29 грудня 2023 року після тривалої боротьби з онкологією на 84-му році життя відійшов у ліпші світи Валерій Савицький, людина, яку в нашому хокейному середовищі знали і любили, «голос» Палацу спорту, колишній рефері, який згодом сам серйозно долучився до виховання арбітрів. Інтеліґент, інтелектуал і науковець, батько іменитого хокеїста і тренера Олександра Савицького – зараз, через понад два місяці після цієї втрати з теплотою згадуємо, яким був Валерій Іванович.

«Він був нашим вчителем і наставником, – каже голова Суддівського комітету Федерації хокею України, іменитий у минулому рефері Максим Урда. – Мене особисто Валерій Савицький підтримував з перших кроків у суддівстві, ще коли 15-річним через травму довелося відмовитися від мрії стати хокеїстом. Я тоді ще продовжував виступати за команду Шевченківського району Києва (тоді він називався Ленінським). Валерій Іванович працював із нами разом із Дмитром Кольським. Для нас, 14-15-річних хлопців було почесно, що тренери брали нас з собою в лазню поруч з відкритим басейном біля стадіону «Динамо». Ми сиділи мовчки. Слухали різні хокейні бувальщини і поступово втягувалися у світ хокейного життя. Трохи згодом Валерій Іванович запропонував мені стати суддею, подавати документи в Київську колегію суддів. Я погодився і потім постійно відчував підтримку від Валерія Савицького».

Олег Лускань, Валерій Савицький і Сергій Журавльов

«З Валерієм Івановичем ми познайомилися в 1989-му, – згадує ще один культовий у минулому рефері, а нині головний інспектор ФХУ Олег Лускань. – Тоді я поєднував суддівство з гравецькою кар’єрою. Правда, стати хокеїстом і виступати на серйозному рівні вже не розраховував. Думав, що після служби в армії, де змоги тренуватися на ковзанах не було, вже не маю перспектив. Може, дарма, бо Василь Василенко он після армійської муштри повернувся і ще тривалий час виступав на серйозному рівні. Я ж судив, виступав за вуз, а потім і в чемпіонаті України. І весь цей час відчував підтримку Валерія Савицького, з яким перетиналися не лише як представники хокею, а й як співробітники Київського політехнічного інституту, де я досі працюю заступником декана з фізвиховання, а Валерій Іванович викладав політологію і соціологію. Запам’яталося вміння Валерія Савицького підбадьорити, знайти правильні слова, коли мені як судді гра не йшла».

«Валерій Іванович запросив мене в суддівство в далекому вже 1998-му, – розповідає віце-президент ФХУ Андрій Кіча, діючий рефері, який наразі єдиний серед колег з України судив матчі Олімпійських ігор. – Тоді я вже завершив виступи за «Сокіл» і ще трохи грав за «Політехнік». Ми багато років жили в будинках по сусідству, бачилися дуже часто. Якось іду влітку повз озеро на тренування. Зустрічаю Валерія Івановича. «Андрію, ти вже завершуєш грати. Може, підеш у суддівство?» – питає він. Я відмовлявся, казав, що це не моє. «Ти подумай, адже суддівство дає змогу продовжити життя в хокеї, – казав Савицький. – Нічого, запропоную тобі ще раз».

Цю розмову і наступну пропозицію розділяло півроку. «Ти не передумав? Дивися, Андрію, ти в гарній формі», – сказав Валерій Іванович. Після того Андрій Кіча погодився спробувати.

«Мій образ під час першого матчу в статусі судді був комічним: чорних спортивних штанах, баскетбольній майці «Чікаґо Буллз» і на ковзанах, – розповідає Андрій. – Працював тоді на ковзанці «Крижинка» в парі з Олексієм Друкаренком. Валерій Іванович був секретарем гри. Після гри вони обоє сказали: «В тебе виходить. Пробуй далі». Невдовзі Максим Урда дав мені шолом, Андрій Севрук – свисток, Олег Лускань – суддівську майку, Сергій Дранговський – щитки. Можна сказати, що люди, які зараз є історичними постатями в українському суддівстві, мене тоді екіпірували і поставили на ковзани в статусі судді. Після перших спроб Савицький на правах секретаря організації запросив мене вступити в Київську колегію суддів. Більше того, на початку кар’єри мені кілька разів пощастило попрацювати з Валерієм Івановичем у полі».

