Вже зовсім скоро ці дівчата вийдуть на лід в Загребі, аби вчергове поборотись за медалі чемпіонату світу та вивести команду до вищого дивізіону. Готуючись, сестри Аліпови привідкрили завісу своєї карʼєри та жіночого хокею в Україні в цілому: як перейти з артистичного плавання в хокей, із четвертої ланки стати одними із найкращих гравчинь, взяти «золото» в Кейптауні, повернутись в Київ після результативного сезону в Швейцарії та вкотре готуватись до фіналу ЧУ між Києвом й Харковом. І все це для того, аби сказати, що справді робимо все для популяризації жіночого хокею в Україні

«Ми майстри спорту з артистичного плавання». Про перший спорт та перехід в хокей

В спорті ми з другого класу. В нас спочатку відвели на плавання, потім хотіли віддати в спортивну школу, а мама була проти, бо треба було перестрибувати через пʼятий клас. Десь тоді наша плавальна карʼєра і закінчилась, або ж тільки починалась наступна (сміється). Річ в тім, що в татового однокласника дружина була тренером з артистичного плавання, вона й переманила до себе, тому вже з 4 класу ми стали синхроністками.

Загалом ми дещо пізно потрапили в цей спорт, бо інші займались значно довше. До 6 класу ми тренувались непрофесійно, а з шостого класу перейшли до олімпійського коледжу Івана Піддубного і там вчились вже до закінчення. Кожного дня на 7 ранку їздили на тренування, потім школа, а після на наступне тренування. Тому у спорті ми з дитинства, тепер лише вода замерзла (сміються).

Виходить, що коли перейшли до коледжу, то почали займатись артистичним плаванням професійно, брали участь і в чемпіонатах України. Взагалі ми майстри спорту з артистичного плавання. Після цього, думаю, у нас більше не було перспектив у цьому виді спорту, тому далі займатись не було сенсу. Ми поступили до університету і наприкінці літа в серпні тато забирав нас з метро і каже: «В мене дві новини: мені запропонували тренувати жіночу команду». І другим було те, що він запропонував нам спробувати. Я одразу сказала, що так, оскільки з дитинства дивились ігри тата, а Елізабет зразу сказала, що ні. Не знаю чого, мабуть, забоялась.

Ліза каже, що спробувала лише через те, що Елен пішла. « А тепер мене неможливо з льодової забрати (сміється)».

Юлія Добровольська про створення «Україночки» та прихід в команду Аліпових. «Нам сказали, що в головного тренера є дві дочки-синхроністки. На одному з тренувань Євген Леонідович каже, що вони прийдуть, ми одразу подумали, що зараз прийдуть дві, 180 зросту мінімум»

Вперше команда вийшла на лід 8 березня 2015 року. На той момент професійні хокеїсти Тарас Бега, Антон Росляков, памʼятаю їх, проте були й інші, почали збирати команду. Туди прийшла сестра Сергія Бабинця, Надія Бобожко, Юлія Артем’єва, також Марина Удовиченко та Наталія Романенко, мами хокеїстів, ну і покликали мене. Ще були дівчата, які на той момент вже стояли на ковзанах, наприклад, Віка Ткаченко, яка зараз перший воротар нашої збірної.

Ми зібрались і почали тренуватись. 8 березня зіграли свій перший офіційний матч проти аматорів, а потім всі зрозуміли, що це дійсно цікаво і почали збирати повноцінну команду. Ми вже відкололись від Антона і Тараса й почали працювати жіночим колективом. Так і створили «Україночку».

Потім у нас був тур по Кременчуку, Харкову та Дніпру. Там ми допомогли зібратись «Пантерам», «Дніпровським Білкам» та «Лавині». Тоді й вирішили зіграти перший чемпіонат. Проте тренера у нас досі не було і Юлія Артем’єва запропонувала Євгену Леонідовичу Аліпову очолити команду. Він не одразу погодився.

Коли нам розказали про нового тренера, нам також розповіли, що в нього є дві дочки-близнючки, які раніше займались синхронним плаванням. А в нас на той момент невеликий, але колектив все-таки був. А на одному з тренувань Євген Леонідович каже, що прийдуть мої дочки. А ми одразу подумали, що зараз прийдуть дві, 180 зросту мінімум. Ми тоді сиділи на вулиці перед тренуванням і дивимось, йдуть: метр з хвостиком, однаково вдягнуті і з одної ноги. Ми стоїмо і говоримо між собою, що оце ось синхроністки?..»

