За підсумками 2023 року фахівці, тренери, журналісти і вболівальники назвали Ігоря найкращим хокеїстом України. Ця нагорода виглядає заслуженою й закономірною, адже минулий рік у виконанні капітана нашої збірної видався справді дуже успішним. Вдало для Мережка і збірної України розпочався й 2024-й. У польському Сосновці наша національна збірна виграла олімпійський передкваліфікаційний турнір.

Власне, в його ході, вже після того, як Мережко отримав з рук Дмитра Христича відзнаку гравця року, ми й записали це інтерв’ю. В якому пройшлися по всій кар’єрі Ігоря, згадали найзнаковіших постатей у ній та події, які виявилися визначальними. Ігор розповів, як міг опинитися в «Калґарі Флеймз», як знайшов своє щастя в Узбекистані і як радіє перемогам збірної України. Проте почали розмову ми якраз з недавнього визнання.

– Для мене це визнання приємне і водночас несподіване, – каже Ігор. – Тим паче, що таке опитування проводиться вперше (насправді, перше за останні роки – авт.).

– Якою була б ваша трійка найкращих?

– Вадік Мазур – перший. Потім – Олексій Ворона. На третє поставлю Олександра Пересунька і Даню Трахта. Обох.

– Мазур на першому місці тому, що ви друзі?

– Ми справді давно дружимо. Але найперше тому, що мені подобається грати з ним у хокей.

Мазур і Мережко – вперше в збірній…

…і зараз

– Минулий рік дійсно вийшов для вас хорошим: другий за результативністю оборонець данської ліги, найкращий захисник чемпіонату світу в дивізіоні 1В, далі – перехід у словацьку Екстралігу, де ви очолюєте список найрезультативніших оборонців…

– Був би радий, якби не лише особиста статистика була гарна, а й команди виступали успішно. А то вийшло, що з «Оденсе Бульдоґз» піймали спад якраз на старті плей-оф. Вважалися фаворитами чвертьфінальної серії з «Герлев Іґлз», але поступилися. Шкода, бо в нас була хороша команда. Самі винні, бо не змогли підготуватися належним чином. На чемпіонаті світу волів би мати трохи меншу результативність (Ігор закинув 3 шайби і віддав 10 передач – авт.), але щоб ми перемогли японців і вийшли в дивізіон 1А.

– Результат матчів плей-оф чемпіонату Данії вплинув на ваше майбутнє?

– Ні, бо я відразу запланував, що переходжу в Данію для того, щоб перебратися в якусь сильнішу лігу. Клуб навіть не намагався пропонувати мені новий контракт, бо розумів, що я піду. Ще перед переходом агент пояснив мені, що данська ліга, можливо, не найсильніша в Європі і заробітки там не найвищі. Але то гарний плацдарм для подальшого розвитку. Можна сказати, що зробив переходом в «Оденсе» крок назад, щоб тепер зробити два кроки вперед. Але коли переходив, повністю покладався на досвід агента. То був мій перший серйозний досвід виступів у Європі. На той час розумів, як працює система в Канаді, в рф, але не знав, чого чекати від Європи. Агент пояснив, що для того, аби зайти на європейський ринок, спершу треба зробити собі ім’я, змусити, щоб про мене говорили.

При цьому в побутовому аспекті в Данії мені було комфортно. Жив у гарній квартирі, неподалік від арени. Хтось каже, що в Данії поганий клімат. Але дощі там не частіше, ніж в Україні. Може, комусь не подобається щодня їздити на велосипеді, але я до цього швидко звик. Клуб відразу видав велосипеди мені і дружині. В них така культура – на велосипедах з найменшого віку. Діти їздять на спеціальних каретах, разом з батьками. Завжди цікаво вливатися в культуру тої країни, в якій живеш.

– Словацька Екстраліга помітно сильніша за данську Matal Ligaen?

– Всі так кажуть. Я скажу так: Екстраліга  порівнянні з данським чемпіонатом – щільніша. Тут з 12-ти команд перші вісім-десять можуть одна-одну перемагати. По таблиці це теж видно: між першим і 10-м місцями 12 очок різниці. Тому виступати в Словаччині цікавіше. Данія менша, усі найкращі хокеїсти намагаються виїхати за океан чи в сусідню Швецію, де чемпіонат сильніший.

– «Спішска» з З Нова-Весі з вами у складі здивувала тим, що тривалий час лідирувала в чемпіонаті. Але ще перед міжнародною паузою команда програла шість матчів поспіль, після неї продовжила цю серію до семи матчів і лише тоді перервала. Що трапилося?

