Минулий сезон для 20-річного Артема Гребеника завершився доволі вдало. Витримавши внутрішню конкуренцію поряд із досвідченішими хокеїстами, він вперше в кар’єрі пробився до складу національної збірної на чемпіонат світу в дивізіоні 1В. У Тихах Артем грав небагато, але заслужив на персональну похвалу від наставника команди. «Артем грав не так багато, в основному виходив під час гри в меншості, але проводив відведений для нього час з максимальною користю для колективу», – сказав Вадим Шахрайчук.
Нині Гребеник разом із іншими гравцями бере участь у відновлювальному зборі на ковзанці ВДНГ у Києві. Він сподівається, що для нього то черговий щабель для нових звершень.
– Не скажу, що втягуватися в роботу зараз важко, – бере слово Артем. – Незвично те, що повернувшись з чемпіонату світу, впродовж місяця жодного разу не ставав на ковзани. Проте тренери поки не надто навантажують нас, дають спокійно вкотитися в процес. Тим паче, що мій фізичний стан цілком пристойний. Відпочивши після повернення з Тихів тижні два, я почав самостійно працювати в залі, удосконалювати техніку.
– Участь у першому в кар’єрі дорослому чемпіонаті світу мав би додати вам натхнення.
– Я грав вкрай мало. Мабуть, сукупно за чотири гри провів на льоду хвилин п’ять. Дякую тренерові, що позитивно оцінив проведений мною час, але завжди хочеться грати більше. Проте я ще молодий. Для мене це серйозний досвід. Дякую Вадимові Валерійовичу ((Шахрайчуку – авт.) і Костянтинові Миколайовичу (Сімчуку – авт.), що вони мені довірили. Поїхати на чемпіонат світу в 19 років – це велике досягнення. Наразі ми всі найбільше засмутилися, бо не змогли посісти першого місця. В Польщу ми їхали лише за перемогою. Хоча третє місце – теж начебто непоганий результат.
– До того ви представляли Україну на юнацько-юніорському рівнях. Контраст між тим хокеєм і дорослим відчутний.
– Звичайно. Дорослий хокей важко порівняти з молодіжним. Взагалі, мені важко дався перехід з молодіжного в дорослий хокей. Мав з цим проблеми.
– За клуб – «Білий Барс» і БСФК – ви провели на дорослому рівні вже чотири сезони. Інша річ, що команда у вас завжди вважалася молодіжною. Нерідко в грі з досвідченішими суперниками ви поступалися з великими рахунками. Так, це досвід. Але це не пригнічує?
– Поразки з крупним рахунком б’ють по самолюбству. Але для молодих гравців завжди корисно спробувати себе в протистоянні з дорослими. Емоції ж, коли ми молодою командою перемагали набагато досвідченіших опонентів просто вражаючі. Такі перемоги бували нечасто, але їх ефект для нас неймовірний. Особисто я дуже задоволений, що мав змогу з 16-ти до 19-ти років грати у найсильнішому дивізіоні українського хокею, проти справді непоганих суперників. Мені це допомогло перейти з молодіжного на дорослий рівень.
– Весь цей час ви грали під керівництвом Костянтина Буценка і Олександра Бобкіна, наставників, які вміють працювати з молоддю, але славляться своєю емоційністю.
– (Посміхається). Усе залежить від сприйняття кожної окремо взятої людини. Мене особисто влаштовувало все. Подобалося працювати і з Костянтином Леонідовичем, і з Олександром Васильовичем. Обидва вміють і показати, і розказати. Для молодих гравців це важливо. Мотивують ці тренери просто прекрасно. Радий, що мені пощастило працювати з такими фахівцями.
– Якщо через роки вас попросять зацитувати якісь крилаті вислови Бобкіна і Буценка, що згадаєте?
– Є що згадати, але ліпше публічно не цитувати, бо не дарма ж ви сказали, що ці тренери емоційні і відкриті (сміється).
– Якщо підсумовувати сезон-2021/2022 загалом, який для вас запам’ятається участю в двох – молодіжному і дорослому – чемпіонатах світу, то як його оціните?
– Неоднозначно. Взяти молодіжний чемпіонат світу. Ним я не дуже задоволений. Ми стали четвертими, хоча за потенціалом цілком були здатні посідати перше місце. У нас була сильна команда. В Україні вихованці 2002-2003 років народження – одні з найсильніших за останній час. Ми перемогли команду-чемпіона, французів, але програли двом іншим суперникам. Особливо дошкульною була поразка від словенців. Пропустивши два непотрібних голи, ми вже не змогли нічого змінити. Рішуче налаштовувалися й на японців. Але там теж щось пішло не так. Була важка гра. Японці, як зазвичай, проявили себе технічними й швидкими. Проти них завжди важко грати. Це продемонстрував зокрема й дорослий чемпіонат світу.
Власне, так само з сезоном загалом. Ним я більш-менш задоволений, бо грав багато. Але не скажу, що, скажімо, в чемпіонаті України – спершу з «Білим Барсом», а потім з БСФК – ми реалізували весь свій потенціал.
– Попередній чемпіонат України завершився раптово, у зв’язку з війною…
– Світанок 24 лютого досі моторошно згадувати. Мали того дня виїжджати на гру в Харків. Але прокинулися разом із батьками в квартирі у Києві вранці від вибухів. Це було якесь жахіття. Не розумів, що робити, куди іти. Мав розуміння, що треба рятуватися. Хотіли кудись виїжджати, але врешті залишилися вдома. Тоді хотілося вірити, що це ненадовго. Помилялися… Важливо, що вся наша сім’я ціла і житло неушкоджене.
Добре, що наразі в Києві стало спокійніше і ми навіть маємо змогу тренуватися. Звісно, навіть за таких умов нинішнє життя назвати нормальним важко. Але це ліпше у порівнянні з жахом, який кожен з нас пережив впродовж перших півтора місяця війни. Разом з тим, розумію, що бойові дії точаться не так далеко від нас, у тих містах, де ми ще вчора грали в хокей. Важко з цим змиритися.
– Наразі в зв’язку з війною існування БСФК і решти українських клубів під великим знаком питання. Уже маєте уявлення, де проведете наступний сезон?
– Є бажання зіграти за якийсь європейський клуб. Але поки визначеності немає. Розглядаємо варіанти. Хотілося б вірити, що буде й український чемпіонат. Але наразі ніхто не може сказати, наскільки це реально. Тому й не дивно, що після початку війни жоден з українських клубів зі мною досі не зв’язувався. Перед війною пропозиції перейти були. Але тоді я був гравцем БСФК.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