Елізабет згадує, що це було найгірше тренування. Тоді тато тільки дав дівчатам шоломи, наколінники, якісь краги та ключки. «І ковзани, ще раніше тато купив нам ковзани, правда на два розміри більші, щоб ще мама могла їх взувати. Ми вийшли покатались по колу, вийшло наче непогано, але все ж за відчуттями це було жахливо. Хоча перше тренування пройшло і зараз я навіть не памʼятаю, аби хоч раз після відмовилась піти».

Елен про перший матч: «У першому матчі я вийшла, покаталась біля борта і сказала, аби більше мене не випускали»

В нас було перше тренування, а на наступному тижні був наш перший матч. Ми взагалі не знали правил, не знаю як так вийшло, хоч з дитинства ходили до тата на хокей. Хтось кричав на суддів, то ми разом з ними (сміється).

Коли нас вперше випустили на лід, то за нас ще грали хлопці 99 року з «Крижинки». Вони одразу запитали в якому граю амплуа, а я казала, що не знаю. Вони вирішили поставити в захист. От як я вийшла в першому матчі, покаталась біля борта і все. Тепер я почала говорити, що більше на лід не вийду, що не пускай нас, бо ми більше не підемо. Але зараз вже все змінилось кардинально.

Перший рік, коли ми тренувались вже з дівчатами, то ще не було чемпіонату. Та і тренування у нас колись були, колись ні. Потім, після цього туру «Україночки» містами України, ми зіграли свій перший матч лише між дівчатами. Це була товариська гра проти «Дніпровських білок» в Палаці спорту в Києві і лише на наступний рік був перший жіночий чемпіонат України.

«Коли вже було відомо, що перший збір відбудеться, то і відчуття стали інші, все ж тоді ми починали розуміти, що захищатимемо честь країни на чемпіонаті світу»

Першими нашими офіційними змаганнями була кваліфікація в Кейптауні, проте до цього у нас було 3-4 збори. Перші були в Богуславі, тоді у вересні в нас було два тижні максимально складних тренувань.

Якими були виклики до збірної? Якщо чесно, не памʼятаю. Всі ми знали, що планується створення збірної, яка поїде на чемпіонат світу і поки все. А потім, коли вже це підтвердили офіційно, то пам’ятаю, що створили групу у вайбері, нас всіх туди додали і написали, що заплановані збори, де братиме участь такий склад і такий тренерський штаб.

Взагалі ця вся історія тривала дуже довго, бо ніхто толком не міг сказати чи буде жіноча збірна в Україні, чи ні, але коли вже було відомо все про перший збір, то і відчуття стали інші, все ж тоді ми починали розуміти, що захищатимемо честь країни на чемпіонаті світу.

Наші збори – це цікаві історії просто одна на одній. Все почалось із розселення, коли нам сказали, що ми не будемо жити так як хочемо. Тренерському штабу було важливо, аби ми стали однією командою, а не окремо Київ, окремо Харків і окремо Дніпро, як власне ми б і розселились, якби могли обирати. В когось починались істерики, дівчата навіть не приходили ночувати.

Нас з Елен спочатку теж поселили окремо, а найбільшою проблемою було те, що всі речі в нас були спільні. Чого нам було купувати двічі, якщо можна один раз (сміється). Ми й звикли так, бо ж і жили завжди і всюди разом. А тут вперше окремо, правда не на довго.

Юля згадує, що перший збір пройшов дуже напружено: «Ми дуже і дуже багато працювали, практично не мали часу відпочити і практично нічого не їли, бо харчування тоді було поганим. Розклад тоді у нас був насиченим: зарядка, сніданок, розминка, лід, потім їхали на обід та відпочинок, далі тренування на землі і закінчувалось все льодом. І так щодня два тижні. Правда у нас був один вихідний у неділю, тоді ми мали тімбілдінг: нас розділили на команди, дали ватман, де ми мали намалювати щось для представлення команди, мотали ключку на швидкість, перетягували канат. А з цим весело було, коли разом поставили наших воротарок і нам треба було їх перетягнути».

Ще одна цікава історія зі зборів це те, що одного разу ми підібрали маленьке кошеня і з нами на зборах жив котик.

