Переклад розмови колишнього головного тренера національної збірної Дмитра Христича та кореспондента «The Hockey News» Адам Прото. Оригінал читайте на сайті «The Hockey News».

Поки триває загарбницька війна Росії проти України, колишня зірка НХЛ Дмитро Христич тренує чоловічу національну збірну України. В ексклюзивному інтерв’ю для THN.com Христич відверто розповів про життя в умовах війни та про ту надихаючу роль, яку хокей відіграє для українців.

Війна між Росією та Україною перемістилася з поля бою на хокейний майданчик.

Раніше цього тижня зірка «Вашингтон Кепіталз» Олександр Овечкін з’явився у суперечливому пропагандистському відео, висловивши підтримку президенту Росії Володимиру Путіну. Натомість українську сторону в цьому конфлікті представляє колишній гравець НХЛ Дмитро Христич — киянин, який нещодавно тренував національну збірну України з хокею і не з чуток знає про жахи війни.

Наскільки важко вам було від початку цієї війни? І що вас найбільше надихало в діях українців, які захищаються від російської агресії?

Війна стала величезним випробуванням для кожного українця і для мене особисто, адже Україна – це не просто країна, де я народився і розпочав свою хокейну кар’єру. Вона стала ще важливішою частиною мого життя саме в найскладніший період своєї історії. Я очолив національну збірну в часи, коли країна і, звісно, ​​вітчизняний хокей, переживали надзвичайно важкий етап розвитку. А бути тренером збірної в такий час – це особлива відповідальність.

Та найбільше мене вразило те, як звичайні українці відреагували на ці абсолютно надзвичайні й трагічні події. Люди втрачали домівки, їхні родини роз’єднувалися, бізнес зупинявся, а життя переверталося з ніг на голову. І попри все це, вони продовжують працювати, допомагати одне одному, займатися волонтерством, захищати свою країну та вірити в майбутнє України.

Я бачив неймовірну мужність людей, які ніколи не вважали себе героями. Країну захищають не лише військові, а й лікарі, вчителі, волонтери, підприємці, спортсмени та батьки юних хокеїстів – усі вони просто продовжують жити й підтримувати свої громади попри все, що відбувається навколо.

Як людина, що живе хокеєм, я бачив такий самий дух у наших гравцях. Я бачив, як важко їм було зосередитися, адже вони та їхні родини жили в умовах повітряних тривог, обстрілів і постійної невизначеності. Декому з гравців довелося служити в армії. Дехто зазнав важких поранень, а чимало молодих українців загинули.

Та коли наші гравці одягали форму збірної України, вони розуміли, що представляють щось значно більше, ніж самих себе. Вони представляли свої родини, друзів, людей удома й усю націю.

Саме тому роль тренера національної збірної під час війни – це щось значно більше, ніж просто тренування хокеїстів. Ти відповідаєш не лише за підготовку гравців до змагань. Ти також мусиш допомогти їм знайти сили, мотивацію та віру, щоб представляти свою країну саме тоді, коли вона найбільше їх потребує.

«Не можна тренувати українських гравців під час війни так само, як команду за звичайних умов… справа була не лише в хокеї. Це було нагадуванням про те, що Україна продовжує існувати, змагатися й рухатися вперед».

Багато хто розглядає професійний спорт як спосіб відволіктися від злетів і падінь повсякденного життя. Але спорт також є потужною об’єднавчою силою для країни, і я впевнений, що саме таку роль відіграє ваша хокейна команда для України. Як ви оцінюєте роль хокею в ці складні часи?

До війни хокей можна було сприймати просто як змагання: хто перемагає, хто програє, хто забиває голи. Але під час війни національна збірна України стала одним із тих символів, завдяки яким українці бачили, що їхня країна продовжує жити, змагатися та представляти себе на міжнародній арені.

Найбільшим викликом для нас було те, що ми намагалися сформувати конкурентоспроможну збірну в абсолютно ненормальних умовах. Війна зруйнувала нашу внутрішню хокейну інфраструктуру. Матчі національного чемпіонату іноді доводилося зупиняти через бомбардування та обстріли. Гравці мали обмежені можливості для тренувань і професійного зростання, а декого з них, як я вже згадував, призвали до війська.

Наприклад, воротаря нашої збірної Едуарда Захарченка, який провів за Україну понад 40 матчів, мобілізували до армії. І це не поодинокий випадок. Водночас нам доводилося змагатися з країнами, що мають значно більші фінансові ресурси, кращу інфраструктуру та ширший вибір гравців. Тож ми не могли готуватися так, ніби все йде своєю чергою. Нам довелося шукати інший шлях.

Моя робота як тренера полягала не лише в тому, щоб тактично підготувати команду чи покращити фізичну форму гравців до матчів. Я також мав розуміти, що вони переживають як люди. Неможливо тренувати українських гравців під час війни так само, як команду в звичайних умовах.

