Наш сьогоднішній співрозмовник – легенда українського хокею. Артемові Гніденку – 42. За його плечима – 85 матчів у складі національної збірної України, чотири чемпіонати світу в елітному дивізіоні, шість титулів чемпіона України. Рішення іменитого нападника про повернення до гравецької кар’єри стало однією з головних подій міжсезоння. Зараз Гніденко не просто не губиться в складі однієї з провідних команд національного чемпіонату «Кременчука», а в окремих матчах виглядає лідером команди. Це інтерв’ю – розмова про сьогодення і спогад про славне минуле. Яке не виглядає чимось химерним доти, доки на льоду залишаються такі постаті як Гніденко.

– Насправді дуже радий, що в такий час ми маємо змогу грати в хокей, – бере слово Артем. – Люди, які боряться на передовій, створюють нам умови, щоб ми могли нормально жити і займатися спортом. Безмежно вдячний їм за це. Я п’ять років не виступав. Після такої паузи перелаштуватися доволі складно. Та завдяки якісному тренувальному процесові в команді і поміркованому особистому графікові повернув форму доволі швидко. Точніше, потихеньку виходжу на той рівень, на якому грав колись. Хокей – такий вид спорту, в якому щодня треба доводити спроможність грати і виходити на лід. Конкурентів багато, молодь швидше відновлюється, має перевагу в швидкості. Тренери поблажок досвідченим гравцям не роблять. Мушу бути в постійному тонусі, бігаю, тягаю штангу на рівні з молоддю.

– Виглядало, що після повернення з матчів Континентального кубка «Кременчук» перебував на певному спаді…

– Мені не хочеться бути диванним експертом. Стану команди оцінку повинні давати тренери. Зі свого боку відзначу, що, можливо, після виступів в єврокубках у наших хокеїстів було певне спустошення. Бракувало емоцій. Але важко весь сезон пройти в однаковому фізичному й емоційному станах. Перепади бувають, але в нашій команді достатньо досвідчених гравців, які здатні повернути в колектив необхідний для боротьби тонус. Звісно, всі ми очікували і мріяли, що зможемо пробитися в фінал Континентального кубка. Поразка розчарувала. Але цей етап уже позаду. В нас класна команда, в якій чимало кандидатів у національну і молодіжну збірні України. В хлопців велика мотивація, щоб себе проявити і принести користь «Кременчуку». Вважаю, що не може бути більшого стимулу, ніж пробитися в збірну своєї країни. Один із наших тренерів колись говорив, що виступ на рівні збірних – це вітрина, на якій зібрані всі найкращі.

– Ви матчі «Кременчука» в Континентальному кубку дивилися в статусі глядача. Вважаєте, підсилена гравцями інших клубів команда сповна розкрила свій потенціал?

– Давати оцінку виступові – не моя компетенція. Я побачив те, що хлопці, які виступали в словацькій Нітрі, віддали на льоду всі сили, представляючи нашу країну і місто Кременчук. Я б теж це зробив, якби тренери довірили виступати в єврокубкових матчах. Але вочевидь моя тодішня форма не дотягувала до рівня молодих хокеїстів. Мене це не ображає, адже я гравець, який був у використанні. Для молодих хлопців цей досвід важливіший. Наразі наші матчі в Континентальному кубку показали, що індивідуальний рівень гравців, командні швидкості, швидкість ігрового мислення, досвід, концентрація суперників знаходилися на трохи вищому рівні. Можливо, наш чемпіонат зараз слабший, ніж у Словаччині, Італії чи Польщі. Але ми прагнемо виглядати не гірше.

– Наскільки непростим для вас було рішення про повернення в хокей?

– Це вимушений захід. Після початку війни в нашому чемпіонаті немає легіонерів, а чимало провідних хокеїстів почали виступати в закордонних клубах. Тому коли президент «Кременчука» Сергій Мазур запропонував змінити обов’язки дитячих тренерів на гравців, ми з Денисом Ісаєнком без особливих сумнівів погодилися. Зараз про це не жалкую.

– Денис Ісаєнко говорив, що тренери не вимагають хіба бігати так швидко, як Гліб Кривошапкін, а все інше доводиться виконувати на рівні з молоддю.

– (Посміхається). Кривошапкіна неможливо обігнати. Але ми намагаємося. Чіпляємося до нього причепом і він бігає з нами. Жарти жартами, але ми й самі собі поблажок не даємо. Не хочу, щоб мене ставили за старі заслуги. Мені вже не 20 років, знаю, коли й як готуватися до гри чи тренування.

– Потрапивши знову в роздягальню хокейної команди після п’ятирічної паузи, якісь зміни в менталітеті гравців помітили?