«Маша сидить і починає плакати, дзвонить татові і каже, аби віз їй речі, бо вона все-таки попала і забирати її не треба». Про склад збірної та стосунки в команді

Зараз вже цього немає, а колись ми з дівчатами конфліктували буквально постійно. І байдуже, зустрінемось ми в чемпіонаті України, на зборах чи на самому чемпіонаті світу, завжди все було однаково. Памʼятаю, що в нас деякий час навіть роздягальня була поділена на дві частини: одна була для Києва, інша для Харкова. І був Дніпро, який добре спілкувався з обома. І на третьому зборі все дійшло до того, що нам викликали психолога, аби згуртувати команду, проте йому не дуже вийшло це зробити.

Фінальний наш збір був у Броварах. Елен згадує, що Ліза тоді була під питанням, чи буде їхати на чемпіонат світу. «Вадим Валерійович Радченко, на той час головний тренер збірної, не так часто ставив нас до основного складу, ми завжди пасли задніх. Там був вибір між чотирма людьми, до речі двоє із яких зараз у збірній».

Передостанній день, а у нас була фотосесія, запросили візажистів та стилістів, всіх накрутили, нафарбували. Звісно, комусь щось не сподобалось, тому робили все знову, а хтось взагалі тоді вирішив зробити все сам (сміється). Поїхали на лід, всім зробили портрети, тренувальні фото і командне фото. Взагалі можна сказати, що це було щось типу відкритого тренування. І саме після нього нам мали сказати вердикт. Ліза згадує, що переживали тоді всі, окрім неї. Тоді як Елен трясло від страху, коли зайшов тренер, бо вона дуже хотіла, аби сестра поїхала.

«О, це я дуже добре памʼятаю цей день, –  бере слово Юля. –  Я дружу з Машою Громовою, ми заходимо в роздягальню, я дивлюсь, а Маша вже речі зібрала і подзвонила татові коли її забирати. Заходить тренер і каже: «Я розумію, що це важко і неприємно, але сьогодні додому поїде, – і робить паузу, ніби сам не міг сказати, – Марина Криворучко». А Маша сидить і починає плакати, дзвонить татові і каже, аби віз їй речі, бо вона все-таки попала і забирати її не треба.

«А я, –  каже Ліза, –  якось не переживала, чи попаду, бо коли ми займались синхронним плаванням і тренер теж то ставив мене до складу, то ні. Бо то треба поставити одну, бо їй треба майстра спорту отримати, то іншу за інших причин. Тому я звикла, що я можу не поїхати. Ну, не візьмуть, то не візьмуть. Піду далі і продовжу тренуватись в тата».

Елен каже, що у в синхронному плаванні часто ставались подібні історії і  тому деяких дівчат ставили рідше. Або ж інший варіант, коли дівчат з молодшої команди ставили в першу, аби вони виконали норматив майстра спорту, а старших, ставили до молодших, аби ми просто не пропускали змагання.

«Ми стояли зі сторони, звідки тече вода, значить займемо перше місце». Про перше офіційне змагання

Прийшов час і наших перших офіційних змагань. Кейптаун, кваліфікація. Взагалі це було дуже неочікувано, що в Кейптані може бути хокей, ще й жіночий.

А це цікаво було, що якщо в нас вода стікає ліворуч, то там вправо і коли ми виходили на відкриття чемпіонату, там оргкомітет вже розставив команди. Наші вболівальники тоді сказали, що ми стояли зі сторони, звідки тече вода, значить займемо перше місце. Я не знаю як так вийшло, але дійсно ми тоді взяли золото.

Ну ми тоді зіграли лише одну гру, тому можемо сказати, що свій перший чемпіонат світу ми відпочивали, це, мабуть, неправильно так говорити, але вийшло якось так.

Виходить, що Бельгія була нашим основним суперником і саме між нами вирішувалось, хто вийде далі. Ми подивились їхні попередні матчі і тренер прийняв рішення, що гратимемо двома ланками. Так ось, провели збір нашої ланки, заходить тренер з планшетом і каже: «Я взяв планшет, але не розумію для чого, бо ви сьогодні швидше всього грати не будете, бо в нас такий склад і така тактика». Тоді питає чи треба нам щось намалювати і наша ланка так й сказала, що знаємо як лавка виглядає і нам малювати цього не треба (сміється).

