Йому лише 24, а за плечима вже багата кар’єра з п’ятьма чемпіонствами України в складі «Донбасу» і титул в Австрії на молодіжному рівні. Оборонець Андрій Григор’єв випав з поля зору хокейних вболівальників від початку війни, але зараз повернувся в хокей, у клуб, зі школи якого починалася його хокейна кар’єра. Григор’єв не приховує, що має особливі почуття від повернення в «Сокіл» і від матчів у Палаці спорту. Він емоційно описує свої переживання від війни в Україні і дуже сподівається, що в нинішніх реаліях зможе розвиватися як хокеїст.
Щоправда, цю розмову хокеїст розпочав з розповіді про отримане в дебютному поєдинку за «Сокіл» – проти «Києва» минулої неділі – пошкодження.
– Під час контактної боротьби трохи отримав ключкою по великому пальцю, – каже Андрій. – Тепер маю проблеми і з нігтем, і з пальцем. Під час другого матчу через добу гралося некомфортно. Сподіваюся, до суботнього поєдинку в Кременчуку буде легше. Лікар нашої команди докладе зусиль, щоб рука зажила. Я теж роблю все від мене залежне.
– З «Соколом» ви тренувалися ще в міжсезоння, навіть взяли участь у командній фотосесії. Але заявилися для виступів у чемпіонаті України лише через два тижні після старту. Чому?
– Як і більшість наших досвідчених хокеїстів, намагався знайти команду за кордоном. Варіанти були, але не таємниця, що в умовах воєнного стану перетнути кордон складно. Мене не випустили. Сподіваюся, поки. Окремі закордонні команди ще готові мене взяти. Разом з тим, мені добре у «Соколі». Тут гарний колектив. До того ж саме з «Сокола» починалися мої заняття хокеєм. Тому повернення в цю команду є певним чином моментом сентиментальним. Дитиною я мріяв грати в НХЛ. А якщо не вийде, то саме в «Соколі», у Палаці спорту.
Малим приходив у Палац на матчі головної команди «Сокола», яка виступала в чемпіонатах білорусі і росії. Кияни тоді мали зірковий склад, на матчах збиралися повні трибуни. Я мріяв, що колись теж зіграю за цю команду і на цьому льоду. Зараз це сталося. На жаль, через війну ми граємо при порожніх трибунах. Але маю певність, що коли настане мир, Палац спорту на матчах «Сокола» знову буде заповнений. Мої переконання будуються на спогадах про торішні матчі у складі «Донбаса» в Лізі чемпіонів у Палаці спорту. На нас ходило багато людей, порожніх місць майже не було.
– З того дитячого «Сокола», з якого хокей починався для вас, нині серед дорослих хтось грає поряд?
– Так, Вадим Мазур. Ми в «Соколі» разом починали, потім переходили в австрійський «Ред Булл», у «Донбас». Тепер знову опинилися в одній команді. То якщо не враховувати збірних України, куди нас теж викликали з ранніх років. А більше з хлопців 1998 року народження із «Сокола», здається, зараз не виступає ніхто. То з «Донбасу» серед наших ровесників грають Ігор Мережко, Бодя Дьяченко.
2018-й. Тоді Вадим Мазур (крайній зліва) і Андрій Григор’єв (справа) представляли “Донбас”, а Володимир Чердак (поруч із Мазуром) – харківське “Динамо”. Нині вони зібралися разом у “Соколі”
– В хокей ви зараз повертаєтеся після катастрофічно великої паузи. Якщо не помиляюся, після початку війни і досі ви не виступали ніде?
– Не виступав. Влітку мене викликали в тренувальний табір національної збірної. Але не міг долучитися, бо ще не відновився від травми – розриву стегна. Літо присвятив відновленню. Взагалі, повернення на лід після таких травм зазвичай доволі болісне. Найперше важко повертати впевненість у грі. Я давно не торкався льоду, чимало елементів даються важко. Певний період на адаптацію ще знадобиться. Вдячний тренерському штабу, що ставиться до моїх проблем з розумінням.
