Антон Гладченко: «Поведінка команди та батьків – відображення поведінки тренера!»

Пресслужба Федерації взяла інтерв’ю у головного судді міжнародної категорії Антона Гладченка. Ми дізналися як починалася його кар’єра, як покращити імідж суддів та чому впевненість у собі надзвичайно важлива для кожного арбітра.

- Як ви потрапили в хокей?

Можна сказати, що моя сім’я - це хокейна династія. Мій тато - заслужений тренер з хокею, дядько також.  Я виріс у хокейній сім’ї. Саме батько привів мене на льодову арену вперше і в чотири роки поставив на ковзани. Я почав з фігурного катання, а через рік перейшов у секцію хокею. Так власне і розпочалась моя кар’єра.

- А в суддівство?

До 15-річного віку я грав у Харкові. На той час мій батько працював в Росії і запропонував мені спробувати свої сили там. Але конкуренція була на високому рівні, і проблеми зі здоров'ям вже на той час давали про себе знати. Хокей – контактний вид спорту, і ніхто, нажаль, від цього не застрахований. Це спонукало мене прийняти нелегке рішення і будувати життя без хокею. Я закінчив грати у 17 років, якраз у момент переходу з юнацького на дорослий рівень.

У 23 роки, випадково прийшовши на черговий матч у харківському Палаці спорту, я отримав пропозицію від мого дядька спробувати себе в суддівстві. Спочатку я відмовився. Сказав, що це не для мене і я таким не цікавлюся. Я відмовлявся декілька разів. Але згодом все-таки піддався.

Я почав працювати в Харкові. Саме там потрапив у суддівську колегію. Наступного сезону я вже обслуговував матчі національної першості та отримав міжнародну категорію, а ще через рік працював на першому для мене міжнародному змаганні – Континентальному Кубку у м. Донецьк. Так все закрутилось і буквально за дуже короткий період часу суддівство стало частиною мого життя, без якої я вже не можу себе уявити.

- Як зазвичай проводите підготовку до сезону?

Суддівство - це індивідуальний вид діяльності, тобто кожен арбітр формує свій план підготовки, сам підтримує себе у формі. Так готуються справжні професіонали. Наприклад, у НХЛ, в тренувальні табори хокеїсти приїжджають повністю готовими. Вони займаються персонально, їх ніхто не підганяє.  За таким же принципом відбувається і підготовка арбітрів.

Тож до літніх суддівських зборів арбітр повинен підготуватися і бути в тонусі ще до їх початку. Особисто я розпочинаю підготовку за місяць. Це стандартна схема. Хоча інколи точна дата зборів невідома, і це трохи ускладнює планування, ми завжди орієнтуємося на кінець серпня. Тому у середині літа я починаю готуватися. Існують спеціальні програми підготовки, але якщо пояснювати загалом, то це бігові, фізичні вправи та вправи на координацію.

Оскільки ми деякий час відпочиваємо, необхідно поступово входити у робочий режим, знайти та відпрацювати свої найслабкіші місця. У цілому на це витрачається приблизно 4-5 тижнів.

- Як оцінюєте проведення зборів для суддів? Що нового для себе дізналися?

Збори для суддів, які проходили минулого літа і цього були організовані на дуже високому рівні. Я був би дуже радий, якщо б це стало традицією у майбутньому.

Особливо важливими для мене є семінари Олександра Анатолійовича Полякова, спеціаліста високого рівня, заслуженого діяча суддівського цеху, супервайзера Міжнародної федерації хокею. Для мене, він – людина, яка ділиться найціннішими знаннями. Навіть не знаю від кого, я ще б міг отримати стільки корисної інформації. Це надзвичайно круто і дає нам особливий поштовх до розвитку.

Адже, я повторюся, розвиток судді – процес індивідуальний. Саме тому я завжди раджу своїм молодим арбітрам записувати усі запитання, які  у них виникають, а потім обговорювати зі старшими колегами чи більш досвідченими інспекторами.

- Як ви навчилися не реагувати на негативні вигуки вболівальників?

Ми усі живі люди і реакція на подібні речі є природньою. Повністю абстрагуватися неможливо. Питання полягає тільки в тому, чи твоя внутрішня реакція на образи вплине на подальшу роботу, чи ні, адже ми переживаємо ці емоції всередині, пропускаємо їх через себе. Звісно, краще цього не допускати.

Існує наступне твердження: суддя повинен бути товстошкірим, «обрости захисним шаром», який буде відбивати весь негатив. Але насправді ось що важливо – впевненість у собі. Коли я знаю, що прийняв правильне рішення і впевнений у ньому на усі сто відсотків, критика навколо не зачіплює за живе. Навпаки трапляється тільки у тому випадку, коли у людини є сумніви. Якщо арбітр думає: «Я мабуть неправильно зробив!», а ще й з трибун кричать те ж саме, негативні емоції можуть зрости, і це вплине на подальші рішення.

Можна вирішити цю проблему двома шляхами: перший – підвищення професіоналізму, другий – побудова тієї самої захисної оболонки. Це повинно іти в комплексі, і тоді буде набагато легше пережити весь негатив.

- Чи є у вас відомий арбітр, приклад з якого ви берете?

Конкретного арбітра немає, тому що усі судді індивідуальні так чи інакше. І наше завдання не копіювати чиюсь роботу. Ми повинні брати найкраще від найкращих.