Про матчі згадує Юля Добровольська: «Ми вже зіграли три гри, а з Бельгією, як дівчата сказали, грали в дві ланки. А для розуміння, це той випадок коли ти тільки сідаєш на лавку, а гравець, якого ти маєш міняти вже сам їде на зміну і ти толком віддихатись не встигаєш. А в Африці ще було дуже волого та дуже жарко. На початок матчу ми виходили як зазвичай, першим слоєм одягу було термо, після першого періоду воно вже знімалось і вдягалась футболка, після другого ми знімали вже її і грали в топі. Якби була можливість зняти ще й нагрудник, то зняли б і його.

А на наступний день після цього матчу у нас гра з Гонгконгом, вони були дуже швидкі, а ми дуже втомлені. Взагалі ця гра вже нічого не вирішувала, але перед нами стояло завдання грати, тому ми грали до останнього.

…Памʼятаю, що я сиджу на лавці і розумію, що вже не можу. А в нас ланки були зелені, червоні, чорні та сині. От Аліпови були в синій».

Закінчився перший період, ми в роздягальні і ті, хто відіграв всі ігри сидять і не можуть. А ми, «сині» сидимо і кричимо, мов «давайте ще, граємо швидше, давайте, давайте» і заходить Радченко: «Дівчатка, знаєте, що я вам сьогодні скажу, «синенькі» мені сьогодні подобаються більше, вони молодці». І я кажу, ну так, звісно, ми ж відпочивали до цього всі ігри.

Коли я почула: «Аліпови, виходьте», одразу почало трусити, ти не розумієш, що відбувається, чемпіонат світу, тебе випускають грати. Ви виходите на цих всіх емоціях і єдине про ми що думали – це бажання грати. Тоді ми їх виграли.

Це була наша перемога, вийшли в другий дивізіон, третього ще не було навіть, він зʼявився лише з попереднього сезону. Так, спочатку там було лише 5 команд, тому це була кваліфікація. Наступного сезону ми вийшли в 2В, де грали в Ісландії. За результатами того чемпіонату світу команда, яка зайняла останнє місце мала вилетіти знову в кваліфікацію. Проте, оскільки додались ще країни, то вирішили створити третій дивізіон і його поділити вже на дві групи. Ми виступаємо в групі А, бо по рейтингу ми вище. Цього року у групі В виступає Ізраїль, Боснія і Герцоговина, Естонія, Сінгапур та Таїланд.

«Найбільша проблема була в тому, що ми не знали чи встигнуть приїхати наші речі до першого матчу, бо до нього було лише 2 дні». Чемпіонат світу в Ісландії

Ми думали, що ми на ЧС в Ісландії закріпимось в дивізіоні 2В, проте упустили все, що можна упустити. Там все навіть почалось з пригод. По дорозі ми загубили 11 баулів. Команду в дорозі розділили: одні летіли через Берлін, а інші через Гельсінкі. Ще на стійці реєстрації у Діани Ковтун відбувся якийсь конфуз з баулом, його не могли зареєструвати, ми ще жартували, що «ой, Діана, твій баул не приїде і що ти будеш робити». Дожартувались…

Прилітаємо дивимось в ілюмінатор і кажемо Діані, що твій баул прилетів, все добре. Виходимо в Рейкʼявіку і приїжджаємо до решти дівчат і вони кажуть, що в них немає 11 баулів. Двох гравців і девʼятьох командних, там де ключки, медикаменти, частина воротарської форми. Словом, дуже багато чого не вистачило.

Зустрівшись з дівчатами і дізнавшись про речі ми почали вантажитись в автобус в Рейкʼявіку, аби добратись до локації ЧС, а це було сусіднє місто. Проблемою було те, що заду в автобусі величезна діра, на вулиці заметіль, їхати нам близько 500 кілометрів. Вони вже звикли до такої погоди, а нам було дуже страшно, водій жене по дорозі, лобове скло постійно чиститься, але сніг летить далі, ми двічі ледь в кювет не вилетіли. Я сиджу в шапці, двох капюшонах біля тої діри, проте мене все одно встигло продути і заробила бронхіт. А ліків ж немає, все в баулі. Памʼятаю, що на перше тренування ще вийшла нормально, а на гру виходжу і розумію, що дуже дивний кашель починається, мені кажуть, що все буде добре, а я вже відчуваю, що тут щось не те.

