Його приклад є гарною ілюстрацією, що воротар вартий половини команди. У випадку з Богданом Дьяченком, може, навіть більше. Нині вже можна сміливо говорити, що після трьох сезонів у статусі резервіста «Донбаса» цей голкіпер знову пригадав, за що його так цінують тренери національної збірної. Вартувало в ході нинішнього року 24-річному Богданові Дьяченку отримати ігрову практику, як він швидко відновив ті кондиції, завдяки яким вважався одним із найобдарованіших українських воротарів. Великою мірою саме завдяки Дьяченку харківські «Берсерки» в більшості матчів чемпіонату України тримаються в грі практично до заключних секунд.
– Богдане, спостерігаючи, скільки роботи маєте майже в усіх поєдинках, вас стає навіть шкода.
– Для мене це добре. Отримуючи таку велику кількість кидків, я швидше набираю форму. Крім того, ми з кожним наступним матчем стаємо сильнішими. В «Берсерках» немало хлопців, які мають мінімальний досвід виступів у професійному хокеї. Вони обов’язково втягнуться і ми додамо.
– Наразі проблема «Берсерків» ще й у тому, що команді банально бракує необхідної кількості гравців…
– Це теж. Але головне, що ми поступаємося більшості суперників фізично. Перед сезоном ми провели лише один хороший мікроцикл у залі. Нічого, попрацюємо над цим компонентом під час міжнародної паузи.
– Фактор фізичної готовності особливо проявився під час матчу проти «Легіона» в Кременчуку, коли «Берсерки» два періоди вели в рахунку, ви тягнули все, що можна й не можна. Але в третьому періоді команда видихнулася.
– Так, сили закінчилися і в мене, і в решти хлопців. На третій період нас усіх не вистачило. Я через це дуже засмутився, бо після двох третин не сумнівався, що зможемо перемогти.
– Взагалі, є підозра, що ваш клас дозволяв знайти собі в міжсезоння команду з вищими амбіціями.
– Може й так, але з іншого боку мені завжди хотілося пограти за команду рідного міста. Досі такої змоги не було, тому коли отримав зараз запрошення, довго не думав. Час прийшов.
– Знаю, що ви мали змогу виїхати за кордон.
– Мав, але там не склалися окремі питання з агентом. Варіанти були, але нічого такого, що змусило б мене відмовитися від виступів за «Берсерків». Тепер уже й не думаю про те, щоб кудись їхати. Хочеться допомогти досягнути результату «Берсеркам».
– Ви входите в розширену обойму кандидатів у національну збірну. Тренер Костянтин Сімчук не приховує, що дуже у вас вірить, а тому запрошував навіть тоді, коли ви були резервістом у «Донбасі». Та зараз вашого прізвища серед учасників майбутнього збору в Угорщині немає. Чому?
– Мене викликали, але цього разу не можу долучитися до збірної за сімейними обставинами. Проте наступного разу обов’язково приїду. Зроблю все, щоб заслужити на новий виклик. Поїхати до лав збірної і пограти за свою країну – то велике свято для мене. Так було завжди. Приємно знову поваритися в одному казані з хлопцями, з якими перетиналися в різні періоди кар’єри.
– В основному мова про колишніх партнерів за «Донбасом», де ви в один період були основним воротарем, але з осені 2019-го, протягом трьох сезонів перетворилися в глибокого резервіста…
– Мене таке становище підірвало найперше психологічно. Зараз, правда, від цих хвилювань уже не залишилося й сліду. Причина не лише в тому, що почав отримувати ігрову практику. Війна в Україні змінила свідомість багатьох співвітчизників. Я не виняток. Тривалий час думки були далекими від хокею. І від того, чи отримую місце в складі. Все це миттю стало другорядним.
– З «Донбасом» вас пов’язували тривалі контрактні зобов’язання. Чи була змога їх розірвати за умови, що тренери перестали на вас розраховувати?
– Мені завжди хотілося стати першим саме в «Донбасі». Я довго очікував свого шансу. Сподівався, що зможу довести, що сильніший за конкурентів. Я знав, які амбіції донеччан, хотів виступати в Лізі чемпіонів. На жаль, не зміг. Я ж був першим номером у «Донбасі». Але потім в команді з’явилися досвідчені воротарі з-за кордону, такі як Степан Горячевських, Андрєй Макаров. Я ж не заперечую, що то справді класні майстри. Але мені від того було не легше. Наче й розумів керівництво клубу. «Донбас» мав міжнародні амбіції. Два роки зі мною у складі команда не змогла пройти сито першого раунду. Треба було щось змінювати. Вирішили змінити воротарську лінію. Коли з’явилися легіонери, їм давали грати важливі матчі не дивлячись ні нащо. Разом з тим, було приємно попрацювати поряд з такими майстрами. Окремі з них навіть спробували себе в НХЛ. Отримав чимало досвіду, який допомагає мені зараз.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
