Чи багато ви знаєте гравців, які однаково успішні відразу у двох популярних ігрових видах спорту: у футболі та хокеї? Тим більше, якщо йдеться про представниць слабкої статі. Чемпіонка України у складі «Пантер» нападаюча Діана Ковтун – одна з таких. Яскрава і свого роду унікальна спортсменка, яка подолала поширену думку щодо несумісності жінок у хокеї.

Уродженка Харкова зуміла себе не просто зарекомендувати та завоювати колекцію медалей різного гатунку одночасно у жіночому хокеї та футболі, а й бути корисною в збірній України цих видів спорту. Свого часу Діана мала добру репутацію у футболі і її викликали до головної команди країни у віці до 17 і потім 19-ти років, але вже сьогодні універсальна Ковтун захищає кольори збірної України у хокейному обмундируванні та має в активі досвід виступу на чемпіонаті світу.

– Діана, днями жіноча хокейна збірна України завершила навчально-тренувальний збір у Кошице. Розкажіть, яка атмосфера панувала у команді після тривалої перерви?

– Атмосфера класна, всі дівчата скучили за хокеєм і дуже зраділи проведенню цього збору, адже команда не збиралася разом дуже давно – дев’ять місяців. А я так взагалі ще довше не була у таборі збірної України. Дівчата раді бачити одна одну і тому з гарним, веселим настроєм попрацювали.

– Хто ж задавав тон позитивному настрою у роздягальні?

– Та всі люблять пожартувати та похіхікати, і я в цьому списку – не виняток (посміхається).

– І що з останнього найбільше розвеселило Діану Ковтун на зборах у Словаччині?

– Ситуація, коли на вуглеводний стіл дівчатам виносять яблука з бананами, а ти не встигаєш моргнути, як їх вже немає в кошику (посміхається). Взагалі, жарти-примовки в колективі у нас не замовкають, бо без них у нашу нелегку годину просто неможливо.

– Що нового та незвичайного помітили для себе у тренувальному процесі?

– Незвичайними у нас були тренування на вулиці на відкритій «хокейній коробці» з ключками в руках та пластиковими м’ячиками замість шайби. При цьому заняття проводились у повній хокейній амуніції, але у кросівках на ногах замість ковзанів. Раніше ніколи у таких тренуваннях не брала участі.

– Така собі суміш хокею із флорболом. І які враження?

– З одного боку смішно та весело, з іншого – важко бігати. У ковзанах, самі розумієте, можна зробити два рухи ногами, і ти вже котишся у захист, а у футболі потрібно набагато більше рухати ногами, щоб повернутися в оборону. Катитися в кросівках не вийде (сміється). Ось чому мені у хокей більше подобається грати, ніж у футбол!

– Будь ваша воля, щоб змінили у правилах жіночого хокею?

– Дозволила б жінкам силові прийоми та бійки на льоду! Не думайте: тяги до боксу чи кулачних розбирань у мене абсолютно немає – контролюю себе до останнього. Інакше можна понести дисциплінарні покарання та залишити команду у меншості. Просто іноді дуже хочеться дати волю емоціям та відповісти на провокації (посміхається). Думаю, всі були б щасливі.

– Від чого в хокеї отримуєте задоволення найбільше?

– Це дуже динамічна, швидкісна гра! Можна сказати, що я отримую насолоду від самого процесу, коли одягаю форму, розганяюся на ковзанах, кидаю по воротах!

– Розкажете свою історію появи у хокеї?

– Мій тато професійний спортсмен – ще у юніорському віці вигравав першість СРСР із велоспорту! Тож у нашій родині не могло обійтися без спорту. У батька нецукровий характер, але він зумів достукатися та прищепити доньці необхідну дисципліну для досягнення вершин у спорті. Дякую татові за ті знання, які він передав мені в житті та спорті!

Ну а хокей у моє життя увірвався випадково, коли одного разу зайшла до торгового центру «Дафі» у Харкові, а там хлопці ганяли шайбу… Так і «зачепила» мене найшвидша гра у світі! З ранніх років і до 14 років займалася хокеєм, а потім тато натякнув, що далі з хлопцями в команді стає небезпечно грати. Мовляв, чи не варто мені спробувати себе у жіночій футбольній команді?

– Ваша перша реакція?

– Негативна. Як піти у футболістки, коли ти – хокеїстка! (сміється). Але я наважилася та перекваліфікувалася: через півтора року вже отримала виклик до жіночої збірної України U-17, потім U-19, студентської команди і згодом паралельно виступала у найкращих клубах чемпіонату України – «Житлобуд»-1 та «Житлобуд»-2!

– Гадаю, у Діани Ковтун відкривалися гарні перспективи у футболі. Чому залишили «гру мільйонів»?