Елен згадує як вийшли на перше тренування: «Ми вийшли і нам дали ключки, які були в Ісландії. Комусь якусь надто довгу, комусь коротку, комусь ще щось. Воротарки вийшли без бліна і ловушки. Ми буквально вийшли на тренування в тому, що змогли назбирати. Але це була ще не найбільша проблема. Найбільша проблема була в тому, що ми не знали чи встигнуть приїхати наші речі до першого матчу, бо до нього було лише 2 дні».

Ми розуміли, що потрібно тоді ці ключки нам купувати, а на всю Ісландію є тільки 11, буквально, на всю країну лише 11 ключок. Ми купили тоді їх і роздали першій ланці. Зрозуміло, що в команді почалась ця історія, мовляв, чому їй купили, а мені ні, чому їй дали, а мені ні. Елен знала одразу, що нову їй не дадуть, тому обирала з того, що є, хоч більш-менш (сміється).

Ми тоді не змогли здолати жодного суперника. Хоча, наприклад, з Хорватією і Туреччиною були можливості перемогти. З Туреччиною ми перейшли до овертайму, а хорваткам поступились лише в булітній серії. Хоча якби ці два матчі забрали, змогли б закріпитись в дивізіоні, але, на жаль, не склалось і ми повернулись грати туди, звідки й стартували.

Не шукаємо зараз жодних виправдань, але думаю, що точно вплинув цей факт, що наші речі не приїхали і що грати нам довелось не своїми ключками.

«Ми пішли на колесо огляду, вийдемо, поцілуємо землю і ви точно виграєте». Перша перемога «Україночки» на чемпіонаті України

Після Кейптауну ми грали чемпіонат України, який закінчився традиційним фіналом Києва та Харкова і забрали тоді свої золоті медалі. Фінал був у Харкові, ми поїхали і там стали першими. Це був дебютний чемпіонат, де ми стали першими і поки що єдиний. Поки що (сміється).

У нас тоді була серія до двох перемог. Я памʼятаю як до нас ще приїхали наші дівчата, які вже не грали, але приїхали нас підтримати і сказали: «Ми пішли на колесо огляду, вийдемо, поцілуємо землю і ви точно виграєте». Що сказати, було важко, перший матч ми виграли, а другий програли по булітах. В серії 1-1, грати до двох перемог. А третій вже так, закінчився на нашу користь, нервово було тоді.

Цікавіше було в наступному сезоні, коли ми прилетіли з Ісландії, це якраз починався ковід. Мама Лізі тоді подзвонила і сказала, аби та вдягнула маску і сильно не кашляла, аби її не посадили на карантин, бо така епідемія починається. Ну і зрозуміло, що сезон ми не дограли, але хоч Ліза з нами нормально повернулась (сміється).

В період коронавірусу в жовтні 2020 року відновився чемпіонат України серед чоловіків, але в нас було все значно цікавіше, перед зборами ми зіграли свій чемпіонат, який тривав три дні. Брало участь три команди: «Україночка», «Пантери» та «Дніпровські білки», тому всі були при медалях. І знову все по класичному сценарію: матч за перше місце проти «Пантер», але тоді ми вже програли.

Цього року вкотре історія з харківʼянками продовжується. Поки що попередній тур закінчився не на нашу користь. Маємо віддати належне суперницям. Проте це ще не кінець, наступний зіграємо по приїзду з чемпіонату світу й там так просто перемогу не віддамо.

 «Ми тоді своєю малесенькою компанією збирались і щовечора дивились «Кріпосну». Це був наш ритуал і маленька традиція».  Перші постковідні змагання

По-моєму, саме після останнього чемпіонату тата призначили тренером жіночої збірної. Звісно, нам стало дещо легше, але не тому, що ми мали якісь особливі умови, ні, просто можна було себе почувати більш розкуто, а погодьтесь, що це дуже важливо, аби почувати себе впевнено на льоду.

Ще одна проблема була в тому, що на збори ми збирались, але міжнародної змагальної практики не мали два сезони. Спочатку був ковід, чемпіонат світу 2020 повинен був бути, але його скасували, тому у нас просто був тренувальний збір, аби ми не втрачали форму і побули в колективі та загалом побачили, хто після корони залишився в хокеї взагалі.