– В порівнянні з першим десятиліттям 2000-х, коли мені пощастило грати в одній команді з золотим поколінням українського хокею, змінилося просто все. Це й не дивно, адже в нас з Ісаєнком з більшістю хокеїстів різниця у віці в межах 20-ти років. Можу сказати, що з молодими хлопцями цікаво. Вони не такі як ми. Вони – емоційні, вибухові. Відчуваю, що ці гравці перебувають на грані переходу в професіонали. Але ця межа переходу з молодіжного хокею в дорослий ще перейдена не усіма чи не повністю. Втім, з цими хлопцями в будь-якому разі цікаво. Як у побуті, так і з суто професійної точки зору, під час виїздів, тренувань і матчів. У мене немає проблеми, щоб знайти з кимось із хлопців спільну мову. Позитивна атмосфера в роздягальні точно збереглася. Ми надалі підколюємо одне одного. Все гаразд. У нас згуртований, дружній колектив.

– У ті часи, коли молодим гравцем були ви, слово старших хокеїстів було законом. Зараз так само?

– Спершу молодь з великими очима прислухалася до того, що ми кажемо, зважувала, що можна при нас говорити, а що не бажано. В команді нас з Ісаєнком нас називають по імені й по-батькові. На «ви». Це приємно, що наш авторитет цінують. І взагалі, приємно, що в наш чемпіонат повернулася така велика кількість досвідчених виконавців. Приємно грати проти Артема Бондарєва з «Сокола». Він теж не виступав шість років, але зараз виглядає на льоду дуже переконливо.

– Хто був головним авторитетом під час виступів за «Сокіл» і збірну України для вас?

– То був такий період, коли професійними були абсолютно всі хокеїсти, враховуючи тодішнього оборонця, а зараз головного тренера «Кременчука» Олександра Савицького. Ці люди підходили і до тренувань, і до матчів з максимальною концентрацією. То були майстри, в яких усі дрібниці були на найвищому рівні. Звідси, власне, й результат. Я як молодий хокеїст захоплювався професіоналізмом просто всіх гравців тієї епохи. І намагався не відставати від них.

– Ви дуже часто грали в одній ланці з Віталієм Литвиненком, якого багато хто вважає найкращим гравцем України другої половина першого десятиліття 2000-х.

– То легенда хокею! Віталій говорив мені: «Ні під’їжджай до мене, я все зроблю». Його передачі були, мов цукерочки. Мені залишалося лише не зіпсувати. Грати з такими партнерами за ланкою як Литвиненко, як Сашко Бобкін – одне задоволення.

– Людина, яка має за плечима чотири чемпіонати світу в топ-дивізіоні, теж має бути неабияким майстром. Мабуть, ті турніри – то головні спогади з хокейного життя?

– Так. Усі чемпіонати світу в топ-дивізіоні – то щось надзвичайне. Лише туди поїхати – вже досягнення. Якщо ще й здатен грати на тому рівні – взагалі вищий пілотаж. Матчі зі шведами, фінами, чехами, американцями, канадцями – пам’ять на все життя. У таких поєдинках бачиш свій справжній рівень.

Пригадую, як виходили на суху розминку перед грою з канадцями. Традиційно на стільці нашого сервісмена Толі Шкури стояв елеутерокок, напій, який при споживанні з чайком збадьорює. Канадці помітили це, здивувалися і з великими очима запитують: «Що це?!» «Це наш енергетик! Це наше все!», – відповідаємо.

– За ким із суперників з топ-збірних було найважче встигати?

– За усіма (сміється). А взагалі, кожна гра на такому рівні – окрема історія. Згадую наш матч проти фінів на «Гартвалд-Арені». Програли 1:8. Це було щось із чимось. Голова обертом йшла від тих швидкостей. Це був травень, на вулиці спекотно, лід підтанув. Сама арена знаходиться в скелі. Мало того, що дихати важко вже просто з огляду на умови, так ще й швидкості скажені. Перший період взагалі був божевільним. Це був той рівень, до якого мені особисто було важко дотягтися.

– Артеме, нашу розмову ми почали з подяки тим людям, які зараз боронять вашу землю. Війна вже 11 місяців. Ваш рідний Харків пережив найстрашніші миті в перші півроку. Як цей час пережили ваші рідні?

– Найважче було мамі. Рашисти зруйнували всі будинки по сусідству в селі Мала Рогань. По суті, вцілів лише мамин. Також там постійно залишалися рідні тітки, в цьому селі похований мій тато. Весь цей час сильно хвилювався за рідних. На початку війни я ще був у Кременчуку. Потім разом з сім’єю перебрався до Києва. Забрати до нас маму змоги не було. Схиляю голову перед воїнами, які прогнали російських покидьків з Харківщини. Сподіваюся, невдовзі їх не буде ніде в нашій Україні.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