Один із найдосвідченіших хокеїстів сучасної збірної України з перших днів російської агресії увійшов до лав територіальної оборони рідного Києва. Враховуючи той факт, що на Батьківщині війна, а його рідні залишилися вдома, Дмитро Німенко вагався, чи варто приймати запрошення Вадима Шахрайчука і їхати на тренувальний збір в Угорщину. Проте аргументи тренера виявилися вагомими і нині Німенко разом з іншими українськими збірниками заново втягується в хокейне життя.
– Зізнатися, я взагалі не очікував, що наша національна команда в цей час збиратиметься, – каже Дмитро на початку інтерв’ю прес-службі ФХУ. – Був впевнений, що чемпіонат світу ми пропустимо. Все перегралося якось миттєво. Вадим Шахрайчук зателефонував мені за три чи чотири дні до виїзду в Мішкольц. За словами тренера, на виступі команди на чемпіонаті світу наполягає держава. Оскільки я був у теробороні, до кордону доїхав швидко без пригод. Добралися до Мукачева, а звідти в Угорщину.
– Нині зі зброєю в руках Україну боронить не один спортовець. Але не всі це афішують.
– Я теж не афішував. Прийняв таке рішення в перший день російського вторгнення на нашу землю. Не міг дивитися на це спокійно, сидячи вдома. Потім лише переконався, що вчинив правильно. Дивишся, як обстрілюють житлові будинки, школи, дитсадки, лікарні, як вбивають мирних людей і розумієш, що треба давати відсіч. З боку Росії це просто бруд.
– Нині ви особисто перебуваєте в безпеці. Мабуть, за таких умов більше хвилюєтеся за рідних людей, які залишилися в Україні.
– Звісно. Батьки виїждждати не захотіли. Тато і мама продовжують працювати у Києві. Вони сказали, що не поїдуть з дому нікуди. Звичайно, по кілька разів на день зідзвонюємося. Батько постійно їздить у відрядження. Одного разу його машину під Харковом обстріляли. Але, на щастя, тато повернувся неушкодженим. Мама постійно вдома, сильно хвилюється, боїться вибухів. Тиждень ще трималася, а потім зламалася. Сина ж ми встигли перевезти в Польщу майже відразу після того, як у Києві пролунали перші вибухи. Сестра за сприяння ФХУ перебралася у Францію трохи згодом.
– Наскільки робочою за нинішніх обставин є атмосфера в команді?
– Намагаємося відволіктися і працювати з максимальною віддачею. Хоча думками ми в Україні. Повірте, споглядати за тим, що відбувається у нас, знаходячись в іншій країні, ще важче. Постійно ловиш себе на думці, що маєш бути вдома і робити щось корисне для перемоги. Зрештою, зараз ми згуртувалися на досягненні спортивної мети.
– В збірну викликані хлопці, які покидали команду восени. Тренер в інтерв’ю прес-службі ФХУ сказав, що повного прийняття такого рішення в колективі поки немає.
– Ми вже згуртувалися. Нині не час згадувати старі образи чи непорозуміння. На початку зборів хлопці вибачилися. Я теж вважаю, що кожна людина може помилитися. Головне – визнати, що ти був неправий. Нині ми єдині, бо граємо за Україну, за герб, який у нас на грудях, за те, що у нас у серці.
– Наскільки важко далися перші тренування в Мішкольці особисто вам? Вадим Шахрайчук сказав, що всі хлопці наразі перебувають у поганій формі.
– Не скажу, що здав аж надто сильно. В теробороні ми не сиділи на місці, весь час рухалися. Через постійні нерви я навіть схуд. Звісно, відсотків на 50 готовність розгубив. Але то не критично. За рахунок постійних інтенсивних тренувань по два-три рази на день поверну кондиції швидко. Заново входити в тренувальний процес було важко найперше психологічно. Думками постійно був удома. Постійно читав новини, хвилювався, куди прилетіли ракети цього разу. Перших кілька ночей не міг заснути. Відключався на дві-три години, не більше. Зосередитися на роботі за таких обставин важко. То вже зараз поступово відвикаєш від вибухів і спиш трохи спокійніше. Коли знаходився в загоні тероборони, напруга не спадала 24/7. Вибухи не вщухали взагалі. З часом навіть почав до них звикати і навіть особливо не реагував.
– З побратимами з тероборони підтримуєте зв’язок?
– Переписуємося постійно, виходимо на відеозв’язок. Є свої нюанси, про які не можу розповідати в публічній площині. Хлопці, до слова, допомагають моїм батькам продуктами. Я теж як можу допомагаю їм, знаходячись в Угорщині.
– На завершення – про клубні справи. «Сокіл», за який ви виступаєте, лідирував у регулярному чемпіонаті УХЛ і мав усі шанси на здобуття чемпіонства. Проте нині ці мрії довелося відкласти. Команда наразі існує лише на папері. Добра половина хокеїстів знаходиться в національній збірній. А з російськими легіонерами контактуєте?
– Так. Вони – адекватні хлопці, все бачать на власні очі. Єгора Кузьменка ось на днях вітали з Днем народження. Можу сказати, що всі росіяни з «Сокола» добре розуміють, хто винен у цій війні і не вірять пропагандистам зі своєї країни. Правда, є серед моїх російських знайомих й такі, кого довелося відправити за курсом російського військового корабля. Тішить лишень, що це не люди з «Сокола». Поблокував їх у своїх соцмережах, не став навіть слухати.
Певен в одному: ми обов’язково переможемо. Не може бути по-іншому. Ми – сильний народ. Не треба нікуди відступати, лише вперед. Ми їх розчавимо. Не знаю, наскільки розтягнеться ця війна, але її підсумок очевидний – перемога України. За нами правда і за нами Бог.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
