокейній кар’єрі. Якщо завдяки грі вдасться потрапити в якийсь університет, буде чудово. Проте основним фактором все ж був вік, який вже не дозволяє їхати в Хокейну лігу Онтаріо (ОХЛ), де виступає наш Ігнат Пазій. Іноземного воротаря-лімітника там ніхто тримати не буде. Тому ми й обрали BCHL, щоб отримати шанс подальшого розвитку в університетському хокеї.

– Задоволені стартом сезону за «Елберні Валлей Бульдоґз»?

– Довго звикав до канадського хокею. І, думаю, звикаю досі. Після Чехії мені довелося змінювати в своїй грі дуже багато. За час виступів у «Спарті» виробилися певні звички і патерни моєї гри, які не зовсім підходять під канадський малюнок. У Канаді треба грати трохи повільніше, менше рухатися. Там менший майданчик, люди мають менше простору, часу на роздуми менше як у польових гравців, так і в воротарів. Найперше довелося змінювати позиційний характер власних дій. Цей процес ще триває. Тому тренер «Бульдоґз» був не в захваті, що зараз знову відправився на європейський аеродром, на якому можна посадити «кукурудзяника». Однак я ще на початку клубного сезону позначив тренерам власні пріоритети, в які зокрема входив виступ за молодіжну збірну на чемпіонаті світу. Хотілося допомогти хлопцям вийти в дивізіон 1А. Тому був щасливий знаходитися в лавах збірної України. Виступати за країну – для мене завжди велика честь. Це неймовірні відчуття знаходитися в одній команді з такими потужними гравцями, наприклад, як Володимир Трошкін.

– Глібе, ви ставите перед собою в спорті якусь максимальну ціль?

– Усі хокеїсти намагаються тягнутися до найвищого рівня – Національної хокейної ліги. Не полишаю надії туди пробитися. А чи вийде? Наразі бачу шлях розвитку і буду його притримуватися.

– Вас ще щось поєднує з рідним Донецьком?

– Там залишилися бабуся, дехто з родичів. Але найперше, то рідне місце, в яке, вірю, з часом обов’язково повернуся. Повернуся в свій рідний український Донецьк.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