Валерій Іванович з фотокором Сергієм Солов’єм

«Усіх нас, хто робив у суддівстві перші кроки і хто вже досяг якихось успіхів, Савицький підтримував по-батьківськи, – резюмує Андрій Кіча. – Він радів успіхам усіх наших суддів, хвилювався за нас. Коли я отримав призначення на Олімпійські ігри у Ванкувері, Валерій Іванович обійняв мене і зі сльозами на очах сказав: Бачиш, а ти хотів відмовитися». То була надзвичайно світла і добра людина. У кожного з молодих суддів він вкладав частку себе. Є люди, які підказують на майданчику, розповідають, як краще судити, а є ті, хто вчить, як залишатися людиною. Можу сміливо сказати, що більшість із тих, кому пощастило працювати з Савицьким, навчилися, як поводитися на льоду і поза його межами. Це людина з великим серцем і надзвичайним ставленням до життя».

Власне, людяність і тактовність Валерія Івановича відзначають усі, хто його знав добре чи перетинався час від часу.

«Інтеліґент, який ніколи не дозволяв собі нелітературних висловлювань, – каже Максим Урда. – Пригадую, як вони судили якийсь матч разом із Валентином Уткіним. У ході гри між суддями виник мініконфлікт. Буває. В таких ситуаціях кожен намагається на емоціях вколоти один одного. Так ось, Валерій Іванович сказав Валентину Павловичу: «Я свого сина зумів у «Соколі» влаштувати, а ти – лише в ШВСМ». Це була найбільша образа, яку Валерій Савицький міг собі дозволити».

Валерій і Людмила Савицькі з сином Олександром

А ще у Валерія Івановича була прекрасна сім’я. У шлюбі з Людмилою Іванівною чоловік прожив 55 років, виховав сина Олександра, знаменитого українського хокеїста і тренера. «Якщо можна говорити про ідеальні стосунки між чоловіком і дружиною, то в Савицьких вони якраз такими й були, – каже Максим Урда. – Людмила Іванівна – взагалі взірець відданої, люблячої дружини. Треба знати і бачити, з якою турботою вона допомагала чоловікові, коли той хворів коронавірусом, а потім – коли боровся з онкологією».

«Людмила Іванівна, можна сказати, берегиня роду Савицьких, – додає Андрій Кіча. – Її постійна турбота про всю сім’ю, а то чоловік, син і потім уже й троє внуків, вплинула зокрема й на ставлення до хокею. Звісно, їй зараз найважче. Знаю, що Людмила Іванівна досі береже суддівську джерсі чоловіка, ще ту, стару, в’язану».

…Зле Валерієві Івановичу теж стало під час одного з хокейних матчів, ще до початку війни, у спорткомплексі АТЕК. «Савицький тоді, як зазвичай, був за мікрофоном, – згадує Олег Лускань. – Однієї миті помітив, що щось із ним не так. Покликав лікарів. Ті оглянули і потім на швидкій відвезли до лікарні. Я тоді супроводжував Валерія Івановича аж до тієї миті, поки його не поклали в палату. Зателефонував тоді Олександрові Савицькому, повідомив, що й як і поїхав додому».

Протягом кількох десятиліть хокей у київському Палаці спорту лунав голосом  двох постатей – Валерія Савицького і Сергія Журавльова. Цей дует виконував роль суддів-інформаторів на поєдинках різних рівнів – від дитячо-юнацького, до професійного, на рівні збірних. У цій ролі Валерій Іванович був практично до останнього, до дитячих змагань у квітні 2023-го, до того часу, поки хвороба його не знесилила остаточно.

Наші найіменитіші судді безмежно вдячні Валерію Савицькому і кажуть, що Валерій Іванович залишиться в їх серцях на все життя. Власне, як пам’ятатиме про цю прекрасну людину вся хокейна родина.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