Колись він вважався дуже перспективним гравцем. Одним із найперспективніших для свого віку. Зрештою, здійнятися на саме верхів’я в тих умовах було не так і просто. Андрій Кузьмінський – представник видатного для нашого хокею покоління 1975 року народження, сама причетність до якого означає дуже багато. Як гравець Кузьмінський вніс свій слід в історію тим, що зіграв у першому матчі в історії українських чемпіонатів і навіть відзначився в ньому однією з шайб. Крім того, Андрій виступав за молодіжну збірну України. Доволі рано, у 25 років завершивши кар’єру, Кузьмінський став арбітром. І нещодавно провів на офіційному рівні свій 500-й матч. Безумовно, віха. Але суддівська кар’єра ще триває. Як розвивається наш гість і в статусі дитячого тренера. Тож знайомтеся – Андрій Кузьмінський, арбітр національної категорії в Україні і Білорусі, унікальна для нашого хокею постать.
– Для початку скажу, що усі 500 моїх матчів – офіційні, – бере слово пан Андрій. – Я враховував лише поєдинки національних чемпіонатів України і Білорусі, а також Східноєвропейської хокейної ліги. Чемпіонат і Кубок Білорусі я судив сім років. В Україну повноцінно повернувся в 2009-му, коли наш чемпіонат став професійним. Додам, що підрахувати точну кількість матчів зміг з допомогою довідників, які випустили в Білорусі і тим даним, які зібрав наш хокейний історик Віктор Жалій.
Взагалі, у суддівство потрапив, по суті, випадково. Думаю, жоден гравець не мріє стати суддею. Мій випадок – взагалі курйозний. Сезон-1998/1999 розпочинав як гравець у складі мінського «Тівалі». У січні повернувся до Києва, щоб продовжити виступи в Східноєвропейській лізі за «Беркут». При цьому в чемпіонаті України виступати тоді не міг. Приходжу на один з матчів, а тренер Олександр Куликов каже, що я не маю права грати. Відправив мене з роздягальні.
Стою поруч з ковзанкою на АТЕКу, коли йдуть судді матчу Максим Урда і Андрій Севрук. Дізналися, чому я не граю і запропонували: «Давай посудиш, у нас немає лайнсмена». Спершу сприйняв це як жарт. Коли виявилося, що ні, запитав дозволу в Куликова. «Йди суди», – відповів Олександр Петрович. У мене навіть не було форми. «Працюй, а ми тобі допоможемо», – сказав Урда. Взагалі, в офіційному протоколі цього матчу я не згаданий. Я ж не був суддею, не мав права працювати. Але, видно, відсудив як для першого разу непогано, тому Максим Урда запропонував, поки не граю, поєднувати гравецьку кар’єру з суддівством. Навіть наполіг на тому. Я погодився і до кінця сезону встиг відсудити вісім чи дев’ять матчів за участю дітей.
До наступного сезону готувався з «Ірбісом». Олексій Богінов хотів на базі «Крижинки» створити професійну команду. Але в підсумку сезону вона так в не розпочала. Я почав працювати викладачем фізвиховання у професійно-технічному училищі, а паралельно знову повернувся в суддівство. Спершу продовжив працювати на матчах дітей, потім мені довірили судити юнаків, кілька товариських матчів дорослих команд. Врешті, на початку 2000-го провів свій перший офіційний матч. У ньому «Беркут» здолав «Полімір» 7:2. Так поступово й пішло. Завершив цей сезон, повноцінно відпрацював чемпіонат-2000/2001.
– Як вийшло, що в 2001-му ви повернулися до кар’єри гравця?
– У Білорусі з’явилося чотири нових команди. Гравців бракувало. Друзі запропонували мені спробувати поновити кар’єру в «Бресті». Найбільше дивувалися, знову побачивши мене гравцем, білоруські судді. Але то було лише на сезон. Після нього повернувся в суддівство вже на постійній основі. В хокей продовжував грати лише епізодично, коли протягом чотирьох років приїздив в Україну до родини і виступав у складі АТЕКа. Проводив по вісім-десять матчів на сезон. Суддівській кар’єрі в Білорусі це не заважало.
– Взагалі, у юні роки ви подавали великі надії саме як хокеїст. Пам’ятаєте, як потрапили в гру?
– Почалося все з того, що мене привели в секцію «Червоний екскаватор» (нині – АТЕК). Там у групі Юрія Крилова вже займався мій старший брат. Я потрапив у групу Юрія Губарєва. Взагалі, найбільшим своїм досягненням у хокеї вважаю те, що привів у гру свого однокласника Сашка Матвійчука. Він про це й сам розповідає, правда, жартома, в притаманній собі манері. Мені особисто відвідувати тренування було зручно, бо спорткомплекс АТЕК знаходився неподалік від дому. Проте хотілося рости. Всі хотіли потрапити в «Сокіл». Першим туди, у групу до Валерія Голдобіна, потрапив мій брат. Потім Анатолій Ніколаєв взяв Матвійчука, а невдовзі після нього – мене. Наш, 1975 рік – останній, що виступав у юнацькому чемпіонаті СССР. Коли ми потрапили у фінал, то вже був юнацький чемпіонат СНГ. Взагалі, в той час чимало талановитих хлопців виїхали і почали виступи в молодіжних лігах США і Канади. Я був у числі тих, хто залишився.
