Наприкінці березня авторитетний латвійський рефері відсудив три матчі фінальної серії чемпіонату України між «Соколом» і «Кременчуком» і ще перед заключним з цих поєдинків заявив, що проводить останній матч у кар’єрі. Новина шокуюча, адже попередніх два сезони Едуард Одішньш провів у статусі рефері німецької DEL, однієї з найсильніших хокейних ліг Європи. До повномасштабного російського вторгнення в Україну Едуард багато років працював на поєдинках російської КХЛ. Одіньшу – 47 і вік дозволяє судити ще три роки. Проте він іде…

Вже після повернення рефері додому ми зв’язалися з ним, щоб порозмовляти про підтримку України і українських суддів, про латвійський хокей і бойовий досвід. Проте для початку хотілося почути пояснення, чому саме пан Одіньш вирішив завершити кар’єру.

– Прийшов час, тому й закінчую, – каже Едуард. – Але не через травму. Пошкодження є, але судив з ними постійно. Настав час дати дорогу молодим. Вік дозволяє судити ще три роки, але я максималіст і не хочу нікого обманювати, не хочу ходити по полю пішки. При цьому підстав засумніватися в своїй кваліфікації не давав. Професійне відчуття підказує, що час піти. Найперше в кожній роботі важлива мотивація. В мене вона почала зникати.

– Це виглядає трохи неймовірно, але будучи суддею, ви переносили чимало травм. Одного разу навіть мали подвійний перелом. Такі пошкодження нагадують про себе через роки і, думаю, теж впливають на мотивацію…

– Звичайно. З роками важче переносити навантаження, накопичується втома, важче відновлюватися. Ті частини тіла, які раніше були травмовані, реагують на погоду. Я в цьому не унікальний. У цьому аспекті мені сподобалася порада близького друга, тренера з фізпідготовки. Він сказав: «Едуарде, з біллю треба звикати жити».

– У Німеччині вам пропонували продовжувати кар’єру?

– Ще торік, коли продовжував контракт на сезон, повідомив, що після цього все. За рік своєї думки не змінив.

– Ви ще можете відпочити і мотивація теж може з’явитися…

– Ні, повертатися не збираюся і виключень робити не буду. Не буду говорити, чим планую займатися поза спортом, але від суддівства теж не відійду. Відтепер буду суддівським тренером. Так тепер це прийнято називати. А простішою мовою – буду супервайзером. Як у Латвії, так і на міжнародному рівні. Українським суддям теж допомагатиму. Це навіть не обговорюється. Це – моя сім’я.

Маю сказати, що для мене велика честь судити матчі фіналу чемпіонату України. Обидві команди показали яскравий хокей, боротьба була дуже впертою. Рівнів хокею порівнювати не хочу. В кожній країні він свій. Провідні команди України грають у хороший, комбінаційний хокей, що в «Соколі», що в «Кременчуку» не бракує майстровитих виконавців. То була достойна фіналу боротьба.

– Враховуючи, що в нашій країні війна, рішення приїхати в Україну на цілий тиждень виглядає доволі сміливим…

– Мене запросили Максим Урда і Олег Лускань, люди, з якими підтримую зв’язок років 25, якщо не помиляюся. То мої близькі друзі. Тож коли за тиждень до старту фінальної серії отримав цю пропозицію, відмовитися не міг. Так, в Україні війна, але на те ми й друзі, щоб у важкі хвилини гуртуватися і бути разом. Оточуючі повинні розуміти, що життя продовжується, а ми залишаємося однією командою.

– Заключний поєдинок у Кременчуку розірвала масштабна повітряна тривога, яка не завершувалася протягом багатьох годин і змусила команди догравати заключних сім хвилин основного часу наступного дня. У вашій біографії щось схоже трапилося вперше?

