27-річний воротар херсонського «Дніпра» Едуард Захарченко знову на слуху. Поки що у медійному розрізі. Під час передсезонних зборів уродженець РФ та екс-голкіпер збірної України дав цікаве та відверте інтерв’ю прес-службі ФХУ, де поділився новинами та казусами з табору команди, розповів про своє хобі, читання книг, воротарські ключки, ексклюзивний малюнок на шоломі, допит на кримському кордоні, захоплення від каші в Калуші та багато чого цікавого та запланованого на майбутній сезон.

– Едуарде, через війну «Дніпро» змушений був залишити тимчасово окупований Херсон та переїхати до Калуша на Івано-Франківщину. Як тобі подобається на новому місці базування “щук”?

– Навпроти льодової арени в Калуші чудовий парк, озеро, де наш тренерський штаб на чолі з Олександром Бобкіним вже рибалив, поряд є великий критий майданчик, де можуть проходити концерти. У вільний від тренувань час іноді ходимо з партнерами до центру міста, але в основному я відпочиваю після тренувань у номері. У мене є ноутбук і пристрасне хобі «зануритися» у комп’ютерні ігри (посміхається).

– У місцевій прикарпатській кухні відкрив для себе щось новеньке? Може з’явилася улюблена їжа на зборах?

– Так! Зізнаюсь, годують нас тут дуже смачно. Вау! При цьому харчуємося ми не в якомусь помпезному ресторані, а у простому затишному закладі з шикарною та різноманітною кухнею. Дуже сподобався запечений лосось з макаронами, а справжнім відкриттям для мене в Калуші стала каша «булгур», в яку місцеві кухарі додають солонуваті спеції і від цього вона стає номером «1» для мене на зборах! Смакота!

– Чого не вистачає Едуарду Захарченку з того, що ти мав у Херсоні?

– Погодного позитиву. У Калуші ми зіткнулися із сирою, прохолодною погодою та дощами. За майже три тижні пригадую тут лише два-три дні, коли не дощило. У Херсоні ще у вересні можна в шортах ходити, а тут без куртки ніяк. А ще відомих херсонських кавунів не вистачає!

– Навантаження великі на зборах?

– Втомлююся – це означає дуже хороший темп тренувань. Зазвичай як буває: один робить – інші дивляться. А в нас зараз все інакше: мало розмов і багато інтенсивності та руху: змінюємо вправу – працюємо. Майже без зупинок, бо всі роз’яснення тренери давали нам ще в роздягальні, аби не втрачати час на льоду. А найголовніше, на тренуваннях немає думок на кшталт: «Ех, скоріше б все це закінчилося». Багато цікавих нововведень у тренувальному процесі.

– Наприклад?

– Здається, з другого тренування тренери підключили нас до роботи за воротами, щоб голкіпери зупиняли шайбу ключкою та відпрацьовували передачі захисникам. Минулого сезону ми дуже рідко приділяли цьому компоненту увагу, а це дуже важливий момент відносно швидкого початку атаки.

– І як пройшли перші два тижні льодових тренувань для Едуарда Захарченка?

– До льодових занять ми мали тижневий цикл дворазової підготовки на «землі», тож більш-менш підійшли до тренувань у нормі. Єдине, що я, як і ще більшість партнерів по команді, не мали льодової практики з 24 лютого, тому перші два-три дні було важко, і вони пішли на спогад хокейних навичок. Спочатку мені далеко не завжди виходило ловити шайбу, багато «метеликів» залітало, у хлопців не йшли кидки і збоку це все виглядало моторошно. Але до кінця тижня всі «вкотилися», ситуація на льоду нормалізувалася і вже багато почало виходити. Захисники перестали влаштовувати Friendly Fire: «підстрілювати» своїх нападаючих перед воротами на регулярній основі (сміється).

– Воротарі теж зіткнулися з курйозними та кумедними моментами?

– Само собою. Якось виїхав я за ворота зупинити шайбу, але натомість мене понесло в борт: я врізався і впав (сміється). Все це через брак льодової практики.

– Як працюється на зборах у бригаді з молодшими Максимом Сулютіним та Назарієм Сушаком?

– Відмінні, доброзичливі та дуже позитивні хлопці. Я з ними знайомий ще за минулим сезоном, коли ми разом розпочинали чемпіонат. У них, до речі, також не обійшлося без казусів: у Максима Сулютіна після влучення шайбою вилетіло лезо з ковзана, а Назарію Сушаку розбили шайбою бороду. Але зараз все гаразд: ковзан полагодили, бороду – вилікували.