Особливо я звертаю свою увагу на роботу суддів під час міжнародних змагань. Довго були і будуть для мене взірцем судді КХЛ. Коли наш український клуб «Донбас» виступав в КХЛ, в Донецьку проводились матчі, у нас була можливість попрацювали з ними: приїжджаючи до нас на передсезонні турніри, ми обслуговували матчі в одній зв’язці. Ми побачили і почули багато професійних речей: як вони готуються до матчів, як вони розбирають моменти. І стало зрозуміло, що кожен має свій стиль. Тому, я повторюся, намагаюсь взяти від кожного професіонала найкращі риси, і потім використовувати їх при нагоді. Так це працює.

- За що ви любите судити?

Важко відповісти на це запитання. Я постійно його собі ставлю і думаю, що дійсно отримую багато негативних емоцій під час суддівства. Це дещо образливо, тому що я прихожу з щирим бажанням бути учасником гри, хочу допомагати командам, робити свою роботу, до речі, ту роботу, що далеко не кожен може зробити. А у відповідь зазвичай отримую негатив у будь-якому випадку: правий я чи ні. Тому суддівство для мене – це своєрідне подолання себе.

Є відома приказка: не потрібно бути краще, ніж хтось інший; треба бути кращим, ніж ти був учора. Бути арбітром для мене  - це момент роботи над собою. Наприклад, для хокеїста, скажімо, вік 35-40 років означає кінець професійної кар’єри, а для судді – це розквіт. Для них стати арбітром – це ще один спосіб забратися на вершину, розвиватися, прогресувати у кожному моменті.

І, звісно ж, ми усі любимо хокей, тому хочеться в ньому залишатися якнайдовше. А суддівство – один із способів це зробити. Ми ж все одно зберігаємо той самий адреналін гравця у душі, адже екс-спортсменів не буває, спортсмен – це на все життя.

 - Як покращити імідж судді?

Коли ми дискутуємо на цю тему, я завжди кажу, що імідж судді – найголовніше, і він закладається ще у дитячо-юнацькому хокеї.

Часто можна спостерігати за такою ситуацією, дуже неприємною для нас: ми бачимо, як тренери маленьких хокеїстів дозволяють собі у негативному тоні спілкуватися з арбітрами. Більше того, деякі з них дозволяють собі виправдовувати помилки команд чи їх поразки діями суддів. І я це чув неодноразово.

Для мене завжди зразком у цьому плані є мій батько, який виховав не одного чемпіона світу. Він завжди казав: «Я ніколи не дискутую із суддями, тим паче в негативному тоні, тому що це неправильно. Я завжди кажу своїм командам, що якщо вам не зарахували гол, забийте два, три, п’ять. Будьте вдвічі кращі за суперника і жоден суддя вас не осудить!». Тато працював у провідних школах в Росії. Для мене він – приклад тренера, який розуміє свою роль не тільки у навчанні дітей хокею, а і у вихованні та визначенні правильних пріоритетів на полі та в житті.

Тому повертаючись до нашого питання, перш за все треба починати з дитячо-юнацького хокею. Оскільки діти, як дзеркало, відображають поведінку дорослих, у нашому випадку тренерів. Більше того, навіть батьки дозволяють собі робити деякі речі тільки тоді, коли бачать, що тренер робить те саме. Поведінка команди та батьків – відображення поведінки тренера.

Якщо у дитячо-юнацькому хокеї тренери почнуть з повагою ставитись і привчати дітей змалечку до правильної поведінки, тільки тоді щось зміниться. А зараз ми, на жаль, на різних планетах. Дуже мало тренерів дійсно розуміють усі нюанси та тонкощі. Задача хокеїста не сперечатися з суддею, його завдання – грати в хокей. А питання правильності/неправильності повинні обговорюватися людьми, які у цьому розбираються. Якщо нам це вдасться зробити, тоді у нас зникне і інша проблема. Проблема того, що у суддівство не хочуть іти молоді юнаки. Ми не можемо знайти хокеїстів, які закінчили свою кар’єру в 17-18 років і бажають стати арбітрами. Я сам особисто звертався до хлопців, але вони відмовлялися, казали, що соромляться стати суддями. А все чому? А тому що у команді прийнято називати арбітрів не дуже гарними словами.

Щоб виправити цю ситуацію, ми повинні виростити, хоча б декілька поколінь хокеїстів з іншим відношенням до суддів. Безперечно, і з нашого боку має постійно відбуватися процес вдосконалення навичок та підвищення майстерності. Тільки в комплексі. Всі сторони процесу мають рухатися назустріч.

- Найнезвичайніший випадок у вашій хокейній кар’єрі?

Доволі часто веселі історії трапляються з молодими арбітрами. Пам'ятаю ситуацію: молодий лінійний суддя вийшов обслуговувати свій перший серйозний матч. Хвилюється. Я спостерігаю за його роботою з трибун. І раптом підчас гри у нього з руки злітає свисток, але він цього не помічає, адже сконцентрований на ігровому процесі. Гра продовжується, і я вже розумію, що зовсім скоро, коли необхідно буде подати сигнал, буде весело. І такий момент настав, необхідно було зупинити гру через офсайд, а….. свистіти нічим! І команди продовжують грати! Суддя шукає свисток, а гра іде! Ось такі веселі історії бувають.