Спорт дає людям можливість об’єднатися навколо чогось позитивного навіть у найскладніших обставинах і найтемніші часи. Для наших гравців, для майбутнього покоління хокеїстів і для всіх українців, які стежили за ними, це було не просто про хокей. Це було нагадуванням про те, що Україна існує, продовжує змагатися й рухатися вперед.

Багато гравців прагнуть триматися осторонь політики, але в Україні неможливо ігнорувати її, адже вона є частиною повсякденного життя. Що б ви сказали гравцям НХЛ, аби вони зрозуміли, наскільки важливо відкрито висловлювати свою позицію?

Якщо ви громадянин України або якимось чином пов’язані з нею, ви не можете залишатися осторонь цієї дискусії. Водночас я розумію, чому деякі спортсмени воліють не втручатися в політику. Головне завдання спортсменів – грати за свої клуби та демонструвати якісний хокей (адже саме заради цього вони підписують контракти), і вони не обов’язково прагнуть ставати політичними фігурами. Проте в Україні справді неможливо відокремити бізнес чи повсякденне життя від війни.

Коли на вашу країну нападають, коли родини ваших партнерів по команді живуть в умовах повітряних тривог, коли гравці служать у війську або навіть гинуть, то це вже не абстрактне політичне питання. Саме ваше життя формує вашу позицію.

Є гравці попередніх поколінь, які добровільно вступили до лав Збройних сил, щоб захищати Україну. Наприклад, українській хокейній спільноті добре відомий Олександр Матвійчук – колишній гравець національної збірної, який дістав важкі поранення обличчя на фронті. Подвиги наших героїв уже стали частиною нашої великої сучасної історії.

Тож я не казав би гравцям НХЛ, яку політичну позицію їм слід зайняти. Я просто попросив би їх зрозуміти, що відбувається у зв’язку з цією нелюдською агресією. Такий людський зв’язок може мати неймовірну силу… Для українців усвідомлення того, що гравці НХЛ та міжнародна хокейна спільнота бачать їх, розуміють і підтримують, означає дуже багато. Щоб залишатися людиною, не обов’язково бути політиком.

Розкажіть, будь ласка, як виглядає звичайний день для вас та інших українців зараз. Я хочу, щоб читачі зрозуміли, наскільки страшно щодня прокидатися й хвилюватися, чи вдасться пережити цю жахливу війну.

В Україні більше немає цілком звичних днів, адже ніколи не знаєш, що принесе завтрашній день чи навіть наступна година. Люди живуть у жахливих умовах посеред найбільш руйнівної війни з часів Другої світової, просто у своїх містах. Ти постійно прислухаєшся до сигналів повітряної тривоги. Знаєш, що щоночі містам загрожують ракети й безпілотники. Думаєш про родину, дітей і друзів. Дуже хвилюєшся за тих, хто служить у війську.

У XXI столітті діти не повинні знати, що означає сигнал повітряної тривоги. Талановитий хокеїст не повинен думати про те, чи не призвали його або його товариша по команді до війська. Родинам не доводиться будувати своє життя з огляду на ракетні обстріли.

Але українці продовжують жити. Вони продовжують працювати. Продовжують грати в хокей. Продовжують навчати своїх дітей. Продовжують розвивати бізнес. Продовжують допомагати армії та одне одному.

Саме це я хотів би донести до читачів. Українська стійкість – це не щось гучне й драматичне, що відбувається лише на полі бою. Вона проявляється щодня, у мільйонах дрібних рішень звичайних людей, які відмовляються припиняти жити.

Саме тому я вважаю українців героями. Не тому, що вони не бояться, а тому, що продовжують рухатися вперед попри всі обставини.

Що для вас важливо зараз, коли залишили посаду головного тренера збірної України?

Це був надзвичайно важливий етап мого життя та хокейної кар’єри. Я дуже пишаюся тим, чого нам вдалося досягти в неймовірно складних умовах: повернути команду до елітного дивізіону та подарувати українцям радісні миті в цей надскладний час.

Досягти цього було надзвичайно складно. Якби ви запитали хокейних експертів чотири роки тому, коли я почав працювати зі збірною, вони, ймовірно, вважали б це майже неможливим. Вони розуміли ситуацію в різних хокейних країнах, зокрема стан їхніх фінансових ресурсів, інфраструктури та систем підготовки гравців. Ми починали на два дивізіони нижче за елітний рівень і крок за кроком піднімалися з низів на вершину.

Те, що нам це вдалося в тих умовах, у яких опинилася Україна, робить це досягнення ще більш визначним. Проте я не розглядаю завершення роботи на посаді тренера збірної України як кінець моєї співпраці з українським хокеєм чи хокеєм загалом. Я бачу це як початок нового етапу.

Я вважаю, що тепер моя роль може бути ширшою, ніж просто робота на тренерському містку.