Він вважається одним із найобдарованіших молодих хокеїстів України. 16-річний оборонець Микита Бондарєв, який до попереднього сезону представляв київський «Сокіл», відзначається гарною технікою і має світлий хокейний інтелект, добре бачить майданчик. Днями хлопець повернувся з першого в кар’єрі збору в складі юнацької збірної України до 18 років, який відбувався в словацькому Кошице. Бондарєв-молодший поділився враженнями від тижня роботи під керівництвом Олександра Бобкіна, розповів про власні хокейні пріоритети, про особливу роль у своєму хокейному розвитку тата, про агресивних росіян у Латвії і заокеанське майбутнє.

– У Кошице ми гарно попрацювали, – говорить Микита. – Нас дуже тепло прийняли в Кошице. Приємні враження залишилися як від прогулянки містом, так і від умов для тренувань, відпочинку і спілкування з місцевими людьми. У деяких хлопців після початку війни не було змоги кататися, тому для них нинішній збір важливий подвійно. Для нас усіх ці тренування дуже потрібні, адже хочеться приїхати в клуби готовими якнайкраще. Мені було трохи легше, адже коли розпочалася війна, я виїжджав у Латвію, тренувався там. Потім, повернувшись в Україну, мав змогу два рази на тиждень працювати на льоду на ковзанці ВДНГ. Звісно, для повноцінної підготовки цього замало, але на плаву триматися можна. А в залі я працював постійно, тому фізично готовий дуже добре. Інша річ, що на цих зборах ми тренувалися зі старшими на рік хлопцями 2005 року народження. Поряд з ними рішення треба приймати швидше, ніж ми звикли в матчах з ровесниками.

– Для вас це був перший досвід роботи під керівництвом Олександра Бобкіна. Які враження?

– Позитивні. Тренування вийшли доволі інтенсивними і корисними. Видно, що тренери підходять до підготовки тренувань вдумливо. Так само відзначив би великий вклад Сергія Бабинця. Він хоч офіційно є менеджером команди, але по суті був ще одним тренером. Його підказки були дуже корисними. Про допомогу в побуті взагалі мовчу.

– В своєму найсвіжішому інтерв’ю пан Бобкін сказав, що вимагав від хокеїстів більших емоцій. Мовляв, на тренуваннях було занадто тихо.

– То не дивно, адже в колективі зібралося багато нових людей. Деякі хлопці попервах поводилися трохи скуто. На льоду треба покрикувати, допомагати одне одному. Олександр Васильович звернув на це увагу. Він хоче, щоб ми більше спілкувалися одне з одним. Ці вказівки справді вплинули. Під кінець збору ситуація в цьому аспекті помітно поліпшилася. Проте насправді можна поводитися ще емоційніше. Думаю, з часом це теж прийде. Треба краще одне з одним роззнайомитися. Хлопці, які пройдуть увесь шлях і потраплять до складу на чемпіонат світу, комунікуватимуть одне з одним ідеально.

– На цьому зборі тренерський штаб награвав вас у парі зі звичним партнером із «Сокола» Богданом Трущенком…

– Не лише з ним. Тренери пробували різні варіанти. Мене ставили разом із Русланом Здоровцем, Артемом Іщенком. Але все ж частіше діяв у парі з Богданом. Ми давно граємо разом у «Соколі». Правда, в останнє виходили на лід разом понад чотири місяці тому. Якийсь час, щоб відновити порозуміння, знадобився. Також треба враховувати, що цей збір був присвячений не стільки відпрацюванню тактичних аспектів, скільки іншим складовим. Не здивуюся, якщо на наступних зборах тренери спробують нас в інших поєднаннях.

– За підсумками зборів Олександр Бобкін виділив вас персонально. Це означає, що ви потрапляєте в склад команди, яка буде грати в міжнародному турнірі у чеському Тринці?

– Запрошення я отримав, але участі взяти не зможу. Через те, що виїжджаю у США, щоб влаштуватися там на наступний сезон. Гратиму за команду зі штату Колорадо «Rough Riders» з ліги ААА U16. Для мене це буде новий досвід. Але для початку ще треба виїхати, отримати візу. В клубі мене вже чекають, залишилося вирішити питання в Україні.