Наш улюблений спогад із тих перших зборів, мабуть, це те, що можна було йти прямо в тапочках до арени, бо жили ми в готелі поруч. Але і обмеження були дуже серйозні: на вулицю виходити не можна, бо ковід, аби ніхто не підійшов і не заразив, в номери один до одного теж було краще не ходити, особливо великими групами, аби зменшити кількість контактів. Ми тоді своєю малесенькою компанією збирались і щовечора дивились «Кріпосну». Це був наш ритуал і маленька традиція. Нам приносили вечерю, ми їли і дивились серіал. А так все як і всюди в той час: тести на ковід, постійно носити маску…

Першим змаганням після початку пандемії був турнір в Литві в грудні 2021 року. Тоді нам сказали, що в нас точно буде чемпіонат світу в 2022 році і аби увійти в змагальний ритм, ми поїхали на турнір.

Тоді у нас значно омолодився, почали більше запрошувати молодих гравчинь і найстаршими вже стали ми (сміється). На майже, ще Таня Ткаченко була найдосвідченішою гравчинею, а далі так, ми. Ті перші збори знову ж таки пройшли в досить напруженій атмосфері. Думаю, це досить типово, нові дівчата лише вливаються в колектив, всі один до одного придивляються і намагаються зрозуміти. Ті, хто був зі «старших», вже байдуже з якого міста, ми точно вже були командою, а всі новенькі не дуже розуміли спочатку нас, та і ми не знали як поводитимуть себе вони, тут вже придивлятись треба було.

Плюс в перший день зборів нам робили тести на корону і Дарину Рожок забрали і позитивним, вона навіть на лід не встигла вийти. А ми продовжили робити тести постійно і тренуватись під наглядом лікаря.

Це було перше змагання за довгий час, тому очікувань як таких не було. У нас було два суперники – Литва та Естонія. Зіграли три матчі: в перший день товариський з Литвою, наступного з ними ж офіційний і завершили змагання матчем проти Естонії. Першу гру тоді ми виграли з різницею в одну шайбу, а другу їм вже програли, та і Естонії тоді поступились теж…

«Татові фанати знаходили наші контакти, писали, цікавились, пропонували допомогу. А він грав там більше 20 років тому, вони досі памʼятають». Про початок повномасштабного вторгнення

Всі дівчата розʼїхались і як зібратись разом було дуже серйозною проблемою. Хто куди виїхав, чи мав з собою форму та чи взагалі команда поїде на чемпіонат. Ми тоді так і не поїхали, нас не змогли зібрати. Звісно, що ніхто тоді не думав про форму, це було далеко не основним, тому її ні в кого не було, спочатку ніхто й не тренувався, бо шукали будь-яке безпечне місце, а не те, де можна було грати в хокей.

24 лютого ми були в Києві і, як і завжди, збирались о 5 ранку на тренування. Прокинулись, зібрались, випили чаю, а татові подзвонив один з хлопців, який мав бути на тренуванні,  і каже, що щось тут щось стріляє, вертольоти літають, йому страшно і на тренування він не піде. А я тоді питаю чи йдемо ми (сміється). Потім ще декілька дзвінків від друзів і ми вже все зрозуміли… Очевидно, що на тренування вже ніхто не їхав, а вирішували що зараз зробити краще для нашої безпеки. Так ми ще два тижні були в Україні, а далі виїхали в Чехію

У нас тато грав 7 чи 8 років в Чехії, ми ж теж там народились. І у тому місті, де ми народились батьків там залишились друзі, які одразу сказали нам приїжджати, вони нам допоможуть. Ми приїхали, нас поселили в невеликому готелі біля пивоварні і там ми жили два місяці. Взагалі дуже приємно відчувалась хокейна спільнота поки ми були там. Татові фанати знаходили наші контакти, писали, цікавились, пропонували допомогу. А він грав там більше 20 років тому, вони досі памʼятають. Саме завдяки їм ми змогли облаштувати квартиру, коли переїхали з готелю. Дуже вдячні спільноті.

Ми виїхали навіть без форми, не до того було насправді. Через два місяці від нашого приїзду, мені в Фейсбуці написав якийсь чоловік і запропонував зіграти в матчі проти збірної Кореї. Форма не проблема, все знайдуть і підберуть. Ми мали одне тренування з дітьми і вийшли на цей матч. Корея тоді збиралась на чемпіонат світу в Польщу, а в місті в якому ми жили, в них проходили збори.