– Коли говорив про Данію, то згадував про спад, який нас спіткав на початку плей-оф. Зараз ми розмовляли з хлопцями і зійшлися на думці, що, може, добре, що потрапили в цю яму зараз, коли ще можна щось виправити. Крім того, нам якось тотально не щастило. Часто пропускали шайби навіть не через помилки, а якось випадково. Добре, що ще маємо час, аби налаштувати гру перед плей-оф.

– Майже в кожному матчі за «Спішску» ви граєте в парі з литовцем Неріусом Алісаускасом. Як охарактеризуєте цього оборонця?

– Щойно підписав контракт. Менеджер відразу сказав, що гратиму з Алі. Коли почалися тренування, отримував задоволення від спільної роботи постійно. Ми з Неріусом ніби давно знайомі, хоча граємо разом перший сезон. Кожне тренування проводимо з посмішкою, отримуємо насолоду не від роботи, а від улюбленої справи. Емоції лише позитивні.

– Наразі ви з 10 голами і 35-ма асистами входите в топ-6 найкращих бомбардирів Екстраліги і є найрезультативнішим оборонцем. Ставите перед собою планку результативності?

– Ні. Думаю про те, чого хочу досягти. А на статистику звертаю увагу хіба на початку. Після очка 20-го збиваюся з рахунку і думаю лише про те, як би перемогла команда. Хочеться щось виграти. В моїй кар’єрі поки не надто багато титулів. Якщо їх не буде, очок нікому не покажеш. Ось на останньому чемпіонаті світу погодився б набрати на п’ять-шість очок менше, але перемогти.

– Чого забракло в матчі з японцями?

– Впевненості в своїх силах. Наша вада, що окремих команд побоюємося. Хоча, певен, що в нас команда не гірша. І на останній олімпійській кваліфікації ми це довели. Тоді теж були не слабшими. Зараз, у принципі, теж ми не відразу підлаштувалися під Польщу. Перший період витратили на те, щоб розібратися, як вони грають. Наступних два періоди вже виглядали відверто сильнішими в порівнянні з суперником, який виступає в топ-дивізіоні. Власне, два роки тому в зустрічі проти тих же поляків на чемпіонаті світу ми теж довго домінували, але в ігровий час довести переваги не змогли, а в серії буллітів програли. Тоді в Тихах теж мали достатньо моментів, кидали по воротах. Але переміг той, хто наполегливіше грав на атаку.

Стосовно Японії, то їх перевага в тому, що багато гравців виступає за одну команду. Вони ліпше зіграні. Великий плюс, коли гравці здатні на механічному рівні виконувати все, що від них вимагають, коли до сантиметра добігають туди, куди їм намалювали перед матчем. У нас команда креативніша: можемо і побігти, і пограти в пас. Але майстерності, щоб переграти такого дисциплінованого суперника, поки бракує.

– Тренери відзначають, що найчастіше ми не здатні підтримувати запропонованого японцями темпу.

– Не сказав би. Просто зазвичай, коли граємо з японцями, постійно відчуваємо тиск, потребу здобути результат. Кожен матч як фінальний. Сподіваюся, що разом із матчем проти Польщі в Сосновці ми цей важкий етап пройшли і тепер будемо грати в схожих поєдинках впевненіше. Тепер суперники будуть побоюватися нас. Бо ми вже далеко не слабка команда, здатні агресивно починати і грати на перемогу.

– Що змінилося в збірній України з приходом нового тренерського штабу на чолі з Дмитром Христичем?

– Акцент став робитися на швидкий хокей при переході з оборони в атаку. Ми не втрачаємо часу на розкати, намагаємося швидше перейти в наступ, а там прагнемо проявляти максимальну агресію – володіти шайбою, кидати по воротах.

– На вашу думку, який максимум нашої збірної в фінальному раунді олімпійської кваліфікації? Ми поїдемо в Ригу, щоб спробувати сили в матчах з суперниками, проти яких граємо нечасто чи можемо їх перемогти?

– У серпні, коли відбуватиметься цей турнір, хокей зовсім інший у порівнянні з лютим. Багато залежатиме від того, як зможемо підготуватися. Клубні сезони ще не почнуться, в людей будуть різні думки, які теж впливають на гру. За таких умов може статися що завгодно. Не скажу, що в нас будуть хороші шанси виграти, але вони будуть. А ми спробуємо цими шансами скористатися. Зіграти на Олімпіаді – то мрія кожного хокеїста.

– Коли Україна єдиний раз виступала на Іграх, вам було неповних чотири роки. Мабуть, живих спогадів про той час не залишилося.

– Ні. Хокей дуже любить мій тато. Він вочевидь тоді дивився і вболівав. А мене привів у СДЮШОР-96 до тренера Олександра Кобікова пізніше. Тоді катався з на два роки старшими хлопцями. Власне, до 2011 року з цією командою й тренувався.

– Виходить, крім хокею, іншого вибору батько вам і не дав.

