Тиждень хокею в київському Палаці спорту у суботу, 12 лютого, вінчала ціла серія яскравих заходів під егідою Федерації хокею України. Почалося все зі столичного етапу фестивалю «Хокейна родина». В ньому грали вісім сімейних команд.
У фіналі зустрічалися зіркові хокейні сім’ї – Шафаренків і Легачевих. Перемогли з рахунком 5:3 Легачеви. Поки переможці раділи, переможені розбирали причини невдачі.
«У такому форматі взагалі не можна програвати, – говорить своєму батькові Леоніду і синові Тимуру колишній нападник збірної України, а нині наставник київського «Сокола» Олег Шафаренко. – Ми ж відпустили суперників з самого початку, програвали 1:3. А далі все просто: ми втрачаємо, а Паша тікає і забиває».
Паша – Павло Легачев, котрий є вихованцем того ж «Сокола», вигравав з киянами Кубок України у 2007 році, грав за молодіжні збірні України, а нині є керівником «Харківських Берсерків», а отже, можна сказати, грав у київському етапі «Хокейної родини» в статусі «легіонера». Цікаво, що за тиждень до того схоже свято відбувалося на Харківщині, в селищі міського типу Березівка. Туди гравці «Берсерків» приїхали в статусі почесних гостей, а Легачев як керівник Харківського регіонального підрозділу ФХУ був одним із організаторів. Власне, маючи безліч організаційних клопотів, тоді Павло не зміг зіграти сам. У Києві була змога відчути змагальний азарт повноцінно.
«Наша сімейна команда називалася «Берсерки», – каже Павло Легачев невдовзі після перемоги. – Грали ми разом із татом Костянтином і шестирічним сином Давидом. Ми з нетерпінням очікували на це дійство, спеціально приїхали з Харкова до Києва за добу до виходу на лід. Давид узагалі останній тиждень марив «Хокейною родиною», рахуючи години до тієї миті, як вдасться зіграти. З одного боку, результат таких змагань не надто принциповий. Але дитині ж приємно. Та й ми з Олегом теж не хотіли програвати одне одному. Знайомі з дитинства, жили по сусідству. Тактика на фінал була одна: щоб мій тато не втомився. Наче вдалося впоратися з цим завданням, тому й перемогли».
Цієї миті батька потягнув син. «Хочу фото з Міхновим», – каже. «Пізніше, Давиде, Андрія ще немає», – відповідає Павло. Капітан збірної України і київського «Сокола» Міхнов – улюблений гравець Легачева-молодшого. Також хлопчикові дуже імпонує гра нападника «Берсерків» Філіпа Лапкова. Давид займається хокеєм у клубі «Київ», під керівництвом тренерів Олексія Зудіна і Андрія Кочура. Команда там дуже велика, складається з 49-ти хлопчиків. Давид з нетерпінням очікує кожного тренування і дивиться всі матчі Української хокейної ліги. Звісно, хокеїстів «Берсерків», перебуваючи з татом у Харкові, хлопчик знає особисто. «Гравці навіть виловлюють побажання, щоб я брав з собою Давида на матчі, – каже Павло. – Бо коли він перед іграми заходить у роздягальню, в хлопців відразу купа позитиву, жартів й емоцій».
Цікаво, що найстарші гравці команд-фіналістів – Костянтин Легачев і Леонід Шафаренко – знайомі вже понад 50 років. Вони разом встигли пограти ще за київське «Динамо», котре з 1973 року було переіменоване в «Сокіл».
«Костю і його брата-близнюка Сергія, який зараз стояв за бортом, я досі не можу розрізнити, хоч з моменту нашого знайомства минуло вже понад 50 років, – каже Леонід Маркович. – Схожі настільки, що навіть у школі здавали одне за одного екзамени. Сергій за себе отримував «трійку», а за Костю – «четвірку». Легачеви прийшли в секцію київського «Динамо» в 1971-му. Ми тоді базувалися на стадіоні «Динамо». Там у нас були тренування з загально-фізичної підготовки. А в Палаці спорту ми каталися ввечері. Тоді багато змагань було – першості міста, спортивних відомств… Сьогодні ми не ставили перед собою завдання – обов’язково виграти «Хокейну родину». Але старалися, найперше для наймолодшого з нас, мого внука Тимура. Та й ми з Олегом теж не любимо програвати. Гарна подія. Таких хокейних заходів має бути якомога більше. Бо ж не дарма кажуть, що аби не хворіти, треба займатися спортом на льоду – хокеєм, фігурним катанням, шорт-треком, ковзанярським спортом, без різниці. Це – найліпша профілактика від бронхіту й астми. Ковзанки повинні бути в кожному районі».
Врешті, розійшлися всі учасники київського етапу «Хокейної родини» в доброму настрої. Бо результат таких змагань вочевидь має не найголовніше значення. Головне – ті емоції, які відчули усі учасники фестивалю від льодових баталій на головній критій спортивній арені України. І відчують ті хокеїсти, які візьмуть участь у схожих змаганнях в інших регіонах нашої держави.
Іван Вербицький, прес-аташе ФХУ