«У нас на двох за 12 матчів було 100 очок». Про сезон в Швейцарії

Торік ми грали в Швейцарії, в клубі було дві команди: одна в сильнішій лізі, друга в слабшій. Ми грали в другій, проте там команда була така, що вся гра будувалась на індивідуальній майстерності окремих спортсменок, а ми індивідуально не найсильніші, ми командні гравці. Нам тоді тренер сказав, що ми гратимемо за другу команду, аби витягнути їх на перше місце. У нас на двох за 12 матчів було 100 очок.

Все ж  повернулись в Київ хокеєм займатись і ось з літа 23 року ми в Україні. Ми з татом почали обговорювати можливість створити в Україні команди з дівчатами, які тут залишились. Якби ми залишились в Швейцарії, ми б грали за якийсь нижчий дивізіон, а нам це не сильно подобалось. В подібний хокей ми й у Києві грати можемо. В Чехії, хоч і є дві жіночі ліги, та теж побудовано все на власному ентузіазмі. В другій лізі можуть грати всі, а в першій, Екстралізі, грають професіонали, але ось в тій команді, з якою ми грали проти Кореї немає спільних тренувань, вони збираються тільки на ігри. Ми їм писали чи можемо грати за них в наступному році, нам пояснили цю перспективу і ми вирішили, що повернутись додому – найкращий варіант.

«Взагалі хотіли б тренувати справжню жіночу команду. Ми вже думаємо як нам зібрати дівчат, аби зробити команду»

Елен допомагає тренувати дітей в «Соколі». Елізабет тренує в «Крижинці». Ще до великої війни ми допомагали в «Соколі» у групі набору, ставили маленьких дітей на ковзани, а коли повернулись тато переманив Елізабет на «Крижинку». Але Елен «Сокіл» відпускати не хотів.

Дуже подобається з дітьми працювати. Особливо коли ці найменші приходять, з ними дуже класно. Взагалі хотіли б тренувати справжню жіночу команду. Ми вже думаємо як нам зібрати дівчат, аби зробити команду.

Якщо чесно, про дорослу жіночу команду ми ще не думали. Це було б дуже складно насправді, бо нас самих не надто за дорослих сприймають. А діти нас люблять і слухають. А в перспективі було б цікаво. Ну Ліза б як зазвичай, спочатку сказала б ні, а потім би бігла першою (сміється).

«Було одне величезне спільне бажання – обіграти Литву і довести і їм, і собі, що не лише вони можуть здобувати перемогу». Про «срібло» в Румунії

Минулий чемпіонат світу ми зіграли в Румунії, зайняли друге місце, поступившись Гонконгу 2:1. Ліза згадує той матч проти Гонконгу: «Я не знаю, ніби зачаровані ті ворота були, ми кидаємо шайби, вони і летять прямо в ворота, але не залітають. А це, до речі, була єдина гра перед якою я не переживала, бо перед всіма іншими мене трусило, я навіть їсти не могла, коли матчі були ввечері і нам треба було перед ними відпочити, я вже і відпочивати не могла. А саме перед цією грою був якийсь внутрішній спокій, я одразу зрозуміла, що це ні до чого хорошого не приведе».

Тоді все було складно, перша важлива подія нашої збірної в умовах повномасштабної війни. Багато хто був без клубів, само собою, всі, хто був в Україні був без клубів, добре, що хоч була можливість тренуватись.

Перед останнім матчем якогось навіть окремого переживання не було. Всі переживали за Литву. До того товариські матчі, які ми грали з Литвою, ми в основному програвали. Думаю, що саме цей суперник згуртував нас ще більше, бо було одне величезне спільне бажання – обіграти Литву і довести і їм, і собі, що не лише вони можуть здобувати перемогу. І те, що ми забрали цей матч зробило неможливим для Литви забрати «золото», вони стали третіми.

Зараз в грудні у нас було два товариських з Литвою і перемоги ми поділили. То ж хто виграє в цьогорічній «серії» дізнаємось вже на самому чемпіонаті.

«Цей чемпіонат має бути цікавим, починаючи від товариського матчу, де закинули 10 шайб і до останнього дня, коли вдруге зустрінемось з Хорватією»

Зараз дівчата ще молодші, можна вже долучати 2008 рік. Цікаво виходить, що Настя Вансович і Марія Козуб це дівчата, мами яких раніше грали за збірну. Ми з ними були і в Кейптауні, і в Ісландії, тепер час їхніх дочок, нове покоління. Ми звісно сміємось, що наше завдання їх виховувати, але і нам є чого повчитись у цих дівчат, вони в хокеї змалечку. Але окрім молоді до нас приєдналась Валерія Манчак-Дженсен, думаємо, вона підсилить наш напад.