– У новий сезон ти входиш із новим шоломом, який спеціально підготував на підтримку українським містам, які постраждали від російського терору… Швидко вдалося втілити ідею в реальність?

– Шолом якраз старий, а от розмальовка нова… Взагалі-то, ідея оновити шолом дозрівала ще рік-два тому, але щоразу чогось не вистачало: часу, фінансів чи відсутність фахівця в цьому ремеслі. А зараз вийшло: я виїхав до дружини до Литви і там вже на місці місцевий майстер переніс мій задум на амуніцію. А думка полягала в тому, щоб нанести на шолом якнайбільше назв міст України, які постраждали від російської агресії. Цю ідею я запозичив у реп-виконавця під назвою Skofka, який у вигляді кросворда оформив зображення до свого синглу – «Чути гімн». На жаль, усі постраждалі від російської навали міста не помістилися на наш малюнок, тому що довелося б зменшувати шрифт. Крім того, литовський майстер розфарбував на замовлення каску у синій та жовтий колір (наполовину), наніс герб України та з тильної частини «увічнив» полк «Азов». І все це автор малюнка Донатас зробив безкоштовно, так би мовити, на підтримку українського народу. При цьому він попросив на свій смак доповнити малюнок на центральній частині шолома, куди й додав контури будинків, жінку з дитиною на руках, українських захисників країни зі щитом та орків, які лізуть на український щит із забороненою символікою на касках. Вийшло досить симпатично.

– На тренуваннях вже «обкатав» ексклюзивний шолом?

– Так, хлопці вже перевірили на міцність (сміється). Два влучення було – витримав! Фарба добра, подряпин немає.

– З торішнього складу «Дніпра» ти одним із останніх виїхав із окупованого Херсона… Як тобі вдалося вирватися до Литви?

– У мене не було можливості виїхати в Україну з хокейним баулом, та й хто б мене потім випустив із країни до дружини у Вільнюс?! В результаті витратив усі накопичення та просидівши два з половиною місяці без грошей, змушений був ризикувати і у травні виїжджати з Херсона до Європи через Крим.

– Доволі екстремальний маршрут… За українським паспортом виїжджав?

– Так, іншого в мене немає, але ще є посвідка на постійне проживання в Литві.

– Як перетнув кордон? На блокпостах не рилися у баулі?

– Рилися скрізь і в усьому! Потрапив на допит на російському кордоні, а там розглядали все: від телефону до татуювань. Розділи в кімнаті і покликали спеціальну людину вивчати всі мої 9 тату на тілі, принагідно приписавши мені причетність до націоналістичного кримського батальйону «Аскер» (у перекладі з тюркських мов означає «армія» або «солдат»), про існування якого я на сьогоднішній день нічого не знаю.

– Як гадаєш, чому тебе саме в «Аскер» приписували?

– Гадаю, виключно через зовнішній вигляд: у мене була велика кущиста борода, з боків виголена голова та косичка зверху. Я їм кажу: «Я – спортсмен», а вони у відповідь: «І що, ти не можеш при цьому бути представником «Аскера»? Загалом близько 1,5 години допитували: хто в мене знайомі працюють в СБУ, у поліції, кого я знаю, як ставлюся до війни і все, що з нею пов’язано. Загалом провів на кордоні 8 годин, але мені ще пощастило. Були й в ангарі на кордоні люди роздягнені у наручниках, і ті, кого повертали назад.

– Що було далі?

– З труднощами перетнув кордон і вирушив автобусом до Москви, а звідти вже через Латвію на Вільнюс. Загалом діставався до кінцевої зупинки майже дві доби. Їхав не просто побачитися з дружиною – попередньо я домовився про роботу в Литві з відомим у минулому гравцем, а нині президентом та тренером дитячої школи у Вільнюсі – Артуром Катулісом.

– Чому не залишився у Європі, а повернувся до українського чемпіонату?

– Дійсно, я мав варіант залишитися в Литві, але одного дня мені повідомили, що в Україні запускається внутрішній чемпіонат і я потрібен! За таких розкладів я не міг підвести керівництво «Дніпра», яке за мене боролося минулого року і робило запит дозволу щодо мого повернення до чемпіонату України після гучної дискваліфікації 5 років тому. У такій ситуації я не мав права сказати «ні», і вважаю, що зобов’язаний віддати борг Україні, якій потрібний. Хоча на той момент я вже мав роботу асистентом тренера у Вільнюсі в команді до 15-ти років, а також запасний варіант продовження кар’єри в балтійській лізі у литовському клубі «Панкс».