– Справді, у футболі відкривалися хороші можливості зробити кар’єру, але одного разу в моєму телефоні пролунав дзвінок і мені повідомили, що створюється жіноча команда з хокею «Пантери» і запускається внутрішній чемпіонат! Тут у мені і прокинулася дитяча мрія знову грати в хокей.

– Згадайте унікальну хокеїстку, з якою доводилося зустрічатися на льоду?

– Без варіантів – українка Валерія Манчак, яка зараз виступає у Північній Америці. Вона не лише в жіночому хокеї крута, але ще змогла здобути міжнародне визнання у боксі (чемпіонка Європи) та карате (золота медалістка чемпіонату світу). Поважаю таких людей!

– Наступного року на ЧС-2023 хокейна збірна України зіграє проти Литви, Румунії, Естонії, Гонконгу та Болгарії. Якими ви бачите перспективи нашої жіночої національної команди?

– Коли у новітній історії жіноча збірна України лише сформувалася кілька років тому, у кваліфікації чемпіонату світу нам прогнозували останнє місце, але ми всіх перемогли та піднялися у дивізіон вище. Тому в нинішній ситуації опускати планку нема рації. Налаштовуватимемося тільки на перше місце в групі, а внутрішнього резерву для цього у нас має вистачити.

– Змінимо тему на клубні справи. Минулий сезон ви провели у статусі легіонера у стамбульській команді “Buz Adamlar”, яка вийшла у фінал чемпіонату Туреччини, але програла. Чим запам’ятається завершення турніру?

– Дивним регламентом турніру… Фінал мав проходити до двох перемог, але оскільки ми програли своєму супернику обидва матчі в регулярному чемпіонаті, супротивник отримав бонус +1 і фактично серія почалася для моєї команди за рахунку «мінус один». При цьому регулярний чемпіонат виграла якраз наша команда! Далі “Buz Adamlar” підстерігла кадрова неприємність. Перед вирішальною битвою за «золото» серйозну травму отримала наш основний воротар, ми боролися у складі із запасним голкіпером, але все ж таки програли в овертаймі. Таким чином, шансу на фінальний матч №2 у нас не лишилося – його автоматично скасували, а медалі за перше місце дісталися опоненткам.

– Срібні нагороди «Buz Adamlar» – розчарування чи успіх для стамбульської команди?

– Потенціал нашої команди дозволяв розраховувати на найвищий щабель п’єдесталу пошани, але у хокеї всяке трапляється. Особисто для мене друге місце – це невдача. Я ненавиджу програвати!

– Як персонально розцінюєте собі минулий сезон?

– У нас виникали внутрішньокомандні питання, але загалом, гадаю, на четвірку за 5-бальною шкалою я напрацювала.

– У чемпіонаті Туреччини виступало 9 команд. Як вам рівень тамтешнього хокею?

– Підхід та рівень ближче до аматорського, ніж до професійного. Однак на береги Босфору запрошуються сильні воротарі-легіонери, яким важко забивати, тому з іноземцями турецький чемпіонат дещо кращий і сильніший за український. Перевага й у тому, що турки-хокеїстки, які залучаються до національної збірної країни, тут мають непогані контракти у клубах.

– В яких умовах живете у Стамбулі? Як почуваєтеся в статусі легіонера?

– Мій статус легіонера закінчився разом із закінченням турецького чемпіонату на початку війни в Україні. З того часу займаюсь своїм побутом сама. Дякую турецьким подругам-хокеїсткам, які прихистили та допомогли на початку війни.

– За контрактом хоч розрахувалися?

– Були питання, але так. Зараз сама собі винаймаю житло в Стамбулі та працюю: дизайн, онлайн-маркетинг, а також аналітика даних для компанії.

– Діана, ви – харків’янка та ваше рідне місто понад 200 днів під ракетним вогнем. Рідних вдалося евакуювати?

– На початку вторгнення мама із сестрою приїхали до мене до Туреччини, але оскільки ця країна ніяк не допомагає українським біженцям, то довелося шукати альтернативу в Європі. На щастя, за три місяці їм пощастило виїхати до Фінляндії і в них там зараз все добре, навіть вчитися вже пішли. А от тато досі перебуває у Харкові, переживає щоденний стрес… Тільки нещодавно батька взяли у навчальну роту – хоче воювати…

– Житло не постраждало?

– Батько давно переїхав до центру, а наш будинок у приватному секторі частково зруйнований: немає паркану, вікон, розкрадені речі… Так було станом на три місяці тому, а як зараз – навіть не уявляємо, яка там ситуація.

– Біда… Про наступний хокейний сезон є бажання думати? Чи існують варіанти продовження кар’єри?

– Сім’я – для мене болюче питання, тому на даному етапі нічого конкретного не можу сказати. Проте за планом «Б», гадаю, у мене буде можливість продовжити виступи у чемпіонаті Туреччини.

В’ячеслав Волков, прес-служба ФХУ