– Людина, яка побувала в системі «Ред Булла» з Зальцбурґа, вочевидь відчуває свій організм трохи ліпше з огляду на те, як прискіпливо в цьому клубі ставляться до контролю за організмом спортовців. Знаю про це зі спілкування з легкоатлетами і фехтувальниками. Хокеїсти, мабуть, не є винятком…
– Не є. Їх система дійсно унікальна. Модель бізнесу і підготовки спортовців «Ред Булла» полягає у запрошенні перспективної молоді, вкладанні грошей у її розвиток. Після того, скажімо, футболістів продають за великі гроші в інші клуби. Спектр послуг, який надається в клубі у рамках процесу підготовки, мене дуже вразив. Не знаю, може, я перебільшую, але з нашою юнацькою командою займалися так, немов ми вже в системі НХЛ. Усі тренування перебувають немов під мікроскопом. Щоранку, після кожного тренування ми здавали кров з вуха. Показники аналізів давали розуміння, наскільки легко чи важко переносяться навантаження, над чим треба працювати. Постійно вимірювався відсоток жиру в організмі. Нас досліджували з ніг до голови. Мрію, щоб колись так прискіпливо ставилися до підготовки хокеїстів у якомусь українському клубі.
– З «Ред Буллом» ви стали чемпіонами Австрії серед 20-річних. Але в наступному сезоні покинули команду. Чому?
– Мав змогу залишитися в Зальцбурзі. Пішов з власної волі, бо мав грандіозні плани. Які, на жаль, не втілилися в життя. В силу певних обставин. Це ще було до повернення в «Донбас». Я мав їхати і грати в Північну Америку. Було велике бажання закріпитися там. Переїзд зводився до певної дати, здається, у липні. Та плани зірвалися. Мусив шукати новий клуб. За цих обставин найкращі умови запропонував «Донбас». То було моє повернення в цей клуб. Ще до переїзду в Австрію грав за молодіжну команду донеччан. Але перед поверненням жодних зобов’язань перед «Донбасом» не мав, контракт підписував заново.
– З огляду на подальші події, мабуть, не пошкодували.
– Не пошкодував, хоча попервах у «Донбасі» мені було нелегко. В команду я потрапив відразу після травми. Це не дало змоги повноцінно закріпитися в складі з самого початку. Анатолій Степанищев, який тоді очолював «Донбас», був дуже вимогливим до молоді. Той стиль хокею, який демонстрував я, йому не зовсім подобався. В нас із Анатолієм Миколайовичем були певні розбіжності в поглядах.
– Тим не менш, той сезон завершився для «Донбаса» чемпіонством і надалі в команді вас теж залишили.
– Те перше чемпіонство було пам’ятним, бо здобули ми його в фінальній серії проти «Дженералз» якраз у київському Палаці спорту. Всі матчі на цій арені пам’ятні, а чемпіонські – поготів.
– В позаминулому сезоні «Донбас» переміг у фінальній серії вже відроджений «Сокіл», вашу нинішню команду.
– Ми тоді були об’єктивно сильнішими, виграли серію 4:0. Хоча в регулярному чемпіонаті «Сокіл» створив нам проблеми, в окремих матчах ми поступалися. Тому перед фіналом налаштовувалися на киян з максимальною концентрацією. В «Сокола» тоді була гарна команда і то найперше наша заслуга, що виграли фінал так впевнено.
– Андрію, так довго як ви за юнацькі і молодіжні збірні України грали лічені хокеїсти. Достатньо згадати, що з командою U18 ви виступали на трьох чемпіонатах світу, а зі збірною U20 – на чотирьох…
– На перший чемпіонат світу серед юнаків до 18 років в Угорщину в 2014-му поїхав 15-річним. Молодшими за мене були лише двоє гравців: Мазур – на десять днів, а Мережко – на цілих три місяці. Не буду приховувати, що нам було трохи важко. Серед ровесників ми були лідерами, не звикли, що в команді є хтось старший і головніший. А в збірній, з хлопцями, окремі з яких старші на три роки, були просто дітьми. Мусили звикати і адаптовуватися. Як у збірних, так і в клубі. Скажімо, приїздить людина з КХЛ, за плечима якої великий досвід і ти мусиш під неї підлаштовуватися, проявляти повагу.