Цей чемпіонат має бути цікавим, починаючи від товариського матчу, де закинули 10 шайб і до останнього дня, коли вдруге зустрінемось з Хорватією

«Дівчата мають бачити, що вони можуть приходити і грати в хокей. Давно пора відходити від «чоловічого виду спорту», ми ж не в Середньовіччі»

«Кепіталз» ж робив заяви, що хоче жіночу команду під своєю егідою, про це ще до публічного поширення почули від тата, він ж працює в «Крижинці». Ще з літа були переговори і над назвою довго думали, але кінець кінцем вирішили, що повинен бути один бренд. З самого початку ми разом з татом багато зробили й продовжуємо робити для клубу, контролюємо, слідкуємо за всім, збираємо документи, домовляємось про тренування, яких в нас 4 на тиждень. Двічі з аматорами, двічі на пів поля з «Крижинкою».

Ми допомагали сформувати склад. Писали всім, хто залишився в Києві, покликали на тренування. Ми ще Віку Ценову хотіли запросити. Ну взагалі, ми спочатку думали, що буде три команди в цьогорічному чемпіонаті: в Києві, ми знали, що в Одесі вже на той час була команда і треба буде третя команда і був варіант з Дніпром, бо там були дівчата, які займались в ДЮСШ «Придніпровськ», а виявилось, що і «Пантери» змогли зібратися і деяких дівчат, яких ми хотіли покликати в «Кепіталз», вони забрали до себе.

В коментарях було дуже багато хейту в сторону нашої команди щодо віку наших найменших дівчат, бо як вони гратимуть з дорослими. Але ж варто розуміти, що вони займаються, тренуються і з хлопцями, тому краще нехай розвиваються далі в жіночому чемпіонаті.

Проте крім зовсім юних, у нас є й вікові хокеїстки. Коли ми починали грати тільки, в «Україночці» була гравчиня Марина Вдовиченко, якій на той момент було 50 і вона буде одна з найкращих захисниць. Вона колишня тріатлоністка і могла дати фору будь-якому молодому гравцю. Тому, якщо є бажання та здоровʼя дозволяє, тоді чому не грати і в 50. Найважливіше, аби ніхто наших найменших не калічив, але це вже зробити будь-хто будь-якого віку.

Ще багато хейту ми читали щодо 25 закинутих шайб, типу чому не пожаліли суперника і все схоже. Обʼєктивно, рахунок був по грі. Чи буде таке в наступному сезоні, якщо, як я сподіваюсь, «Придніпровськ» гратиме? Думаю, що ні. У  них вже буде значно більше ігрового досвіду, чого б не було без чемпіонату України. За цей рік вони набираються досвіду, аби наступного показувати рівень. Наприклад, «Сестри Кракен», які тренуються регулярно і живуть певною системою, це точно дасть свої плоди, головне не зупинятись і продовжувати працювати.

Ми, всі дівчата зараз, робимо багато, аби популяризувати наші змагання. Сенс у них точно є, дівчата мають бачити, що вони можуть приходити і грати в хокей. Давно пора відходити від «чоловічого виду спорту», ми ж не в Середньовіччі. Наш чемпіонат  – це в будь-якому разі перспектива для дівчат, так, він не такий сильний, але він існує і вони знають, що коли вже по віку не зможуть грати з хлопцями, у них є куди піти і не треба виїжджати за кордон. І найважливіше, у нас є збірна, яка теж грає, теж виграє, теж отримує медалі. А для розвитку збірної дуже потрібен внутрішній чемпіонат.

«Заспівати гімн України 5 разів і отримати моральне задоволення від перемоги на Литвою – ось наше головне бажання наступного тижня»

В нас все ж одна єдина мета, яку можна сказати різними словами. Проте заспівати гімн України 5 разів і отримати моральне задоволення від перемоги на Литвою – це основа. Хочемо зробити все, аби в наступному році вже не грати в 3 дивізіоні й довести всьому світові, що жіночий хокей в Україні розвивається й під час повномасштабної війни. Наш чемпіонат перший із трьох навесні, давайте задамо переможний тон для націоналки та Ю18.