– Звісно, вперше. Але така наша реальність. Коли удосвіта в Кременчуку пролунали вибухи, не буду приховувати, трохи налякався. Не дивлячись на те, що я служив у війську і навіть перебував у статусі миротворця в Боснії і Герцеґовині, не був до такого готовий. Коли ти військовий, то готовий до небезпеки. В Кременчуку я був звичайною цивільною людиною, відпочивав у готелі і прокинувся від звуків вибухів. Скло на вікнах не повилітало, але задрижало і задзвонило. Не знаю, наскільки близько були вибухи, але хлопці казали, що це практично поруч.

А що за досвід миротворця у Боснії?

– Був там з жовтня 1997-го по квітень 1998-го, коли ситуація на Балканах була дуже напруженою. Бойових зіткнень на ту мить не було, але брав участь у бойових спецопераціях з обеззброєння. Найбільшу небезпеку представляли заміновані місця, мінні поля.

– Едуарде, наскільки складним для вас було рішення відмовитися від суддівства в КХЛ після початку повномасштабної війни в Україні? Ми вам за цей крок вдячні, але що тоді відчували?

– Рішення прийняв швидко, хоча легким його не назвеш. КХЛ я віддав 14 років життя. Але реалії нині такі, що є речі важливіші за спорт і суддівство, які потребують правильних людських рішень.

– Як ви розсталися з керівництвом КХЛ і суддівського корпусу?

– Коли оголосив про розторгнення договору, до мого рішення поставилися з розумінням. Після того ні з ким не коментував. Спорт має бути поза політикою, але в цій ситуації нікого не обдуриш.

– Ви справді вірите в мантру про «спорт поза політикою»?

– Відповім коректно, з позиції професійного судді: хочу вірити, що спорт поза політикою.

– Ви як латвієць не боїтеся, що після України росія може напасти на вашу країну?

– Нічого не можна виключати. Українці теж не очікували, що росія на них нападе. Треба бути готовим до всього.

– Вочевидь зараз у вашому житті етап підведення проміжних підсумків. Наскільки задоволені кар’єрою, в якій було не лише 14 років суддівства в КХЛ і два роки в DEL, але й чемпіонати світу, Олімпіада?

– На Олімпіаді-2002 в Солт-Лейк-Сіті, до речі, працював у статусі лінійного на матчі збірної України, коли ваша команда перемогла французів. Щодо чемпіонатів світу, то в топ-дивізіоні працював двічі – в 2011-му і 2017-му.

– Наче небагато. Частіше судити в еліті не мали змоги, бо в Латвії були достойніші цього права?

– Були не інші судді, а інший час та інші керівники. Які мали свої погляди. Часи змінилися і прийшли інші люди. Мій час вже пройшов. Кожен дотичний до своєї епохи.

– Латвійський хокей зараз на великому піднесенні. Торік національна збірна вашої країни вперше в історії виграла медалі чемпіонату світу – бронзу. Гадаєте, які чинники сприяли такому прогресу?

– Моя особиста думка: збірна Латвії виграла бронзу чемпіонату світу завдяки тренерському штабу на чолі з Гарійсом Вітоліньшем. Гарійс – людина з великим досвідом і заслугами, він знає, як перемагати. У штаб він собі взяв кваліфікованих помічників. Хлопці тренерам повірили і зробили свою справу відмінно.

– Найближчими днями збірні України і Латвії зіграють два товариських матчі, а в серпні протистоятимуть одна одній у Ризі в рамках олімпійської кваліфікації. Українців у цій боротьбі вважають відвертими аутсайдерами…

– За останній час бачив гру збірної України лише раз. Торік, коли ваша команда грала у вирішальному матчі чемпіонату світу в дивізіоні 1В проти японців. Можливо, український хокей зараз не такий сильний, яким був тоді, під час Олімпіади-2002, але вашу команду завжди вирізняли бійцівські риси. Взагалі, українська школа хокею завжди вважалася дуже сильною. Зараз ваш хокей підкосила війна, але не сумніваюся, що українські хлопці здатні здивувати.

– Коли плануєте наступного разу приїхати в Україну?

– Найімовірніше, в кінці серпня чи на початку вересня. Вже традиційно відвідаю передсезонні суддівські збори.  А українцям, користуючись нагодою, хочу побажати сил, стійкості і перемог.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