– Мене ще намагалися віддати на плавання. Але радше тому, що коли плаваєш, швидше міцніють м’язи і підіймається загальна витривалість. Я в дитинстві був не надто спортивною дитиною, можливо, навіть мав зайву вагу. Тато хотів, щоб я став міцнішим. Але на плаванні мені не дуже сподобалося. Ось хокей імпонував завжди. Любив і грати, і тренуватися. Змушувати мене потреби не було ніколи. Хіба бігати іноді не подобалося.

– На початку другого десятиліття 2000-х у більшості найталановитіших українських гравців був один шлях – «Донбас». Однак заграти за донеччан на дорослому рівні після трьох років у юнацьких командах вам не судилося через початок війни. Як виник варіант з Австрією і «Ред Буллом»?

– Тоді керівником академії «Донбасу» був Їм Брітен. Він висловлював ініціативу, щоб команду «Донбасу» 1998 року народження заявити в дорослий чемпіонат України. Попередня домовленість уже начебто була, але в підсумку щось не вийшло. Після того Брітен порадив мене, Андрія Григор’єва і Вадима Мазура в «Ред Булл». Нам зателефонували і ми погодилися. Умови для занять хокеєм у Зальцбурзі створені справді непогані. Правда, все залежить від того, кому й чого хочеться. І в якому віці та з якими амбіціями туди потрапляти. Буду говорити за себе. Можливо, потрапив у «Ред Булл» не в той час. Мені не все подобалося. Ні, база, умови, тренери – на найвищому рівні. Але чогось бракувало. Ми начебто й звикли жити з 12-ти років окремо від батьків. Але не в іншій країні. В Австрії наше спілкування замикалося на трьох людях. Це було важко. Намагалися, правда, спілкуватися українською зі словаками. Вони трохи розуміли нас, ми їх. Пізніше життя так повернулося, що з окремими хлопцями, з якими тоді були в Зальцбурзі, нині перетинаємося в Екстралізі. Проте тоді було непросто. Відчувалося, що ставлення в «Ред Буллі» до українців у порівнянні з австрійцями трохи інше.

– Врешті, через рік ви опинилися в Канаді. Цей перехід відбувся б незалежно від того, наскільки комфортно почувалися в «Ред Буллі»?

– На цей перехід вплинув виступ на чемпіонаті світу U20, де ми з Григор’євим і Мазуром гарно себе проявили. Нас з Григор’євим тоді помітив один агент, котрий запропонував поїхати в WHL. Він домовлявся з командами, щоб нас задрафтували. Але в підсумку вийшло, що Андрія не взяли, а я опинився в клубі «Летбридж Гаррікейнз». Паралельно нам ще пропонували залишитися в «Ред Буллі». Але я прийняв рішення їхати в Канаду ще до того, як в Австрії закрили молодіжну лігу. Все ж Канада – батьківщина хокею.

– В підсумку ви проявили вражаючу посидючість: усі чотири роки за океаном провели в одній команді. То за умови, що «Летбридж Гаррікейнз» не назвеш надто іменитими…

– Коли туди потрапив, мені не було кому підказати, як правильно тренуватися, готуватися до матчів. То нині всі розуміють, що ніхто тебе не потренує, окрім тебе самого, що у хорошій формі треба бути завжди. Я тоді цього не знав. Думав, мене хтось готуватиме. А виявилося, що треба відразу давати результат. У підсумку набирав форму півсезону. Ще пів відіграв на пристойному рівні і мені запропонували залишитися.

Ви сказали, що в Летбриджі скромна команда? Коли я в неї приїхав, вона такою справді була. Але коли йшов із «Гаррікейнз» через чотири роки, то вже був амбіційний клуб. За чотири роки ми двічі доходили до півфіналу WHL.

– Були шанси піднятися з «Летбриджа» вище?

– 19-річним мене покликали в літній табір «Калґарі Флеймз». Пробув там довго, фактично до останнього дня, коли вже починалися ігри регулярного чемпіонату НХЛ. Зі мною і агентом вели переговори, справа йшла до підписання контракту. Але останньої миті «Флеймз» не те щось не сподобалося, не те передумали. Хоча в кінці я був єдиним у таборі гравцем, який не мав контракту. Сказали, що постежать за мною ще рік у молодіжній лізі. Через агента мені запропонували виступати в ЕCHL. Але я відмовився. Тепер думаю, можливо, варто було спробувати. Ніколи не знаєш, як краще. Я вирішив залишитися в «Летбридж Гаррікейнз». У нас була сильна команда, ми претендували на чемпіонство. Але в підсумку поступилися в першому раунді.