“Сокіл-1975” – переможець турніру в Тілбурзі
…- І виступив у першому чемпіонаті України. Навіть більше: ви взяли участь у першому в історії матчі цього турніру.
– Так, виступав за юнацьку збірну України. Точніше, так вона називалася офіційно. Але фактично то був «Сокіл-1975». Чемпіонат тривав вісім днів. На першому етапі шість команд боролися за те, щоб посісти перших два місця і зіграти у фінальному турнірі з першим складом «Сокола». Ми тоді розраховували, що зможемо посісти одне з прохідних місць. Той чемпіонат був останнім турніром, де «Сокіл» 1975 р.н. виступав найсильнішим складом, усіма, за винятком Олександра Василевського. На жаль, ми поступилися харківському «Юпітеру», команді, яка була сформована на базі харківського «Динамо». Тому й мої особисті досягнення, а я закинув три шайби, задоволення не принесли.
Андрій під час матчу зимової Спартакіади-1993
– Одна з тих шайб припала на перший матч в історії, у якому юнацька збірна України перемогла 7:5 київський «Політехнік»…
– Добре запам’ятав той гол, останній у матчі. Мені тоді зробили підніжку, але встиг у падінні кинути і забити.
– Суддівство дозволяє отримувати від хокею задоволення?
– Безперечно. По-перше, бути суддівським легіонером – це вже нестандартна практика. Зізнаюся, у якусь мить мав намір залишитися в Білорусі, адже познайомився там зі своєю майбутньою дружиною. Але до цього не дійшло. Білоруси теж були не проти, адже тоді, коли ще переходив у «Брест» в статусі гравця, дефіцит на суддів існував на рівні з хокеїстами. Тож коли вирішив зосередитися на суддівстві, мене прийняли навіть у статусі легіонера. І це була гарна школа, адже рефері в той час мали завантаження майже на рівні з гравцями – приблизно по 35 матчів у сезоні, і то лише в Екстралізі. Глядацька увага теж була великою, адже в ті часи чемпіонат Білорусі мав вищий статус, ніж другий дивізіон чемпіонату рф.
Коли ж у чемпіонат Білорусі заявився «Сокіл», багато ігор відпрацював разом з Олегом Лусканем і Максимом Урдою. Взагалі, Лускань Урда і Севрук – це ті постаті, які супроводжують мене впродовж усіх 24-х років кар’єри. Навколо матчів чемпіонату Білорусі був великий ажіотаж. Пригадую протистояння жлобинського «Металурга» і «Кераміна» в плей-оф. На четвертому матчі глядачів було десь на 400 більше, ніж міг вмістити Палац спорту. Люди сиділи на сходах.
Також імпонувало, що завжди на провідних ролях у Білорусі були українці – Олег Шафаренко, Олександр Матерухін, Роман Сальников, Олександр Савицький часів виступу за «Керамін». То я вже мовчу, що дуже пристойно в білоруському чемпіонаті виглядав наш «Сокіл». Мені відразу згадується матч «Сокола» в Бресті, який завершився нічиєю 6:6. «Сокіл» поступався 0:3, 4:6, але зіграв внічию.
– Суддівство в хокеї великих грошей не приносить. Що вас тримає в ньому стільки років?
– Ви мене запитали про те, отримую від суддівства задоволення. Ось і відповідь на питання. Це той же адреналін, ті ж фізичні навантаження, та ж нервова напруга, тільки функції трохи інші. Хокей – то спосіб життя, без якого ніяк. Зараз кажу молодим гравцям, що суддівство – альтернатива гравецькій кар’єрі. Суддівство дає змогу продовжити кар’єру ще років на десять-п’ятнадцять. А у моєму випадку – на всі 25. Чи більше, адже лайнсменом можна працювати довше, ніж до 50-ти. При цьому паралельно з суддівством треную дітей у школі «Бульдоги». Завдяки суддівству я завжди у гарній фізичній формі і маю змогу якісніше тренувати. Знаєте, я завжди проти того, щоб робити при здачі нормативів поправку на вік. Ми судимо професійні змагання і маємо бути ідеально готовими. Хоча не будь я дитячим тренером, не знаю, чи міг би підготуватися так само добре.
– Маючи за плечима величезний досвід, як оціните нинішній чемпіонат України?
– По-перше, зараз я вже в такому віці, що більшість гравців пам’ятаю ще з дитячо-юнацького рівня. Дехто взагалі є моїм вихованцем чи працював під моїм керівництвом кілька років. Тому нині мені цікаво стежити за розвитком кар’єри цих хлопців. Стосовно рівня чемпіонату, то він у нас постійно коливається. Скажімо, в нас був чемпіонат у 2015 році, в якому взяло участь чотири команди. Тоді було важливо не стільки те, хто грає, скільки те, щоб чемпіонат просто відбувся. Нині, після початку повномасштабної війни, ми теж зробили кілька кроків назад. Але, певен, що ставка на українських хокеїстів окупиться у майбутньому. Нині можу сказати, що восени 2022-го, коли ми перезапускалися, очікував набагато гіршого. Але приємно здивували молоді хлопці, які тягнуться за старшими і постійно прогресують. Гадаю, на цей час маємо оптимальний для воєнного стану чемпіонат.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
