Капітан збірної України розповів в інтерв’ю прес-службі Федерації хокею України про оборону Києва, безпеку рідних, відновлення після операції, перші тренування і чому чемпіонат світу в Польщі буде для нього майже домашнім.
– Андрію, через війну більшість хокеїстів збірної України, зібравшись в угорському Мішкольці, повернулися на лід після місячної паузи. У вас відрізок без хокею виявився ще довшим.
– Так, бо ж невдовзі після перемоги «Сокола» в Кубку України прооперував пахові кільця. Не граю з 6 січня. У процесі відновлення після операції встиг трохи потренуватися зі збірною під час збору в Палаці спорту й, поки не почалася війна, кілька разів попрацював з «Соколом». Повноцінно тренувався не більше тижня. Але то дрібниці. Тренуватися в Мішкольці важко найперше морально. Бо ж батьки, чимало друзів залишилися в Києві, в Україні, де постійно лунають вибухи. Хвилююся, щоб зі всіма дорогими людьми, з нашою державою все було добре. До слова, дякую Федерації хокею України, що допомогли вивезти за кордон сім’ю. А з мамою й татом, які вирішили залишитися вдома, зідзвонюємося по кілька разів на день, запитую, як минула ніч. Головне, що всі живі й здорові.
Власне, з огляду на війну мені взагалі не хотілося виїжджати з країни. Для себе вже встиг змиритися, що з хокеєм цьогоріч завершено. Але зателефонував тренер збірної Вадим Шахрайчук. Сказав, що для держави важливо, щоб ми виступили на чемпіонаті світу, відстояли честь України на льодовому майданчику. Може, так і є, але Київ покидав із важким серцем.
– З початку війни ви були в лавах територіальної оборони столиці. До того хоч тримали зброю в руках?
– Пейнтбольну. В один період я дуже захопився цією грою, брав участь у змаганнях. Так, це розвага, але певне розуміння вона теж дає. А бойової зброї досі в руках не тримав. Навчився поводженню з «калашниковим», уже перебуваючи в теробороні. Туди пішов слідом за Дімою Німенком. Він мені в загоні місце знайшов… Зараз вже вмію розбирати-складати і навіть чистити автомат. Нічого складного там немає. Та й загалом усі тонкощі дій у лавах теоробони нам доступно пояснили під час теоретичних і практичних занять під час підготовки, в стислі терміни.
– Після поновлення тренувань наслідки травми не відчуваються?
– Ще трохи потягує те місце, де був розріз. Але це терпимо. З кожним тренуванням стає все легше. В принципі, всі терміни відновлення вже минули. Максимальні навантаження міг витримувати ще до війни. Зараз складно найперше тому, що нинішній збір схожий на міжсезонний. Дворазові тренування щодня з акцентом на фізичну підготовку – прокати, багато швидкісно-силової роботи, вправ на витривалість. По тактиці поки проходимося лише побіжно. Наразі найважливіше – повернути кондиції. Зранку ми тренуємося групами в залі і на льоду, а ввечері вся команда збирається на льоду.
– Вже вдалося перезавантажитися на хокейний лад повноцінно?
– Так. Важко було спочатку. Немо (Дмитро Німенко – авт.) говорив у недавньому інтерв’ю, що після тероборони і постійних вибухів у Києві в Угорщині протягом перших кількох днів спав не більше трьох годин. Я не міг відключитися точно так само. Постійна тривога, зрухана нервова система – від цього теж треба було відійти. Нині вже все гаразд. Ми працюємо з максимальною віддачею, бо розуміємо, яка то відповідальність – грати за Україну саме зараз. В нинішніх умовах, коли в країні війна, гинуть жінки, діти, люди похилого віку і військові, маємо зробити все для того, щоб представити нашу державу на хокейному майданчику найдостойніше.
Міхнов з ультрас “Сокола”, які в час війни стали волонтерами
– В Мішкольці як українець відчуваєте підтримку місцевих мешканців?
– Часу, щоб ходити по місту, особливо й немає. Готель у нас поряд із ковзанкою – чотири-п’ять хвилин і на місці. Коли ж вибралися в місто, щоб купити якихось продуктів у супермаркеті, місцевий житель, помітивши автівку з українсьими номерами, запитав: «Вам чимось допомогти?» Подякували, сказали, що не треба. Але було приємно.
– Андрію, нещодавно Міжнародна федерація хокею прийняла рішення перенести чемпіонат світу в дивізіоні 1В з Катовіце в Тихи. Для вас це місто, м’яко кажучи, не чуже.
– Провів за клуб з Тихи сезон-2019/2020, ми стали чемпіонами. Найприємніші спогади залишилися. Власне, з хлопцями, з якими тоді грав, ми постійно на зв’язку. В перші дні війни вони телефонували, писали, чи потрібна якась допомога, обіцяли посприяти в тому, щоб вивезти сім’ю. Поляки, словенці, французи, італійці зв’язувалися. Звісно, я втішився, що чемпіонат світу перенесли в Тихи. Комфортне, невелике, акуратне і дуже компактне місто, де є все, що треба для життя. Зміна місця проведення чемпіонату світу – це добре в усіх розуміннях. Зокрема й у хокейному. В Тихах найкращий у Польщі льодовий палац, дуже висока якість криги. Крім того, місцеві хокейні вболівальники – мабуть, найкращі в Польщі. Так, вони підтримуватимуть свою збірну. Але чомусь думаю, що до нас там теж ставитимуться дуже прихильно.
– З «Соколом» ви на початку року виграли перший з часу відродження клубу трофей – Кубок України. Команда лідирувала в чемпіонаті і мала шанс здобути чемпіонство. Але тепер ці мрії доведеться відкласти…
– Повірте, чемпіонство – це те, про що в цей час думається найменше. Зараз важливо, щоб ми вигнали ворога з нашої країни, повернулися до звичайного життя, під мирним небом. А спортивні досягнення нікуди не дінуться.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