– Гадаєте, на рішення «Флеймз» могло вплинути ваше походження? Мовляв, Україна не має репутації хокейної країни…

– За океаном у паспорт точно ніколи не заглядали. Враховуються лише хокейні показники і людські риси. У Європі з цим трохи складніше. Тут існує ліміт на легіонерів, тому коли доводиться обирати між українцем чи канадцем, вибір найчастіше впаде на канадця. Це щоб спонсори не злякалися, що в команду беруть українця. Гарний приклад – Олексій Ворона. Він дуже гарний гравець, але всі бояться його брати. Хоча, певен, він не підвів би і не загубився б у жодному клубі. Олексій завжди грає на команду. Це добре демонструють його дії в складі збірної.

– Виходить, зараз саме вам і вашому поколінню гравців поступово треба ці стереотипи ламати…

– Так. Колись були часи, коли в європейських клубах було багато українців. Потім трапився спад і тепер треба здобувати репутацію заново. Ми хочемо грати в Європі, бо там хороший хокей, який постійно розвивається. На іграх європейських чемпіонатів завжди заповнені трибуни. Приємно грати в такій атмосфері.

– Але з Канади ви повернулися не в Європу, а в зовсім нехокейний Узбекистан…

– Коли зрозумів, що не буду продовжувати контракту з «Летбриджем», попросив агента шукати варіанти в Європі. Не люблю переходів, які з’являються останньої миті. Волію розуміти, куди їду, відповідно підготуватися. Крім того, підписуючи контракт заздалегідь, клуб демонструє, що розраховує на гравця. Тими, кого беруть останньої миті, закривають проблемні позиції. В мене був варіант з Фінляндією. Але на таку зарплату, на яку там би не прожив. Інші пропозиції теж не влаштовували. Врешті, аж у кінці липня підписав контракт з ташкентським «Гумо».

Незвичним там було все. Коли прибув до Ташкента всього через два дні після підписання контракту о третій ночі, на вулиці було +35. Я спеки не переношу взагалі, тому перші дні сходив з розуму. Без кондиціонера там існувати просто неможливо. Щодо клубу і умов, то все було на найвищому рівні. Великі гроші власники клубу вклали в будівництво арени. Гарні спеціалісти працювали в маркетинговій службі клубу. Якщо на початку сезону на нас ходило по 1000-1500 людей, то в кінці чемпіонату – по 10 000. Для мене то були особливі відчуття, адже це щось особливе – грати матчі плей-оф при такій аудиторії.

А ще в Ташкенті я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною. Вона білоруска за національністю. Нині ми очікуємо на дитину. Коли мене запитують, скільки ми разом, відповідаю: «Четвертий сезон». Так легше рахувати (сміється). Хоча насправді не знаю, скільки точно нашим стосункам. Ми познайомилися, потім якийсь час не бачилися, оскільки сезон перервався через пандемію. Після того знову зійшлися.

– Про ваш наступний клуб – тюменський «Рубін» – зайвий раз згадувати з відомих причин не будемо. Після початку повномасштабної війни покинули чемпіонат країни-агресора і про повернення туди сказали: «Без варіантів»… Скажіть, виступаючи зараз у Словаччині, відчуваєте, що вдома війна?

– Звісно. Постійно. У мене ж батьки і бабусі у Харкові, сестра навчається у Львові. Постійно на зв’язку з ними, з друзями. У нашому місті щодня прильоти. Війна – то вже частина нашого життя. Ось відіграли матч із поляками. Спілкуюся з татом. Він розповідає, що наша перемога принесла багато радості. А через дві години у Харкові було влучання, яке забрало чимало життів. Коли таке чую, відразу хвилююся, чи все гаразд із рідними. І так постійно… А з людьми, з якими перетинався в Тюмені, не спілкуюся. То перегорнена сторінка.

– Після 24 лютого 2022-го матчі за Україну стали особливішими?

– Я завжди граю за збірну з особливим налаштуванням. То відчуття, які не передати. Ми один за одного, мов одне ціле. Ось виграли в Польщі і раділи так, ніби виграли Кубок Стенлі. Хоч та перемога насправді нічого особливого ще не означає. На ту мить ми навіть групи не виграли, бо попереду був матч з естонцями. Але дружина мені говорила, що ще ніколи в житті не бачила мене таким щасливим.

– Ігоре, на завершення скажіть про свій образ. Можна було б сказати, що у вашій нинішній зовнішності є щось скандинавське. Але таким ви були ще до Данії.

– Це ще з Канади пішло, коли почав відрощувати бороду під плей-оф. Сподобалося і залишив. Потім почав жартувати, що буду зав’язувати волосся. Спершу то був стьоб, а тепер як образ.

– Що може змусити вас побритися чи постригтися коротко?

– Я після кожного сезону бриюся. Просто мене ніхто не бачить. До наступного сезону знову заростаю.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ

INNOVECS – титульний партнер національної збірної України