15-річний Гавриїл Сімчук дебютував за юнацьку збірну України (U18). І відразу відзначився закинутою шайбою. І нехай матч проти чеського «Берані» зі Зліна не носив офіційного статусу, але факт залишається фактом: Сімчук-наймолодший пішов по стопах свого знаменитого батька, який свого часу був багаторічним стражем воріт національної команди України, а нині є її тренером. А також брата Михайла, котрий у своїх 19 вже встиг дебютувати за головну команду країни. І нехай від юнацької до першої збірної ще довгий шлях, проте нинішнє запрошення в команду Олександра Бобкіна з перспективою зіграти на чемпіонаті світу в дивізіоні 1В є для Гавриїла особливими. В цьому інтерв’ю талановитий гравець розповів, як підтримував форму в умовах війни, як вперше зіграв з батьком і про мрію зіграти в одній команді з братом.

– Ми з Михайлом дізналися, що отримаємо виклики в збірні, ще за два тижні до зборів, тому, не маючи змоги грати і тренуватися на льоду, підтримували форму вдома, у нашому будинку за Києвом, – бере слово Гавриїл. – Вранці бігали кроси, а ввечері працювали в домашніх умовах. З огляду на це не скажу, що приїхав у збірну розтренованим. Важко було впродовж перши трьох-чотирьох днів на льоду. Але поступово вкотилися і нині вже готуємося в звичному ритмі.

– Наскільки несподіваним виявилося запрошення від Бобкіна з огляду на те, що за віком ви є одним із наймолодших гравців команди?

– Несподівано було, коли Олександр Васильович підійшов під час зборів у Палаці спорту в лютому. Я тоді тренувався зі збірною U16. Тренер сказав, що візьме на збори зі старшою командою перед чемпіонатом світу п’ятьох гравців 2006 року народження. Тоді вже розумів, що в число цих п’яти можу потрапити й я.

– Впродовж останніх трьох років у «Соколі», а віднедавна і в збірній U16 ви тренувалися в одного тренера – Андрія Савченка. Робота під керівництвом Бобкіна відрізняється?

– Так. В Олександра Васильовича ми більше акцентуємо увагу на єдиноборствах під бортами. Тактика відрізняється кардинально. Мені довелося перелаштовуватися. Впродовж першого тижня збору тренер ставив мене в одній трійці з Дем’яном Тиченком і Мишком Ковальчуком. Потім почав випробовувати інші варіанти. Загалом вдається знаходити спільну мову з усіма. І на льоду, і за його межами. Так, більшість хлопців старші, але ми біли знайомі ще до цих зборів. Лише з окремими познайомився після прибуття в Чехію.

– Новини з дому вибивають з колії?

– Це справді страшно. Ніхто не очікував такої агресії з боку Росії. Перший тиждень війни, коли ми ще були вдома, був найскладніший. Чули постійні вибули, гуркіт літаків. Дуже панікувала наша мама. Тато і ми з Мішею намагалися її і сестру Марію підтримувати. Хоча самим було непросто. Батько підтримував нас усіх, заспокоював, казав, що все налагодиться. Також постійно списувалися в групі з хлопцями з «Сокола». Всі хвилювалися, цікавилися, в кого як справи. Ці кілька тижнів сильно вибили з колії. Як у хокейному аспекті, так у суто життєвому.

Нині наша сім’я розділилася. Тато з Михайлом поїхали на збір національної збірної в Угорщину. Ми з мамою і Марією в Чехії. Хочу вірити, що після чемпіонатів світу ми знову будемо разом. Найліпше, щоб ми знову повернулися в мирну Україну. Але, мабуть, ніхто не спрогнозує, що буде через місяць. Тому наразі зосереджуюся на тому, щоб заслужити довіру тренера і потрапити в заявку на чемпіонат світу.

– Гавриїле, якщо я все правильно розумію, ви встигли трохи пожити в Росії?

– Так, але мало що пам’ятаю. Після мого народження наша сім’я рік жила в Москві, адже тато тоді виступав за ЦСКА. Потім ще два роки жив у Новосибірську. Знайомих з того періоду не залишилося зовсім. Взагалі мало що пам’ятаю. Малий ще був. Згадується хіба, коли мені було три роки, вперше став у Новосибірську на ковзани. Нас тоді тато вивів на залитий у дворі лід. Міша вже непогано катався, а мені було незвично. Поступово адаптувався і ми вже грали одне проти одного, били на маленькі ворота булліти.

– В Сімчуків чоловічого роду, здається, не було вибору, крім як грати в хокей.

– Мабуть, що так. Міша, за словами тата, взяв у руки ключку відразу після народження. Бігав з нею, в ковзанах і якійсь хокейній формі, ще коли не вмів кататися. Я відчув себе хокеїстом трохи пізніше. Але захопився сильно. До слова, батька у грі теж ще трохи побачив. То було році в 2012-2013-му, коли тато повернувся в «Сокіл».

– Що Михайло, що ви граєте в нападі, любите забивати і робите це зі смаком. А в дитинстві не було бажання піти по стопах батька і стати воротарем?

– Напевно, ні. Мені завжди подобалося атакувати, грати в комбінаційний хокей. Подобається і забивати самому, і віддавати.

2013-й. Брати Сімчуки з сестричкою Марією

– Ваш батько нині окрім посади тренера в збірній є асистентом наставника в «Соколі», а паралельно очолює школу легендарного київського клубу. Група 2006 року народження в цій школі вважалася найперспективнішою…

– Шкода, що через війну ми розділилися, роз’їхалися по багатьох країнах. У Чехію, крім мене, наразі перебрався лише Андрій Шматков. Інші хлопці нині живуть у Швейцарії, Латвії, Румунії, Угорщині, Нідерландах, Польщі, Швеції, а Данило Береза взагалі виїхав у Канаду. В «Соколі» в нас була гарна команда. Ми з хлопцями тренувалися і виступали разом під керівництвом Андрія Савченка більше трьох років. Та й у школі теж навчалися в одному класі. Фактично, були разом 24/7, здійснили сотні поїздок. По Україні ми були майже непереможними. В чемпіонаті Білорусі було складніше, там вища конкуренція. Ми посідали четверте-п’яте місця, але поступово додавали. Сподіваюся, в нас ще буде змога зіграти разом.

– Не помилюся, якщо скажу, що ще більше ви хочете зіграти в одній команді з братом.

– Безперечно. Ми про це постійно говоримо. З самого дитинства мріяли, що будемо виступати разом за збірну чи якийсь клуб. Буде класно, якщо це врешті станеться.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