Поки збірна Латвії боролася за путівку на Олімпійські ігри 2026 року в Мілані та Кортіні, український хокей вирішував скромніші завдання. Скориставшись можливістю, латвійське видання Delfi і його проект MVP запросив до розмови президента Федерації хокею України Георгія Зубка, щоб дізнатися, що означає керувати спортивною федерацією та організовувати змагання в умовах, коли поруч знаходяться терористи, які щодня обстрілюють та вбивають жителів твоєї країни.

Вашій увазі – переклад цього інтерв’ю.

Як би ви пояснили, що сьогодні представляє собою український хокей?

Сьогодні український хокей поділений на дві частини – перша це хокей в Україні, а друга – це тисячі дітей та партнерів, які допомагають нашому хокею за кордоном. З початку війни кілька тисяч дітей виїхали з України. Спочатку ми рятували їх від війни, а потім почали шукати можливості для них продовжувати займатися хокеєм. Тому хочу підкреслити величезну допомогу світу, включаючи Латвію. Латвія була однією з перших країн, яка прийняла у себе молодих українських хокеїстів. Пам’ятаю, як мені зателефонував мер Дауґавпілса [Андрей Елксніньш]. Ми ніколи не забудемо тих, хто був поруч з нами в найтемніші дні нашого життя. Великі зусилля для підтримки українського хокею доклав і [член правління Латвійської хокейної федерації (LHF)] Вієстурс Козіолс, який також є членом Ради Міжнародної федерації хокею (IIHF). Латвія – наш великий друг також на державному рівні.

Чи ви підраховували, скільки українських дітей і молодих хокеїстів переїхали до Латвії і скільки залишилися там жити?

Точну кількість назвати важко, оскільки триває міграція до інших країн, тому цифра постійно змінюється. Відомо, що на початку війни Латвія прийняла 121 особу з української хокейної родини, включаючи 74 дитини, забезпечивши їх проживанням, харчуванням і хокейними тренуваннями. ⁠Дауґавпілс прийняв 49 осіб (32 дітей), у Ризі та Резекне розмістили 57 осіб (35 дітей), а в Єкабпілсі – 15 осіб (дев’ять дітей). Незважаючи на все, цьогоріч український хокей показав найкращі результати за останні 22 роки. Трагедія, яка триває, стала частиною наших умов життя, але ми не можемо дозволити собі зосереджуватися лише на смутку і стражданнях.

Хотів би запитати, чи взагалі можна говорити про розвиток в таких умовах, чи зараз український хокей існує в режимі виживання?

Перший рік великої війни був роком виживання, але на другий рік я дуже обережно почав говорити про розвиток. І розвиток відбувається. Наведу приклад – на третьому році війни національна команда України вперше за останні 11 років брала участь у вирішальному етапі кваліфікаційного турніру на Олімпійські ігри, а українська збірна U18 в дивізіоні 1A у вирішальному матчі за місце в еліті програла Німеччині в овертаймі. Якби три роки тому хтось мені сказав, що ми будемо засмучені через поразку в овертаймі від німців, я б подумав, що ця людина божевільна. Також національна команда України вперше з 2017 року піднялася до дивізіону 1A чемпіонату світу, а наша жіноча збірна – до дивізіону 2B. Крім того, у центральних льодових аренах країни проводяться матчі національного чемпіонату.

Цьогоріч у січні в мене була зустріч з комісаром НХЛ [Гері Беттменом], що в будь-яких інших умовах, напевно, було б неможливим. Але сьогодні, завдяки нашим друзям у Північній Америці, наприклад, власнику престижного канадського хокейного журналу “The Hockey News” Ґрему Рустену та відомому коментатору Ґордону Міллеру, незважаючи на жахи, які переживає наша країна, ми можемо говорити про розвиток хокею.

У збірній є хокеїсти, які у перші місяці війни виконували військові обов’язки

Опишіть, в яких умовах відбуваються матчі чемпіонату України?

У 2022 році, коли я заявив, що національний чемпіонат відбудеться, навіть мої найвідданіші друзі не вірили, що це можливо. Ми щойно відбили російську атаку на Київ і пережили жахи в Бучі. У першому сезоні брали участь шість команд, не було жодного легіонера і жодного глядача, але сезон завершився з максимальною кількістю матчів у фіналі, де київський “Сокіл” виграв у другому овертаймі. Українська хокейна спільнота дуже пишається тим сезоном. У сезоні-2023/24 кількість команд залишилася незмінною, але вони стали фінансово краще забезпечені. Нам дозволили пускати глядачів на матчі. Ми також пережили важкі періоди блекаутів, які, звичайно, заважали проведенню чемпіонату, але не зупинили його. У цей час було кілька перенесених матчів, але жодного не було повністю відмінено.