– Андрій Савченко, ваш тренер у «Соколі» 2006 року народження, який одночасно очолює збірну України U16, не приховує скептичного ставлення до намірів юних підопічних виїхати за океан. Мовляв, їдуть туди хлопці, не маючи уявлення, ні на якому рівні вони гратимуть, ні хто їх тренуватиме…

– Знаю про це. Але зараз у нас особлива ситуація. Через війну ми не знаємо, чи буде змога грати в Україні у наступному сезоні взагалі. А, може, не лише в наступному. Тому зараз треба користатися нагодою кудись поїхати, щоб мати ігрову практику.

– Варіантів з продовженням кар’єрі у Європі не було?

– Був варіант, щоб залишитися у Латвії, у команді міста Дауґавпілс, за яку виступав навесні. Також мав нагоду переїхати в Польщу. Але, співставивши, дійшов до думки, що США на цьому тлі – найліпший варіант як з точки зору хокейного розвитку, так і в контексті здобуття освіти.

– Англійську за час перебування в Латвії підівчили?

– Не особливо. В Україні українську вивчав, але з моїми нинішніми знаннями попервах в Америці буде складно. В Латвії потреби говорити англійською не було. Дауґавпілс – місто відсотків на 90 російськомовне.

– Почувалися там комфортно?

– Допомагало те, що поряд були наші хлопці 2006 року народження – Сергій Левченко, Дмитро Гахраманов і Олексій Євтехов. Також поряд тренувалися молодші гравці з України. Загалом разом із батьками нас виїхало до Дауґавпілса близько 40 осіб. У команді нас із Сергієм, Дмитром і Олексієм прийняли дуже добре. Інша річ, що в самому місті Дауґавпілс почувалися не завжди комфортно. У побуті проросійські настрої мешканців відчувалися дуже сильно. Не обійшлося без кількох конфліктних ситуацій. Не в команді, а в місті. Бувало, прогулюємося, а дорослі люди, сидячи на лавці, вигукували: «Х*хли, ідітє атсюда». Ми намагалися не реагувати. Все ж до Латвії приїхали з іншою метою. Важливо, що в нас була змога тренуватися. Не знаю, може, цим товаришам не подобалося, що місто надавало переселенцям з України грошову допомогу. Вони, можливо, думали, що ми оббираємо місцевих мешканців. Говорили, що насправді в нас в Україні все добре, що ми самі винні в тому, що відбувається.

– Микито, ваш тато (відомий у недалекому минулому нападник збірної України Артем Бондарєв) розповідав, що всі хокейні новини дізнається у вас, що син знає про хокей усе.

– Я справді намагаюся багато читати про хокей, дивлюся чимало матчів. Мені подобається ця гра. Хочеться вдосконалюватися, тому приглядаюся до інших гравців, намагаюся щось брати в свою гру. Скажімо, подобалося, як грав у «Соколі» в попередніх двох сезонах найкращий бомбардир команди Антон Рубан. Хоча, звісно, найперше тягнуся за тим рівнем, який показують люди в Національній хокейній лізі. А найбільше захоплююся хлопцем, який в НХЛ ще не заграв, але, сподіваюся, там буде. Мова про Артура Чолача. Його гра мені подобалася, ще коли Артур виступав за «Сокіл». Розумів, що то молодий, не набагато старший за мене гравець, який демонструє дуже зрілу гру. Тепер прискіпливіше спостерігаю за клубом, який вибрав Чолача на драфті – «Веґас Ґолден Найтс». Вірю, що з наступного сезону Артур буде там грати.

– А батька в грі пам’ятаєте?

– Звісно. Він брав нас з собою всюди, де грав. Навіть у Польщу, коли тато виступав за «Ястшембе». Так само в Україні. Навіть коли не було змоги переглядати матчів у живу, дивилися їх по телевізору. Мабуть, я й у хокей потрапив завдяки батькові. Якби не він, міг би й не дізнатися про цю гру. Нині тато – мій найголовніший тренер. Думаю, він буде мені допомагати протягом усього життя. Постійно питаю в нього поради. Татова підтримка для мене дуже важлива.

Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