Джейлен Смерек взагалі в НХЛ грав. Він, звісно, за віком майже такий як я, всього на рік старший. Я знаю англійську, тому ми гарно спілкувалися. Я відразу помітив відмінності в поведінці Смерека і нас, в його налаштуванні на гру. В роздягальні Джейлен набагато розслабленіший у порівнянні хлопцями з постсовкового простору. Ми звикли перед грою заряджатися емоційно, пострибати, побігати, провести загальну розминку. А Смерек навпаки завжди вдягав навушники і був на своїй хвилі. Він розминався, але ледь-ледь стрибав. Відчувалося, що перед грою він прагне найперше розслабитися, щоб під час матчу було легше саме грати, а не виконувати завдання.
– Вочевидь ваша кар’єра в «Донбасі» продовжилася б і зараз. Але світанок 24 лютого перекроїв наше життя на «до» і «після»…
– Початок війни застав у Краматорську. На ту мить я саме встиг провести кілька матчів, повернувшись до складу після тої самої травми стегна. Пригадую, 23 лютого пізно приїхав додому. Вночі прокинувся і побачив повідомлення, що путін оголошує про початок «спецоперації». Не надав цьому уваги, думав, то чергове звичне для Telegram повідомлення, при відкритті якого кілька разів перекидає на інші канали і пропонує підписатися. Тому хотів далі спати. Але ледь зімкнув очі, як почув сильні вибухи. Підірвався. Чесно зізнаюся: тоді думав, що наснилося. З вікна не було видно нічого. Та тільки сів на ліжко, через лічені хвилини – знову вибухи. Заглядаю в телефон, а там повідомлення про Київ, Харків, Чернігів, Херсон. Першим ділом зателефонував до Києва батькам. Вони підтвердили, що по столиці теж стріляють. Тож чекати не став. Сіли разом з Мазуром на автівку і поїхали до Києва. Коли добрався, то побачив, як горять машини неподалік від нашого будинку в районі Нивок. На виїзді з Києва – величезні затори. Страшне видовище.
А ще вийшло, що приїхали до залізничного вокзалу якраз у той день, коли в Києві вперше комендантська година була введена на цілу добу. В місті виловлювали диверсантів. Тож змушені були залишитися в приміщенні вокзалу. Зупинилися на другому поверсі, в залі підвищеного комфорту. Ввечері сиділи біля вікна, розмовляли. Однієї миті починається рух. З’явилися люди, які перевіряли в усіх документи. І кажуть: «Їдуть до нас». Тоді стало дійсно страшно. Але навіть при цьому віра в наших воїнів залишалася.
– Війна змінює всіх людей. Ви, мабуть, не виняток…
– Так. Особливо важко втрачати тих, кого знав і кого вважав своїм другом. На жаль, серед моїх друзів, які воювали в лавах Збройних сил України, є загиблі. Є друзі, які зазнали поранень. І воїни, і цивільні. Рідні, на щастя, цілі. На початку війни в мене була думка вивезти в безпечніше місце маму. Але ми залишилися вдома.
– Найближчий час пов’язуєте з Києвом?
– Все залежатиме від ситуації: який буде розвиток подій і наскільки нинішні виступи будуть для мене корисними. Зрозуміло, що нинішній чемпіонат слабший за попередній. Для мене й інших досвідчених гравців це, мабуть, мінус. Позитив у тому, що шанс отримали багато молодих українських хокеїстів. Сподіваюся, за цей рік вони виростуть в усіх розуміннях. Для мене ж головний плюс – Палац спорту. Нарешті ми тут граємо постійно!
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