З якими викликами зіткнулася національна команда України при підготовці до олімпійського кваліфікаційного турніру?

Коли я став президентом Федерації, моєю мрією стало повернення національної команди України до елітного дивізіону. Коли у лютому ми перемогли Польщу і Південну Корею у третьому раунді олімпійської кваліфікації, я сказав, що моя мрія не така вже й недосяжна. Від першого дня на посаді моя пріоритетна мета — національні команди. Вся система українського хокею, починаючи від дітей і закінчуючи національним чемпіонатом, будується заради національних команд. Тому, незважаючи на численні виклики, пов’язані з фінансуванням, національні команди отримали всі необхідні умови для підготовки до турнірів. Це допомагає хокеїстам потрапити до клубів, у яких вони можуть розвивати свою кар’єру. Один із гравців збірної [Артем Чолач] був обраний на драфті НХЛ у 2021 році (у 6-му раунді під загальним 190-м номером).

У перші дні війни Латвійська хокейна федерація намагалася зв’язатися з українськими колегами, але це було складно, оскільки президент Федерації захищав свою країну зі зброєю в руках. Розкажіть детальніше, як це відбувалося?

Це правда. 24 лютого 2022 року, у перший день великої війни, я прийшов до офісу Федерації і оголосив, що росія — ворог, який напав на мою країну. Я закликав людей довіряти тільки офіційним джерелам інформації та допомагати там, де кожен з нас може. Але вже наступного дня ми провели в дорогу наших жінок — маму, сестру та дружину, і разом з батьком пішли записуватися до Територіальної оборони Києва. Отримали зброю та завдання. Там я провів кілька місяців, а потім брав участь у деяких бойових операціях під Харковом. Повернувся до повноцінної роботи президента Федерації влітку. Ми діяли, як і мільйони українців, тому не вважаю, що мої дії — це якесь видатне досягнення. Ми не могли вчинити інакше, це було нормально в нашій ситуації. Тому ми не хизуємося цим, а просто мовчимо і продовжуємо працювати.

Наскільки український хокей постраждав безпосередньо від війни? Чи є сьогодні хокеїсти з України, які служать на фронті?

Навіть сьогодні в національній команді є хокеїсти, які у перші місяці війни виконували військові обов’язки. Багато людей з української хокейної родини зі зброєю в руках захищали нашу країну. На жаль, є й такі, кого вже немає серед нас. Ми організовували матчі пам’яті на честь цих спортовців, бо добре усвідомлюємо, що завдяки їм ми взагалі можемо сьогодні грати в хокей. З іншого боку, з початку війни я спостерігав небачене раніше бажання хокеїстів представляти національну команду. Одягти джерсі з тризубом на грудях — сьогодні особлива честь. Це унікальна можливість бути корисним своїй країні, яка сьогодні тоне у горі та крові. Водночас ми вдячні людям і народам, які співпереживають нашим бідам і допомагають.

Триває останній раунд очищення українського хокею від російського впливу

В нас у Латвії вплив “русского мира” на хокей був досить значним. Наскільки лояльною була українська хокейна спільнота до росії до її вторгнення і чи змінилася ситуація після початку війни?

Чудове питання. Так, це правда, що проросійські елементи були і залишаються в українському хокеї. Багато років утримувався вектор у напрямку російського хокею. Непропорційно будувалися арени на сході України та в Криму, у Континентальній хокейній лізі (КХЛ) грав донецький “Донбас”, національний чемпіонат був заповнений російськими легіонерами. Зрештою, керівництво Федерації хокею України очолювали проросійські чиновники. Останніми роками це почало змінюватися, і це була моя головна позиція — український хокей має бути українським. Ми також сьогодні проводимо остаточне очищення і звільнення від проросійських елементів. Триває останній раунд очищення українського хокею від російського впливу.

Уявімо, що цього або на початку наступного року війна закінчиться. Коли росію та білорусь можна буде знову допустити до участі, наприклад, у чемпіонаті світу з хокею?

Я не хочу робити такі прогнози, бо спершу має закінчитися війна. Поки триває напад на мирну країну, росія не має бути представлена на жодному рівні. У росії спорт є частиною глобальної пропаганди. Вони намагаються за допомогою спорту повернутися до цивілізованого світу, але наша позиція однозначна — поки по театрах, школах і пологових будинках летять ракети, росія має бути ізольованою від усіх процесів. Повернення буде непростим, але коли-небудь це, мабуть, стане можливим. Однак сьогодні Росія докладає величезних зусиль, щоб світ втомився від війни. Вона намагається обманути, залякати і підкупити — це класичні методи роботи російської федерації.

IIHF займала досить дивну позицію — причиною дискваліфікації названі ризики безпеки, а не вторгнення росії в Україну.

Знаєте, не хотів би оцінювати процедуру, яку обрали наші колеги. Для нас найважливіше те, що росія не бере участі в цих змаганнях. Впевнений, що ухвалені рішення юридично обґрунтовані. Наша позиція чітка — росію треба дискваліфікувати, бо вона вторглася в мирну європейську країну. Це абсурд.

Ще один абсурд полягає в тому, що росія цьогоріч піднялася на друге місце в рейтингу IIHF і наступного року може навіть піднятися на перше… Це стало можливим через те, що росії нараховуються рейтингові очки за третє місце на чемпіонаті світу 2021 року. Таким чином, росії зберігають місце на Олімпійських іграх 2026 року.

Звісно, це неправильно. росію треба виключити за всіма показниками, забравши всі рейтингові очки. Процес повернення на міжнародну арену одного дня має початися з самого низу. Наша позиція ґрунтується на болі через те, що росія робить з нашою країною. Тому погоджуюся, що нарахування рейтингових очок є ще одним абсурдом.

Криваві гроші щастя не приносять, але не всі здатні це зрозуміти

Ви не тільки хокейний функціонер, але і вболівальник хокею. Як вам на душі від того, що гравець з фотографією Владіміра Путіна в Instagram може обійти Вейна Ґрецкі та стати найкращим бомбардиром в історії НХЛ?

Це черговий абсурд, який викликає нерозуміння і злість…

Нещодавно я брав інтерв’ю у латвійського хокеїста Увіса Балінскіса, який цьогоріч виграв Кубок Стенлі з “Флоридою Пантерз”. Я запитав його про трьох російських хокеїстів у його команді, але він відповів, що на такі питання не відповідатиме, бо такою є позиція клубу. Як ви ставитеся до цього — чи справді бізнес важливіший за все?

Бачите, бізнес важливий доти, поки ракета не влучить у ваш будинок. Тому ми хочемо заздалегідь зрозуміти тих, для кого бізнес важливіший за все. Криваві гроші не приносять щастя, але не всі здатні це усвідомити. Люди живуть у своїх маленьких світах з їхніми повсякденними турботами і викликами, але треба зрозуміти, що поруч з нами живе жахливий терорист. Якщо його не зупинити і не нейтралізувати, завтра він може прийти і до вас. Ігнорувати цей факт, м’яко кажучи, нерозумно.

Одним із найбільших друзів України у світі хокею є легендарний чеський воротар Домінік Гашек. Про його активну роль ми багато чули, але, можливо, є ще люди з хокейної спільноти, яких варто було б згадати?

Так. Ми вже згадали в розмові Козіолса, Рустена, Міллера і Гашека, але хочу висловити вдячність також президенту IIHF Люку Тардіфу, членам ради IIHF Гейкі Г’єтанену і Рето Раффайнеру, головному тренеру “Unite Hockey Development” Ніколасу Філану, генеральному директору “The Odyssey Trust” Роберту Фіцпатріку, голові “The Odyssey Trust” Мартіну МакДауелу та директору з хокейних операцій “The Odyssey Trust” Стіву Торнтону. Їм хочу висловити найбільшу подяку.

Ви вже згадали свою мету чи мрію для українського хокею – це повернення національної команди до елітного дивізіону. А яка ваша мрія щодо України як країни?

Моя мрія – завершення війни. Це спільна мрія нашого народу. Дуже проста мрія, але водночас дуже важка й болюча. Але, завершуючи нашу розмову про хокей, хочу висловити своє захоплення Латвією як хокейною державою та її культурою фанатського руху. У Ризі ми відчули справжнє свято хокею. Для нас це чудова можливість вчитися у великої хокейної країни. Дякую вам за це. І дякую Латвії загалом за те, що вона була великим другом України.

Яніс Фрейманіс, Delfi