– Чим тобі запам’ятається два з половиною місяці, проведені в окупації в Херсоні?

– Я намагався не сумувати та розвиватися… Коли діти почали виходити на вулицю після активної фази обстрілів навесні, індивідуально тренував хлопчика-воротаря на «землі», займався для себе на турніку, з гантелями та гумкою, попрацював кур’єром невеликий проміжок часу, покопався в собі і переосмислив свої погляди на росію, де я народився, грав у юнацькому та молодіжному віці і виріс у хокейному плані… А ще на дозвіллі прочитав дві книги: «Мистецтво війни», присвячена військовій стратегії та політиці за авторством Сунь-Цзи та «Кам’яне обличчя, Чорне серце». Така собі повчальна азійська філософія перемог без поразок.

– Любиш читати книжки?

– Не сказав би. Мені завжди дуже важко давалося читання книжок, ось і зараз бажання читати більше мене не зацікавило. На зборах у Калуші в мене на столі лежить книга «Щоденник Гуантанамо» про реальні події 11 вересня в США, але тільки-но почав читати і якось не пішло далі. Можливо, все перебив фільм, який я подивився про терористичну атаку і вже розумію, про що йдеться в книзі.

– Сезон за умов війни – новий виклик для будь-якого спортсмена. Які завдання ставиш перед собою у чемпіонаті?

– У мене досить багато цілей, виходячи з того, що я повернувся в Україну з Європи… Насамперед, хочеться довести собі, що навіть не в найсильнішому чемпіонаті я зможу бути на хорошому рахунку і тримати високу планку виступів. Другий момент – це повернутися в поле зору тренерського штабу збірної України і бути серед претендентів на місце у головній команді країни. По-третє, намагатимуся підкорити першість України: двічі я виступав у фіналах плей-оф, але програвав і золоті медалі не вигравав. Ще минулого сезону запам’яталася якось фраза одного з тренерів «Дніпра» про те, що: «є – чемпіони», а «є – спортсмени». Навіть якось засумував. Чому ж я не чемпіон? Так ось, чемпіоном потрібно ставати і робити для цього все можливе! Тож моє персональне завдання та негласне командне – досягти вершини та пробитися до єврокубків – збігаються!

Ще одна мотивація особистого характеру – це продемонструвати всім, що я вже не той запальний Едік Захарченко, який був у «Дженералз» та «Кременчуці». Тоді ще я був молодим, з усіма лаявся, показував свій характер… Мені здається, я змінився і навчився стримувати емоції.

– Припускав, що серед інших завдань та цілей на сезон ти обов’язково спробуєш знайти спосіб закинути свою першу шайбу у кар’єрі.

– І цей пункт також не варто виключати (посміхається). Справді, це непересічна подія у кар’єрі будь-якого воротаря. Поки що в моїй кар’єрі були тільки гольові передачі і, зрозуміло, я внутрішньо мотивований і мрію колись зробити це – забити гол! Причому хотілося б закинути шайбу та виграти при цьому 1:0. Ото було б круто!

– Але майже нереально…

– Розумію, що забити гол воротареві через весь майданчик – це з області фантастики, а щоб потрапити у порожні ворота за рахунку 0:0, то це можливо за умови, що супернику потрібна буде перемога в основний час матчу і тоді варто розраховувати на заміну воротаря шостим польовим гравцем. У такій історії дуже багато факторів має скластися у пазл.

– На тренуваннях намагаєшся забити гол? Вдосконалюєш кидок?

– Завжди! Коли є чистий лід – про всяк випадок практикую кидки по порожніх воротах. І влучаю!

– Підозрюю, що за таких розкладів значно підвищується ризик поламати воротарську ключку.

– Все залежить від стилю гри воротаря та якості самої ключки! Але штука в тому, що зараз із воротарськими ключками проблема! Майже всі вони залишилися у Херсоні, тому мушу звикати до нових для мене Sherwood rekker. Непогана ключка, але нею важко кидати – вона дуже м’яка. Мені непросто не те, щоб кинути по чужих воротах, а навіть запустити шайбу по борту. Керівництво докладає зусиль, щоб до початку сезону забезпечити нас звичними ключками, тому поки що так і працюємо.

– І скільки воротарських ключок у твоєму арсеналі готові до старту чемпіонату?

– Дві.

– На практиці вистачає на сезон?

– Ні. Якщо ми говоримо про повноцінний сезон, то цього замало. 2-3 – ламаються, а 5-6 ключок на всю дистанцію було б достатньо.

В’ячеслав Волков, прес-служба ФХУ